На десяток мешканців одного з багатьох вимираючих поліських сіл — лише двоє людей працездатного віку
На Житомирщині до 60-х років минулого століття переважало сільське населення. Коли ж в обласному центрі постали гіганти промисловості всеукраїнського і всесоюзного масштабів, розпочався перший потужний відплив молоді із сіл. Спочатку — на будови: льонокомбінату, заводів верстатів-автоматів, хімічного волокна, «Електровимірювача», а потім — і в їхні цехи. А коли підприємства, на яких працювали десятки тисяч людей, уже в наші часи були розвалені, вирізані, розграбовані, їхні робітники — колишні селяни — додому не повернулися, бо так-сяк обжилися в місті. Подалися на базари, в приватний бізнес, у найми до Польщі, Італії та Росії.
А покинуті ними села, де залишилися старі батьки й рідні могили, зосталися вимирати. І сьогоднішня молодь, яка підросла за останні чверть століття, тікає з села, як від чуми, не бачачи в ньому для себе майбутнього. Тож не лише щороку, а щомісяця у нас стає дедалі більше знелюднених, вимираючих сіл. За статистикою 2014 року, на Житомирщині із 1594 сільських населених пунктів у 312 проживало до 49 людей. Це може бути село із трьома чи десятьма жителями. Одне з них — Левковицький Млинок Овруцького району.
Левковицький Млинок живе минулим. Із десятка його мешканців, переважно пенсіонерів, 89-річна Олена Максимівна Левковська — найстарша.
— Колись у селі, — розповідає бабуся, — було багато людей. У кожній хаті — по кілька дітей. Був свій колгосп, я працювала в ланці. Тяжко, звичайно, трудились, але ж роботи на землі легкої не бува. Зате й радість якась була: увечері вийдеш за ворота — і поговориш, і поспіваєш із сусідами. А зараз вийду, постою біля воріт і, буває, жодної душі не побачу...
Воно й не дивно: у Левковицькому Млинку сьогодні заселені лише сім хат, інші зовсім зруйновані чи стоять пустками без господарів. Колишній завідувач сільського магазину Микола Левковський (у селі майже всі його жителі мають прізвище Левковські, у декого навіть однакові імена та по батькові) пригадує, що в колгоспі було 17 косарів, вирощували зернові, утримували овець, волів, гусей. Усе те пішло в небуття.
— А ще, — додає колишній приймальник молока Степан Невмержицький, — у колгоспі було 120 корів, і люди тримали худобу — у селі було дві череди, в мене самого — чотири корови, і я збирав по селу щодня чотири бідони молока. Як боляче, що все те минулося...
Жалкування жалкуванням, а жити треба сьогодні. Ще один Микола Левковський, колишній шахтар, зауважує:
— Виживаємо, хто як може, але не за рахунок держави. Головне — виручають ягоди, а раніше — ще й віники, які в нас в’язали для донецьких сталеварів. При варінні сталі ці віники використовували, щоб знімати окалину.
Тепер же не їдуть заготівельники. Та й невигідно це нам стало, — починає підраховувати пенсіонер. — Колись один віник коштував 10 копійок, тож за десять віників можна було купити не менше п’яти-шести буханців хліба.
А тепер за один віник дають 60—70 копійок, а щоб купити одну хлібину, треба продати ті самі десять віників. Отож тепер люди в сезон з ранку до вечора гнуть спину на ягодах. А від них який заробіток? Іще кілька років тому за кілограм заготівельники давали 28—30 гривень, а зараз — 16—17... Не хочеш — не здавай. Куди дітися? Доводиться здавати за безцінь, — невесело мовить чоловік і розпачливо запитує: — Хіба ж це житка?! Я ж так тяжко працював у шахті, а маю мізерну пенсію і тут, у селі, змушений кінці з кінцями зводити. В селі, яке вимирає.
Пощастило поговорити й з представницею молодого покоління — Анною Голубєвою, котра разом із чоловіком — єдині жителі села працездатного віку і які виховують єдину в селі дитину — дворічну донечку Валю.
Анна — уродженка Миколаєва, у Левковицький Млинок приїхала шість років тому і не шкодує.
— Хоча жити, — каже, — дуже важко. Одна надія — на ягоди, а ціна на них падає. Погода для нас, як дар Божий, чи як кара небесна. Як тільки посуха — вода в криницях зникає. Торік довелося доставляти її для пиття з Левковичів. Хліб у село привозять раз на чотири-п’ять днів, раз на тиждень буває пошта. За всім іншим треба їхати в Овруч чи Словечне, та й то, якщо встигнеш добратися зранку на трасу. А вже вдень і надвечір — лови попутку чи добирайся пішки. До моєї дитини медсестра приїздить із Левковичів, а от стареньким нашим у разі термінової потреби — непереливки. У нас же навіть із мобільного телефону не скрізь додзвонишся — зі зв’язком дуже погано.
— А з роботою, — запитую, — якісь можливості є?
