«Голос України» звернувся до учасників «конституційної ночі», народних депутатів України ІІ скликання, які стали співавторами Конституції України 1996 року, із запитанням: «Як Ви сьогодні оцінюєте схвалений 20 років тому Основний Закон, чи бачите у ньому серйозні вади та чи можуть вони бути виправлені в рамках нинішнього реформування?»

Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат України І, ІІ, ІІІ, ІV та VІ скликань, у 1996 році — член Конституційної комісії:

— Вважаю, що Конституція 1996 року свого потенціалу ще не вичерпала та відповідає європейським стандартам. Щоправда, з часу її ухвалення сталися три «конституційні струси», які позначилися на житті країни. Спочатку у 2004 році Верховна Рада без будь-якої логіки внесла зміни до Конституції, які передбачали перехід від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської. А оскільки Президент на той час обирався під ширші повноваження, то це зламало всю логіку організації та діяльності влади. Другий струс відбувся 2010-го, коли Конституційний Суд скасував вищезгадані зміни від 2004 року, і ми повернулися до президентсько-парламентської форми правління, а з 2014 року знову маємо парламентсько-президентську форму організації влади. Тому ще раз підкреслюю: питання не стільки в якості Конституції, скільки в політичній культурі представників влади. Переконаний, що і попередня, і нинішня влада, намагаючись обґрунтувати своє небажання жити за Основним Законом тим, що Конституція, мовляв, недосконала, насправді прагнуть змінити її під себе та сконцентрувати владу в своїх руках.

Зверну увагу на ще одну обставину: для того щоб запрацювали передбачені Конституцією норми, потрібно було ухвалити майже сотню законів, але добре, якщо ухвалено хоча б десяток з них. І це при тому, що для прийняття законів потрібно лише 226 голосів народних депутатів, тоді як внесення змін до деяких розділів Конституції вимагає не тільки 300 голосів, а й проведення референдуму. Отже, ми знову повертаємося у площину не якості Конституції, а в площину її застосування.

Коли ми писали Конституцію, то усвідомлювали, що в майбутньому можуть бути спроби внесення невиправданих змін, тож передбачили такий механізм її вдосконалення, який дуже важко обійти, не порушивши сам Основний Закон. Наприклад, у нас не передбачена можливість появи якоїсь нової редакції Конституції чи ухвалення її на референдумі. Водночас Конституцію можна вдосконалювати точковими змінами, бо життя й справді не стоїть на місці. Але ще раз повторю: насамперед треба активніше працювати над ухваленням законів, які розвивають положення Основного Закону.

Конституція — це паспорт нашої держави як держави національного типу. Саме тому в її основу покладено звичаї і традиції українського народу, а також закріплено статус української мови як державної (стаття 10) та державних символів (стаття 20). Це навіть тепер не влаштовує деяких ліберально чи проросійськи налаштованих діячів, які хочуть розбудувати у нас «російську Україну», тож вони намагатимуться докорінно змінити Конституцію.

До речі, помилково зводити роботу над Основним Законом до однієї «конституційної ночі», бо вона розпочалася ще у 1990 році, в 1992-му один з проектів навіть було винесено на всенародне обговорення. Зауважу, що на початку незалежності українська політична еліта орієнтувалася на президентську форму правління, де Президент мав бути не тільки главою держави, а й керівником виконавчої влади. Оскільки на той час більшість у Верховній Раді становили вихідці з комуністичної системи, котрі розуміли парламентаризм як трохи модифіковане радянське народовладдя, то вони й намагалися запровадити радянський принцип управління державою. З цим і пов’язане затягування з прийняттям Конституції та деяке зниження якості цього документа. Парламентська більшість на чолі з Головою Верховної Ради Олександром Морозом могла б і далі зволікати з остаточним рішенням, якби не заява тодішнього Президента Леоніда Кучми, що він готовий винести затвердження проекту Конституції на референдум. А оскільки пропонований Кучмою проект передбачав зміцнення президентської влади та запровадження двопалатного парламенту, що мало привести до чергових дострокових парламентських виборів, то цей аргумент спрацював — Основний Закон було ухвалено. На жаль, однією з поступок промосковським силам стало запровадження кримської автономії, що, зрештою, обернулося російською окупацією півострова.

Щодо конституційних змін, які пропонуються чи вже ухвалені сьогодні, то ми часто чули, що, наприклад, в Конституції 1996 року погано прописано розділ про судочинство. Якщо проаналізуємо вже внесені зміни, то побачимо, що головне їхнє завдання — змінити склад судів, а решту «вузьких місць» можна було б «розшити» за допомогою ухвалення законів. Те само стосується й децентралізації влади — тут також більшість питань можна вирішити за допомогою прийняття законів.

