Народився я 25 серпня 1941 року, коли війна вже гриміла поруч. У вересні, відступаючи з радянськими військами, зайшов додому в село Кривці, що на Полтавщині, мій тато Костянтин Федорович, щоб попрощатися з дружиною та чотирма дітьми. Я був найменшим. Тато, подивившись на маму, а потім на мене, тільки й мовив: «Ти його не годуй, хай його корівка годує...». І вигодували — підростав, піднімався.
Коли мені до двох років залишалося два тижні — 6 серпня 1943 року — біля села Пильна Мельниця (Ленінградська область) від кулі снайпера загинув батько. З того часу почалося моє напівголодне й напівсирітське існування і каторжна праця для того, щоб вижити.
Першими вихованцями були гуси. З ними день починався і закінчувався. У той час господарство обкладали податками, а на трудодень платили по 10 копійок. За місяць заробіток сягав 3 карбованців. Доводилося у неділю раненько запрягати корівчину в возик, на який вантажили картоплю, яблука, гусей, курей... І везти це все на базар за шість кілометрів. Самі йшли поруч. Та головне було спродатися, бо вже в понеділок треба було заплатити фінагенту податок.
На присадибній ділянці було кладовище жертв голодомору. Там покоїлися мій дідусь Федір, бабуся Параска, тітка Одарка... То землемір, будучи людиною поміркованою, обміряв кладовище і відрахував його з ділянки, щоб не змушувати вдову платити за покійників. Ту квитанцію побачила сусідка й одразу заявила в сільраду. Маму примусили платити і за кладовище.
Сусідка була з ледачих, проте стала найактивнішою при розкуркуленні. Дісталося і моєму дідусеві, який мав 6 десятин землі і 10 чоловік сім’ї.
Я підростав, роботи більшало. Пасе в яру мама колгоспні телята, а я їй косу притягну. Вона більші кущики трави косить, а я — в мішок і додому. Поле матуся на колгоспній землі, а я слідом берізку збираю.
Жили бідно, але не тільки ми, і не тільки в селі. Часто до нас заходили люди з міста, які несли якусь одежину, щоб обміняти на харчі.
У той час працював ступою — робив із кукурудзи крупу. З неї матуся намагалася пекти хліб, який мало тримався купи, але можна було і крихтами їсти. У нас була картопля, буряк. Тож коли під вечір до хати попросилася жінка, мали хоч і синій, але борщ і хліб. То я весь вечір дивився, як обережно, до крихітки усе це збирала гостя. Вона їла, а обличчя ставало світлішим. Вранці був суп, у якому були картопля і кукурудзяна крупа, а ще матінка спекла цукровий буряк. Та й чаювали. Воду заварили гілочкою з абрикоси, солодкий буряк був за цукор.
Матінка сказала, що картоплі в погребі зовсім мало, але є ще надворі прикопана в ямі, та земля ще не зовсім відтала, тож доведеться попрацювати. Усі пішли на роботу, а я лишився за господаря.
Гостя взяла лома, що мало слухався її знесилених рук, але помалу в землі утворився отвір. Жінка обережно прогорнула солому, дістала картоплину, ретельно розгледіла. Руки затрусилися, і вона почала гризти сиру картоплину, а зупинилася, коли останній шматочок опинився у роті. Пережувавши його, прошепотіла: «Води...». Я приніс кухоль. Жінка попила, вмилася і, поглянувши на мої перелякані очі, тільки і мовила: «Голод, клятий голод». Ішов 1947 рік...
На вечерю в нас була печена картопля, якою смакували всі. Переночувавши, жінка поквапилася в дорогу. Матінка поклала їй в торбинку трохи картоплі, буряка, хліба і дрібку солі...
Мама сказала, добре, що маємо, що гризти. Бо у 1933-му забрали все, навіть вузлик квасолі. Моя мама лежала пухла, а біля неї двоє діток 5 і 4 років. Батько тоді їздив підводою у райцентр, то для коней видавали овес. Не втримавшись, батько надсипав трішки зерна і заховав у кукурудзинні. Коли повернувся додому, на нього вже чекали активісти. Арештували, засудили, посадили. І якби не мамин тато із Радівонівки, то мамі й дітям був би кінець. Дідусь раз на тиждень приходив і приносив у кошику щось їстівне. З часом і тата звільнили з тюрми...
Паніванівка
Семенівського району
Полтавської області.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
