Зайти до «Живої перлини», що в Онуфріївці, випало через цікавість: не бар і не зал ігрових автоматів, що їх Україна по-тихому знову випускає з підпілля, а дитячий будинок. Недержавний. Таких, як з’ясувалося, на Кіровоградщині вже три — всі на утриманні євангельських церков. «Перлині» днями вже виповнилося п’ять років.
Педагоги із власної «пісочниці»
Я не знаю, хто сказав перший: «Спочатку нагодуй, а потім моралізуй», але думаю, що в бездоглядних, голодних дітей (і таких само пенсіонерів), котрих не помічають соціальні служби (або ж не знають, що з ними робити), бажання попоїсти й поспати в теплі стоїть в пріоритетах і на сьогоднішній день, і на завтрашній. А в суспільства, котре не в змозі забезпечити всіх нещасних державним притулком, мають знайтися бодай слова подяки для того, хто обігрів його молоді пагони (чи прихистив людей похилого віку).
«У нашому будинку мешкають діти з Онуфріївського району, — розповідає директор Інна Худякова. — З Попівки, Куцеволівки, Деріївки, Омельника... Ми беремо в свою родину й сиріт, котрих направили соціальні служби, і тих дітей, яких батьки не можуть утримувати з різних причин, — через проблеми з алкоголізмом, бідність, виїзд за кордон на роботу...
Гарантований період проживання (від трирічного віку до 18 років) — доволі умовний термін, бо ми ставимо собі за мету дати молодій людині професію, а потім «випускати в світ». Приміром, першій випускниці «Перлини», Тетяні Мороз із Зибкого, вже 21 рік. Вона закінчила Олександрійське педучилище і тепер, маючи диплом вчителя молодших класів, працює у нас волонтером. А тим часом у будинку мешкають дві її молодші сестрички»...
Інна Худякова й сама деякий час мешкала у цьому будинку, паралельно навчаючись у педагогічному університеті Полтави. Тож усі етапи становлення закладу пройшла разом із засновниками — пастором церкви Олександром Федоровим та його помічницею Анною Ілло. Від перших спроб допомогти дітям із проблемних родин Онуфріївки та району, нагодувавши їх біля «похідної» кухні (коли уважні люди дійшли висновку, що приготовлений без медичних довідок і дипломів повара борщ може зашкодити голодним, ідея трансформувалася в надання адресної допомоги на харчування при школах), до реєстрації «Живої перлини». За п’ять років під дахом цього справді дуже комфортного будинку знайшли тепло і догляд 87 дітей. Деякі мешкали недовго — поки їхні батьки перебували в розташованому поряд із притулком відкритому за кошти цієї ж церкви реабілітаційному центрі. Чотирьох усиновили, трьох передали новим опікунам, сімох — у прийомні родини. Нині тут живуть тридцять п’ять дітей. Двадцять п’ять із них — шкільного віку. Ще двоє — цьогорічні випускники «Перлини...» — нині навчаються в Кременчуку (за навчання Олени на комерційній основі в педколеджі платить церква, а Сергій, учень професійного ліцею нафтопереробної промисловості, навіть отримує стипендію), але проживають вони, звісно, вдома. Тобто в дитячому будинку. І підуть своєю стежкою лише тоді, коли відчують, що мають сили і волю для самостійних рішень. Інна розповідає, що 25 дітей шкільного віку — це надзвичайно велика відповідальність. Щоб відправити їх на перший дзвінок, треба було зібрати 75 тисяч гривень — по три тисячі на одяг, взуття, портфелі та інші обновки кожного. А тут ще й пожежники завітали із суворим приписом — подай їм протипожежну сигналізацію, і негайно. Байдуже, що кошти на школу потрібні. Одне слово, сто тисяч гривень на заходи безпеки зібрали (цікаво, яка інша організація в районі тепер має таку само надійну й недешеву систему захисту, як притулок?) і дітей до храму знань належним чином спорядили.
«Малими босими ногами»
Саме Інна Худякова й привела в будинок першого мешканця, маленького Женю. Познайомилася вона з ним в районній лікарні, куди ходила доглядати за хворими. Женю мама покинула. А до лікарні малюк потрапив у майже безнадійному стані. Інна, а потім і її мама, котра невдовзі всиновила хлопчика, виходили малого.