Загалом важливі політико-правові документи завжди ухвалюються в межах якогось консенсусу, а взаємні поступки не є якоюсь бідою. Головне, щоб з обох сторін були політично відповідальні та компетентні люди — тоді саме шляхом компромісу можна прийняти блискучі документи.

Ігор КОЛІУШКО, народний депутат України ІІ та ІІІ скликань:

 — Ухвалена у 1996 році Конституція виконала своє основне завдання — утвердила незалежну Українську державу та стала фундаментом її правової системи. Проте вона не була позбавлена недоліків. Їх можна поділити на дві групи. Перша — концептуально та змістовно невідповідні розвитку України на європейських засадах норми. Друга — недосконало сформульовані з погляду юридичної техніки норми, які в результаті допускали неоднозначне їх тлумачення або взагалі дозволяли спотворення ідей конституційного регулювання.

Щодо першої групи, то це:

 — пострадянське розуміння соціально-економічних прав людини, які декларуються без ув’язки з правом на гідність і без механізмів їх виконання чи забезпечення;

— прийняття всіх рішень Верховної Ради абсолютною більшістю голосів народних депутатів або ще більшою кількістю;

— подвійна відповідальність уряду перед парламентом і перед Президентом;

— невизначена або неповно визначена система органів виконавчої влади, відсутність терміну «урядові органи», відсутність незалежних регуляторів у сфері природних монополій;

— пострадянська прокуратура;

— відсутність поняття «регіональне самоврядування», автономна область Крим була названа автономною республікою;

— змішання понять адміністративно-територіальна одиниця і населений пункт, надання права громаді кожного населеного пункту, навіть найменшому селу, на самоврядування;

— надмірні повноваження місцевих державних адміністрацій, безпосередньо визначені Конституцією, передбачення делегування повноважень від органів місцевого самоврядування до місцевих державних адміністрацій;

— відсутність якісних критеріїв для суддів Конституційного Суду та конкурсний механізм їх добору.

Звичайно, усі ці проблеми можуть бути розв’язані шляхом внесення змін до Конституції. Дві або й три з них уже виправлені змінами 2004 і 2016 років. Проте законопроекти про внесення змін до Конституції також були далекі від досконалості, тому, виправляючи одні недоліки, вони породжували інші.

Щодо другої групи, то тут прикладів можна наводити дуже багато. Це і стаття 22 Конституції, і контрасигнація актів Президента в уряді, і десятки інших менш гострих проблем. Більшість із цих недоліків могли б бути легко виправлені коректним тлумаченням норм Конституції у законах та практиці їх виконання. На жаль, 20 років дії нашої Конституції засвідчили, що політики з усіх можливих тлумачень в останню чергу схильні вибирати ті, що найбільше відповідають теорії конституціоналізму, а відтак і суспільним інтересам.

Володимир ЧЕМЕРИС, народний депутат України ІІ скликання:

— Зміст Конституції, ухваленої Верховною Радою червневої ночі 1996 року, був результатом швидше не компромісів, а протистояння двох тенденцій. Євразійського президентства, яке представляв Президент Кучма, і європейського парламентаризму, виразником якого був глава парламенту Мороз.

Якби у парламенті тоді не знайшлося 300 голосів, Україна мала б політичний режим на кшталт Казахстану чи Росії. Бо Кучма вже підготував свій суперпрезидентський проект і записав звернення до народу про конституційний референдум. І навіть призначив «віце-прем’єра з референдуму».

Частина комуністів голосували «проти». Частина «рухівців» також висмикнули картки для голосування (цей момент відзняв і показав на львівському ТБ Георгій Гонгадзе). Але 315 депутатів з усіх регіонів і від усіх політичних сил проголосували «за».

Напевне, ніхто не був у захваті від того, що Конституція надавала повноваження і Президенту, і парламенту. Але всі розуміли, що інший варіант в цей момент не може бути ухвалений. І одразу представники обох тенденцій почали діяти, щоб змінити Конституцію на свою користь.

Президент Кучма навесні 2000-го навіть провів референдум про конституційні зміни, які надавали йому фактично імператорські повноваження. Але Верховна Рада під акомпанемент акції «Україна без Кучми» у січні 2001 року провалила імплементацію результатів цього референдуму. А однією з головних вимог зазначеної акції стала вимога парламентської республіки. І вже у травні 2001-го соціологи відзначили, що кількість українців, які підтримують парламентаризм, переважає кількість прихильників сильної президентської руки.

Як результат, на тлі помаранчевого Майдану у грудні 2004 року парламент ухвалив конституційну реформу, яка дещо обмежила президентську владу на користь парламенту.

