От уже багато років я, як колишній голова ради ветеранів села Петрівки Красногвардійського району АР Крим, пишу в усі владні структури, щоб у календарі, як і для інших категорій громадян, з’явився День дітей війни. На жаль, поки що на мої листи надходили лише відмови. В одних писали, нехай святкують з усіма пенсіонерами День літньої людини, в інших — для того щоб встановити такий день, необхідно мати вагомі підстави...
Але хіба їх немає у дітей війни? Чи не вони своєю працею допомагали фронту як тільки могли. А після війни, ще підлітками, нарівні з дорослими відновлювали зруйноване господарство. У віці п’ятнадцяти років хлопці й дівчата вручну добували вугілля в шахтах Донбасу!
Діти війни — це те покоління, яке на собі відчуло всі жахіття фашистської окупації.
Одного разу ми організували повчальну зустріч зі школярами в Будинку культури. На ній були присутні понад двісті дітей війни. Із двох шкіл було запрошено учнів. Зал на 700 осіб був заповнений вщент.
Програму вечора розробили так, що спогади очевидців чергувалися з концертними номерами. Не всі промовці могли спокійно розповідати, горло стискали спазми. Деякі записані спогади зачитували ведучі. У залі стояла абсолютна тиша...
Адже те, що діти почули з вуст своїх бабусь (а їх була абсолютна більшість), вони не прочитають у жодному підручнику з історії.
Відразу було вирішено написати книгу про наше дитинство, якого фактично не було. Дитинство забрала війна, залишивши страх голоду й холоду. Щоб вижити, тоді їли мертву худобу, гризунів, коріння трави й усе, що тільки можна було жувати...
Нашу книгу з назвою «Дитинство, обпалене війною» було надруковано через сім місяців. У ній зібрано 130 спогадів дітей війни, за кожним з яких стоїть людська доля. Непроста. Її не можна нічим ні виміряти, ні зважити.
Шепетівка
Хмельницької області.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