Поки Інна розповідає про підтримку закладу меценатами, серед яких найбільше допомагає міжнародний благодійний фонд, заснований американкою українського походження Емі Маренко, до кімнати заходить Толик. Він вітається кивком голови і мовчить, однак директор його добре розуміє. Толик, з’ясовується, не розмовляє відтоді, як на його очах повісився батько...
«Соню та Лілю, сестричок з Омельника, ми поселили, коли їм було три і чотири роки, — каже пастор Олександр Федоров, за яким потічком, щойно він переступив поріг, потяглися діти. Один хлопчик виявився найспритнішим, заліз на руки, в такий спосіб на деякий час утвердивши свою перевагу над іншими. — Бабця прив’язувала їх до ліжка, щоб не доводилося ходити назирці. Нині обох усиновили. Ще в одній родині з Павлиша дітей було вилучено після того, як вони почали розбирати віконні рами й грітися від багаття посеред хати (звісно, йдеться про заходи, проведені разом із відповідними службами і за всією формою. — Авт.). Віталик із Петрівки прийшов до нас пішки в мороз. За 35 кілометрів. Одинадцятирічний хлопчик попросив, щоб ми поїхали й забрали від матері його брата Толика. Поїхали й застали Толика (того самого, котрий давно мовчить. — Авт.) із п’яною мамою в степу, далеко від села. Там вона нам сказала: «Ну, що ж, беріть, а що робити?!». Ми взяли й передусім прооперували хлопчику грижу, дасть Бог, пізніше заговорить!»...
Право на добро потрібно завоювати
Мешкає в «Перлині» й дівчинка, котра в своєму селі чесно ходила собі до школи. Й тим, кому було до неї байдуже, навіть здавалося, що з нею все гаразд. Аж поки не знепритомніла на уроці. І з’ясувалося, що дитина три дні не їла. Перевірено: здебільшого такі родини в сільських радах значаться в переліку людей, «з якими регулярно проводять роботу». Вважається, що цієї роботи достатньо і для виправлення та виправдання дорослих, і для підтримки малих. Тому в райцентр і вище об’єктивних звітів про масштаб проблеми не надходить. А тим часом засновникам «Перлини...», щоб легітимізувати своє становище, довелося навіть звертатися до уповноваженого з прав дитини при Президентові України Миколи Кулеби. Право на благодійність, виявляється, треба завойовувати. Нібито завоювали, бо після реакції згори дихати стало вільніше.
«Нам закидають, що ми дітей до церкви водимо, — продовжує пізнавати парадокси моралі й моральності Олександр Федоров. — А я відказую: «Не в нічний же клуб!».
Та, схоже, багатьох не так хвилює той факт, що в селах із напівбожевільними батьками живуть голодні, хворі, з вошами та глистами діти, як те, що вони можуть піти до «іншої» церкви. Подивилися б вони, як наші новосели ховають під подушками ковбасу, хліб та оселедці, як після «домашньої турботи» намагаються пробратися до комори з харчами і дуже нескоро починають забувати про страх голоду й вірити в ситий і спокійний завтрашній день».
І насамкінець. У розмовах із деякими місцевими мешканцями ми відчули скептичне ставлення до того, чим займаються засновники дитячого будинку. Основний аргумент, попри всю свою банальність, звучить приблизно так: «А ми ще не знаємо, які в них плани на майбутнє і чого ті «сектанти» добиваються!». Але ж ми ніколи напевно не знаємо, хто з кого виросте і кого завтра називатимуть «сектантом». І діти, яким нині допомагають у «Перлині...», невідомо на кого перетворилися б, якби залишилися жити в деградованому, повному злоби, злиденному, п’яному оточенні. То «спершу нагодуйте...».
Кажуть: «Бог живе в серці! І неважливо, яке в нього ім’я». Головне, щоб він там таки був.
Діти знайшли в «Перлині...» справжніх рідних.
Кіровоградська область.
Фото Івана КОРЗУНА.
