Священний обов’язок: честь чи примус?

Ірина КОЗАК.

10 червня 2016 615

Чому строковики не хочуть служити в армії

Наприкінці березня Президент України підписав указ про призов на строкову військову службу придатних за станом здоров’я чоловіків. Цим документом визначено і строки призову, який має пройти у травні-червні та жовтні-листопаді. Це стандартна процедура, відповідно до якої службу в армії проходили десятки і сотні тисяч українських чоловіків. Однак нинішній призов виявився нетиповим: молоді люди категорично не хочуть іти в армію. Вони відмовляються виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною, навіть попри те, що це вже не просто справа моралі і честі у важкий для країни момент, а визначений законом порядок.

Олексію — 24. Два роки тому закінчив навчання на економічному факультеті, але роботи за спеціальністю досі не знайшов. Тому не виключив для себе можливість одягнути форму та погони. Спочатку спробував вступити до прикордонної академії, щоб за короткий термін стати офіцером. Пройшов доволі складну процедуру відбору і медкомісій, але не подолав конкурсного бар’єру. Коли почув про набір до поліції — теж вирішив скористатися нагодою. Але знову не дійшов до остаточного етапу відбору. Попри те, що має диплом магістра, спробував працювати продавцем у супермаркеті, у приватній фірмі, тепер — робітник на заводі. Робота не дуже престижна, і заробітки не надто великі. Але міняти її на службу в армії вже не хоче. Бажання стати кадровим військовим чи контрактником після невдалих спроб уже якось відійшло в минуле. А про строкову службу навіть і слухати не хоче. У приватній розмові юнак відверто зізнається: не готовий витрачати своє життя (і в переносному, і в буквальному розумінні слова) на службу у лавах ЗС. Коли переводимо мову на такі поняття, як патріотизм і обов’язок, не приховує свого скепсису: якщо держава нічим не зобов’язана йому, то чому він має бути зобов’язаний їй? Каже, що спеціально від військовиків не ховається, однак і сам до військкомату як призовник не піде. А за нагоди зробить усе, щоб отримати відстрочку...
Ось така одна коротенька життєва історія. Але вона дуже типова, і, як виявляться, «розтиражована» на тисячі, а то й десятки тисяч молодих людей, котрі думають і живуть приблизно за тим само сценарієм.
— Такої критичної ситуації з призовом на строкову службу за свій багаторічний досвід просто не пам’ятаю, — розпочав своє звернення до громадських активістів військовий комісар Хмельницького об’єднаного військкомату Віктор Тамбовець. — Неявка за бойовими повістками перевершує всі критичні межі. Тому змушений звертатися до всіх, зокрема і до представників громади, щоб допомогли залучити юнаків до строкової служби. Якщо відкинути емоції, то цифри такі: по Хмельницькому об’єднаному військкомату призову підлягають 4828 осіб. Визначений для обласного центру план — 231 осіб. Однак впоратися навіть із такою цифрою непросто. Адже у військкомат так і не з’явилися 2731 юнак, тобто більше половини із тих, хто зобов’язаний це зробити відповідно до чинного закону і президентського указу. І це після того, як молоді люди пройшли медогляди, було опрацьовано відповідні дані щодо кожного, а після цього вручено армійські повістки.
Але й багатьом із тих, хто прибув за викликом, передусім студентам, непридатним за станом здоров’я, сімейними обставинами, довелося надати відстрочку. В результаті у першій декаді травня довелося сформувати першу партію строковиків лише із... чотирнадцяти осіб. На тлі майже п’яти тисяч тих, хто так само міг би одягнути військову форму, кількість зовсім невелика.
Ми провели своєрідне соціологічне опитування, під час якого ставили молодим людям та їхнім батькам запитання, чому призовники не хочуть служити в армії. Переважно довелося чути одне: не хочуть брати участь у воєнних діях на сході країни.