— А хто піде, якби навіть вона була у Словечному чи Овручі? — відповідає Анна. — За нинішніх зарплат заробиш лише на хліб і на проїзд. Отож доводиться обходитися тим, що самі можемо виростити. Хтось тримає корову, свиней. Хтось — лише домашню птицю. Вирощують городину — у нас тут первіснообщинний лад, — невесело жартує жінка. — Ми-то — молоді, а стареньким дуже важко...
Проте 70-річний Микола Левковський, — той, який увесь вік був торговельним працівником, дивиться на життя в Левковицькому Млинку дещо оптимістичніше. Можливо, колишні трудовий і життєвий досвід та «заділ» допомогли йому облаштуватися у цьому селі краще. Добротний будинок, садок, пасіка. У господарстві — корова, свині, домашня птиця. Усе це допомагає йому міцно триматися на ногах. Хоча і його дружина, 65-річна Марія Михайлівна, з раннього ранку змушена гнути спину в лісі під час сезону чорниць.
— Шкода, — каже Микола Іванович, — що село занепадає. Колись у сусідніх Островах була школа на два села, де навчалося 90 дітей. Були колгосп, клуб, магазин, медпункт. Усе закрито. Але й за таких умов, хто старається, хто піднатужується, — тримають господарство. Добре, що хоч із паливом немає проблем — живемо з лісу. Головне — привезти та попиляти дрова. Мені син із Овруча допомагає. Але є такі, кому й допомогти нікому. Влада тут уже нічого не зробить — після нас село зникне, навіть кладовища по ньому не зостанеться — наших померлих ховають у Левковичах.
Голова Овруцької райдержадміністрації Юрій Дивинський поділяє стурбованість жителів отаких маленьких сіл, як Левковицький Млинок, і пояснює:
— Сьогодні серйозні проблеми обсідають жителів і маленьких, і великих сіл — у кожного вони свої. Якщо в людини пенсія — 1200—1300 гривень, то це цілком зрозуміло. Головна причина усіх негараздів — наше загальне безгрошів’я. Треба, щоб запрацювала економіка села, і тоді будуть зарплати, податки, відповідне фінансування соціальної сфери, соціальна захищеність людей.
На підтвердження своєї думки керівник району наводить аргументи. В Овруцькому районі працюють п’ять лісгоспів, середня заробітна плата в яких за другий квартал цього року сягнула 7 тисяч гривень. Половину паїв у районі орендує ТОВ «Райз — Полісся» — і вчасно сплачує за користування землею її власникам. Маючи добрі прогнози на врожай, планує на 40 відсотків підвищити заробітну плату своїм працівникам.
— І тому для вирішення багатьох проблем жителів села ми все робимо, щоб запрацювала економіка, — каже Юрій Дивинський. — Максимально сприяємо залученню інвесторів. Я сам, де б не був, використовую для цього будь-які можливості в Україні чи Білорусі.
Дуже болючим, за словами голови райдержадміністрації, є питання медичного обслуговування, зокрема, в таких віддалених, як Левковицький Млинок, селах. Коштів на нього в районному бюджеті не вистачає. Перед сільрадами поставлено завдання організувати виїзні аптеки в маленькі села, щоб забезпечити людей хоча б найнеобхіднішими препаратами. А от щодо цін на них, то рішенням сесії райради надали дотацію районній аптеці в сумі 100 тисяч гривень для проведення передоплати у придбанні ліків, що на 15—20 відсотків здешевить їхню вартість.
Проте здійснення добрих намірів влади, випливало зі слів голови райдержадміністрації, дуже часто «розбивається» у прямому й переносному значеннях на дорогах. Транспорт із необхідними людям послугами просто не може дістатися до деяких сіл.
— Ми змушені закривати школу, вартість утримання дитини в якій на рік обходиться в 30 тисяч гривень замість норми в 9 тисяч, — розповідає Юрій Дивинський. — Але ж дитину треба доправити в базову школу за 27 кілометрів, а дорога там така, що не доїдеш. Окремі сільські ради ремонтують дороги, але інші — фінансово неспроможні, як та ж Левковицька, до якої входить Левковицький Млинок, зробити це не мають за що. І тут повинна допомагати держава. Я з цього приводу об’їздив усі можливі інстанції. Відповідь — одна: коштів немає.
І все ж голова райдержадміністрації не втрачає надії. Особливо, маючи в соратниках народного депутата України Володимира Арешонкова, який, за словами Юрія Дивинського, бачить і розуміє проблеми всього району і конкретних людей, готовий допомагати.
На жаль, і народний обранець — не всесильний. Поки державна політика не буде спрямована на турботу про простого селянина, так само лунатиме оте обурливо-розпачливе: «Хіба ж це житка?!».
Житомирська область.
Микола Левковський задоволений: цього року меду буде багато.
«Обличчя села» — 89-річна Олена Максимівна Левковська.
Фото автора.