Конституція 1996 року, гарантуючи українцям основні соціальні та громадянські права, виконала свою місію, забезпечивши Україні, порівняно з іншими країнами СНД, відносно демократичний розвиток до Майдану 2013.

Але тепер знову постало питання про зміну Основного Закону. І це питання не стільки в абстрактних дискусіях прихильників авторитаризму та парламентської демократії. Річ у тім, що президентська вертикаль потрібна великому капіталу (в народі — олігархам), які після Майдану отримали всю повноту політичної та економічної влади в Україні. Їм потрібен Президент як «арбітр і гарант». Арбітр у конкурентних суперечках. І гарант недоторканості привласненого. Гарант незмінності існуючого суспільного ладу.

Нещодавно внесено зміни до Конституції в частині судочинства (судді поставлені під контроль президентської адміністрації). А в Конституційній комісії, створеній Президентом Порошенком, ідеться про скасування в майбутній Конституції низки соціальних прав українців (безплатна освіта і медицина) та громадянських прав (свобода зборів, заборона лівих поглядів тощо).

Отже, найближчим часом ми побачимо спроби президентської адміністрації не лише внести до Конституції чергові зміни, а й ухвалити новий Основний Закон.

Представники тих соціальних груп, які хочуть зберегти свої права, на відміну від 1996-го, не мають нині своїх консолідованих конституційних пропозицій. Тому, очевидно, прагнутимуть до збереження Конституції 1996 року.

У протиборстві цих двох тенденцій, на мій погляд, і полягатиме конституційний процес у найближчій перспективі.

ПРЯМА МОВА

Євген ЖОВТЯК, народний депутат України ІІ, ІІІ та ІV скликань:

— З юридичної точки зору, Конституція України, яка була ухвалена 20 років тому, не має якихось серйозних вад, але має дві великі помилки, які призвели до трагічних для України наслідків. Це, зокрема, перетворення Кримської області на кримську автономію та дозвіл на дислокацію російського Чорноморського флоту у Криму... Компромісом, на який пішли ті, хто мав крайні позиції з тих чи інших питань, можуть бути незадоволені всі, хто на такий компроміс погодився. Та це не привід для невиконання положень Конституції. Наведу приклад такої «недосконалості». В Конституції 1996 року ми записали, що Президент може виправити «помилку» Верховної Ради шляхом накладення вето на ухвалений законопроект, але якщо вето подолано 300 голосами, то Президент зобов’язаний такий закон підписати! Нам тоді і на думку не спадало, що Президент як гарант Конституції може в інтересах свого олігархічного клану «скирдувати», не вводячи в дію, десятки законів, по яких вето Президента подолано!

Нагадаю, що у 1996 році Венеціанська комісія високо оцінила Конституцію України, зазначивши, зокрема, що вона «передбачає наявність системи стримувань і противаг, що унеможливлює повернення до авторитаризму». Натомість протягом цих 20 років ми бачимо безперервні зусилля з боку усіх президентів узурпувати владу шляхом «удосконалення» Конституції. Жоден з наших президентів-«реформаторів» не йшов на вибори із заявами, що передбачених Конституцією президентських повноважень йому замало, але, прийшовши до влади, вони незмінно всі свої зусилля спрямовують на протягування «вдосконаленої» під себе Конституції. І саме знищення системи стримувань та противаг і є їхньою головною метою. Не є винятком і чергова «конституційна реформа». І навіть зміни, які, на перший погляд, послаблюють президентські повноваження, ухвалюються заради перехідних положень, які ці повноваження посилюють. Це робиться з надією, що після посилення своєї персональної влади вдасться «відіграти» ці зміни назад...

Євген ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ, народний депутат України ІІ скликання:

— Я не бачу якихось фундаментальних вад у Конституції 1996 року. На той час нам здавалося, що лобісти Президента Кучми у Верховній Раді тягнуть занадто багато повноважень для нього та на шкоду парламенту. Натомість проблема перманентних змін, які намагається внести в Конституцію кожен Президент, полягає в тому, що вони дбають не про баланс, взаємне стримування гілок влади, як це намагалися зробити ми, а прагнуть фактичної узурпації влади однією гілкою — президентською. Що нині і відбувається. Тож Конституція розбалансована, Президент практично одноосібно пропонує членів ЦВК тощо. Нарешті, в країні хаос і свавілля, які є результатом незаконної діяльності чи бездіяльності окремих персон та інституцій. Але до Конституції це не має жодного стосунку. Більшість зловживань у нас спричинені не поганою якістю правових актів, а їх недбалим виконанням чи невиконанням взагалі. Плюс повна безкарність правопорушників.

Підготував Сергій ЛАВРЕНЮК.