Я, комісар, вам гарантую

Відповідь дещо спантеличувала. Адже відповідно до наказу міністра оборони, строковиків категорично заборонено відправляти в зону АТО. А нинішній призов — це, швидше, тактична необхідність, яка може зупинити наступні хвилі мобілізації, а заодно допомоги армії перейти на контрактну службу. Як розповіли військовики, торік в країні було призвано на контрактну службу понад 16 тисяч чоловіків. Нинішнього року їх число має зрости до 26 тисяч.
— Протягом першого півріччя Хмельницький має поповнити список контрактників майже трьома сотнями охочих. А до кінця року — ще 180, — підраховує військком. — Але ми розуміємо, що цього мало, щоб побудувати сильну, боєздатну професійну армію. Для цього потрібні час, кошти, матеріальні і людські ресурси. Наразі ті контрактники, які несли службу в частинах забезпечення, на арсеналах, базах і складах, переходять в бойові частини. Саме вони виконуватимуть непрості бойові завдання. А на їх місце у згадані тилові підрозділи мають прийти строковики.
Ситуація зрозуміла. Але те, що можна пояснити логікою і необхідністю під час проведення АТО, важко пояснити материнським серцям. Чимало батьків не довіряють словам і обіцянкам високопосадовців. Мама Олексія, з яким починали розмову, відверта: «Нехай син краще буде безробітним, але поруч із домом, аніж піде в армію. Сьогодні нам обіцяють, що дітей не відправлять на війну. Але хто може гарантувати, що цих обіцянок дотримуватимуться завтра, через місяць і через рік? Адже в будь-який момент може з’явитись інший закон чи указ. Хто гарантуватиме безпеку наших синів?».
— Я, військовий комісар Тамбовець, гарантую вам, що всі призовники підуть у навчальні центри, потім — у частини забезпечення. І жодного строковика не направлять у зону бойових дій, — розпочинає практично кожну свою зустріч із призовниками та їхніми родинами хмельницький військком.

Від хвилі підйому патріотизму — до повної байдужості

Не довіряти полковнику не хочеться. Він був серед тих, хто доклав чимало зусиль, щоб два роки тому розпочати збирати нашу армію в єдиний кулак. Але чи справді вагомими можуть бути гарантії офіцера, котрий і сам є лише виконавцем чужих рішень і волі.
У військкоматі пригадують: у перші дні АТО усі відчували небувалий підйом патріотизму. Тоді працювали майже цілодобово, бо щодня приходили по п’ять-шість сотень добровольців, готових іти на захист країни. За перших п’ять діб записалися понад дві з половиною тисячі добровольців. І це при тому, що вони вирушали з дому не те що без відповідного військового екіпірування, котре мало б рятувати життя, а й без банального форменого одягу, взуття і навіть білизни.
Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Українська армія починає набувати міці і досвіду. Але, хоч як парадоксально, хвиля високого патріотизму пішла на спад. В уяві багатьох молодих людей війна перетворилась на «тягучку», якій не видно кінця і краю. Віддавати їй не те що своє життя, а й просто час все менше охочих. Навіть незалежно від того, де доведеться нести службу — на гарячій передовій чи у спокійному тилу.

Є гармати і снаряди. Але немає бійців

Чому так сталося? Немає однозначної відповіді. Зібралося все докупи. І те, що ціле покоління хлопчиків, котрі тепер стали призовниками, ніхто не навчив любити і захищати свою батьківщину. І те, що сама держава не показала, як вона любить і турбується про своїх синів. І те, що ніхто так і не сказав правди, скільки триватиме ця війна і які реальні шляхи виходу з неї...
Не розуміючи цього, молоді люди не можуть і не хочуть усвідомлювати, для чого повинні служити в армії. І якщо контрактників можна спокусити зарплатнею, то для строковиків більшість аргументів просто непереконлива.
Валерій Лєсков, котрий ще вчора був командиром артдивізіону в зоні АТО, а сьогодні вже заступник голови Хмельницької обласної ради, пояснює все зі своєї точки зору:
— Із 260 осіб, котрі служили в дивізіоні, понад двісті звільнилися під час четвертої хвилі мобілізації. І ситуація складається так, що ось стоять гармати, ось лежать боєприпаси, а бойової обслуги не вистачає. Зрозуміло, що цій справі будуть навчені контрактники. Але для цього потрібен час. А його немає, бо бої на сході країни не припиняються. І хтось повинен підсилювати ці ділянки, бо інакше існують великі ризики того, що ворог захоче просунутись далі на захід.
З цим теж не посперечаєшся. Але це, так би мовити, тактичні завдання сьогоднішнього дня. А якими є стратегічні плани? Попри запевнення високопосадовців, що країна істотно просунулася вперед у розбудові армії, для багатьох так і залишилося незрозумілим, де і яка кінцева мета на цьому шляху: чи це має бути невелика армія контрактників, чи мілітаризована до якоїсь визначеної межі економіка, чи втягнуте в безкінечний воєнний конфлікт суспільство, яке врешті-решт вимотається і збайдужіє до цього конфлікту... Кожен із потенційних строковиків сам собі дає відповіді на ці запитання. І поки що вони не на користь армійської служби.

Хмельницький.