Перша година ночі... Знам’янка. Залізничний вокзал. Я, моя знайома і двоє п’ятирічних малюків, яких підняли з ліжечок, але не розбудили. Людно. Вільних місць у залі очікування немає. Навкруги хлопці в формі, які сплять як доведеться, майже один на одному. До потяга нам залишилося чекати хвилин 15, тож ми просто стоїмо й розмовляємо. За цей час сонні солдати з розкуйовдженим волоссям тричі запропонували нам місця. Ми скромно відмовляли, бо: «Вже йдемо на потяг».
А потім підійшов солдат і вручив малим пакетик рожевих цукерок і трохи розтовченого печива. Я чомусь розгубилася, почала відмовляти: «Заберіть собі, малий такого не їсть». А хлопець просто поклав пакетики на мою сумку й пішов...
Мій синок Семен швидко заховав солодощі до свого рюкзачка й тихо сказав: «Мамо, це ж від солдата. Він же Україну нашу охороняє. Я не буду їх їсти. Я їх на пам’ять заберу». Німа сцена посеред нічного вокзалу...
...Інколи потрібні слова приходять пізно. Не тоді, коли потрібно. Я не знаю тебе, солдате. Але, може, якось мої слова дійдуть до тебе, бо планета кругла. Дякую тобі за ті печиво та цукерки. Вони знадобилися б тобі, коли сумно, коли хочеться додому, коли скучив за сім’єю, коли важко, коли не спиться від війни... Може, вони б тобі нагадали про твій рідний край, додали сил... Бережи себе. Повертайся додому живим і неушкодженим. Добре серце має битися довго-довго! Чув?!
Кіровоградська область.
P.S. А печиво ми все-таки з’їли. Смачне було...
Мал. Миколи КАПУСТИ.
