У Львові у 58-му Будинку офіцерів (вул. Театральна, 22) відбулася презентація книжки українського фотографа-документаліста, журналіста «Голосу України» Олександра Клименка «Фронтовий альбом» — «Небо впало під землю». Як написав автор у передмові до видання, назва — не для красного слівця: «Адже Донбас — давній шахтарський край, частина якого лежить під небом, а частина — під землею. Люди там звикли до цієї традиційної двоповерховості існування. Ті, хто добував хліб свій щоденний під землею, завжди вміли цінувати радість чистого неба над головою. Але за два останні роки всі координати перевернулися... на Донбасі йде справжня війна, у якій агресором та загарбником виступає Російська Федерація. Саме тому я їжджу на війну, намагаючись своїми знімками донести до людей те, що там відбувається, і показати героїзм простих хлопців, які обстоюють незалежність нашої держави, а можливо — і свободу Європи».
Як зазначив представник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України, підполковник Тарас Грень, у книжці зібрані документальні факти, які Олександр Клименко побачив на власні очі, й те, що він пройшов разом із військовими, починаючи з 2014 року. «Олександр не боявся ворожих куль, жертвував своїм здоров’ям, не ховався на другій-третій лініях оборони».
«Так звеліла доля — я багато знімав на війні. Раніше фотографував миротворців у різних гарячих точках нашої планети. Дуже вдячний військовим, які приїхали сьогодні. Ми із ними зустрічалися свого часу в Сараєво, у Македонії та навіть в Африці! Я бачив страждання людей у світі — це було надзвичайно боляче. Та коли це відбувається вдома, в Україні, то викликає зовсім інші переживання, — каже автор видання Олександр Клименко.
— Скажу таку річ: людина відчуває війну, коли втрачає когось близького чи знайомого. І для мене війна так розпочалася 2 травня 2014 року, коли загинули п’ятеро вертолітників із Бродів. Перед цим, 30 квітня, я був у Чернігові, там теж перебували вертолітники із Калинова, я розмовляв із одним — Григорієм Ситником — росіянином. Його батьки у Росії. І я запитав, мовляв, чи будеш ти воювати... А він відповів: «Звісно, по-перше, я маю виконати наказ. І, по-друге, це — моя країна, я тут живу».
Олександр Клименко згадує, як їздив у відрядження в зону АТО: «Там, звісно, не можна собі вільно ходити і працювати, де захочеш... Та за кожної можливості я фотографував. Скажу відверто — книжку я створив для історії. Час іде і пам’ять з часом стирається, а фотографія — це один із засобів, який зберігає спогади. У фото нічого не допишеш, не додумаєш. Це — документ, який залишається надовго. Війна — це трагедія. Однак не ми її розпочали. Ми мусимо захищатися і перемогти. Усі люди на війні, усі військовики, яких Батьківщина посилає на оборону народу, — герої. Є ті, кого я добре знав, і вони загинули... Мені тяжко дивитися в очі їхнім близьким».
«Фотографії у книжці Олександра Клименка — це маленька, але дуже важлива частинка того, що камера могла вловити і зафіксувати. Війна — це дуже тяжкий труд, кров, це пам’ять про товаришів, яких більше не буде з нами... У книжці Олександра фото із життя, світлий і гарний бік наших буднів», — поділився враженнями підполковник ЗСУ Олег Старченко.
«Дуже радий побачити на знімках товаришів, побратимів. Я представляю ветеранів Афганістану зі Львівщини. Із першого дня буремних подій 2014 року афганці боронили Україну. І робитимемо це доти, доки матимемо сили. Олександр Клименко — надзвичайна людина, яка своєю творчістю та працею нашу реальну війну зробила частинкою історії. Невідомо, хто із нас дійде до перемоги, але світлини наших хлопців — це те, що залишиться назавжди. Завдяки представленому фотоальбому ми пам’ятатимемо усіх, хто віддав життя за Україну, усміхненими, щасливими і живими», — розповів боєць АТО, ветеран чотирьох воєн Олександр Рожко. Також під час презентації видання пролунали дві його авторські пісні — «Майданівцям» та «Не сумуй». «Коли я їхав на схід, то мій 19-річний син спитав: «Тату, тобі не страшно?» Я обійняв його і сказав: «Синку, твого тата можна тільки розізлити, та вбити — нереально!» Із цими словами я й пішов. Для кожного Україна — це щось своє. Для мене — це моя родина, мій дім, мої сусіди і українці, і євреї, які завжди щось мені розповідають, це вчителі, яких я пам’ятаю ще зі школи... Я їх усіх захищатиму. Пісні про війну, як і фотографії, — це історія, яка відбувається з нами в цю мить», — наголосив десантник Олександр Рожко.
Львів.
Фото з альбому.
