Відомий український філософ Василь Кушерець написав, що патріотизм розвивається з любові. І творить любов. Адже люд-ство повинно колись зрозуміти, що ненависть руйнує, казав ще один із головних героїв — Кузнєчик із кінофільму «У бій ідуть лише «старі». Фільм, знятий на кіностудії Довженка, об’єднував і льотчиків, і глядачів, і патріотів, і грузинів, і українців, і росіян, і закоханих...
Пам’ятаєте, наприкінці фільму головні герої обіцяють повернутися, коли закінчиться війна. Щоб знову проспівати «Смуглянку». Через два тижні «Смуглянку» і гімн України співатимуть у Сибіру на фестивалі «Українське кіно», де зберуться люди, які люблять українців. Головне, каже організатор фестивалю Сергій Іващенко, буде де сказати правду й відвести душу, адже багатьом у Росії не вистачає того, що творить. Будемо жити!
Любомир АЛЄКСЄЄВ (Москва, комп’ютерник):
— Минуло три роки з початку Майдану. Майдану, що потім став Революцією Гідності. І це справді так. Саме з цього моменту Україна стала незалежною, вирвалася із совково-імперської павутини, якою її обплутувала сусідня країна. Не дружня і не братня.
І насамперед змінився народ України у своїй більшості. У тому числі пройшовши через біль, кров, сльози. Україна стала на шлях вільної й сильної держави. Він буде важкий і складний, надто багато тих, хто цього не хоче. І не тільки поза нею, а й усередині. Чимало тих, хто сподівається на реванш, як після помаранчевої революції. Але хотілося б їх засмутити — цього не буде. Не дочекаєтеся. Занадто дорогою ціною будують українці свою нову Україну. І це треба зрозуміти й політикам, які здебільшого продовжують як і раніше ділити все і вся замість роботи на благо реформ у країні. І керівникам різних рівнів. Зупиніться й задумайтеся, колишній поїзд пішов.
Змінюйтеся, український народ терплячий, але для всього є своя межа.
Я вірю, що на Україну чекає світле майбутнє. Нешвидко, тому що творення — процес тривалий. Це зруйнувати все легко. Тим паче що потрібно багато чого робити такого, що не було зроблено і десять, і двадцять років тому. Передусім в економіці. Але майбутнє попереду і не за обрієм. А от у підступного сусіда майбутнього, на жаль, немає. Повернення в минуле, у тоталітаризм і мракобісся — ось куди тягла й тягне всіх у своєму фарватері Росія. І те, що Україна та її народ вирвалися з нього, це дуже багато означає для всіх інших також.
Дякую вам. Слава Україні! Героям Слава!
Сергій МІНАЄНКО (Таїланд, фізіотерапевт):
— Я з Далекого Сходу РФ. На щастя, виїхав з Росії. Повертатися не планую. Те, що вже сталося в Україні, і те, що ще станеться, як хороше, так і погане, не повинно хвилювати жодного росіянина. Тому що Україна — абсолютно чужа для них держава. І так думають багато хто. Принаймні, я щасливий, що в моєму оточенні саме такі люди. Вони можуть переживати, співчувати, підтримувати чи ні. Але це не їхнього розуму справа, що відбувається в Україні. Їм у своїй країні розібратися б із поняттями про добро і зло. Усе, що можу сказати: українці, залишайтеся людьми й живіть своїм життям.
Рішат ГАТАУЛЛІН (Татарстан, бурильник):
— Дорогі мої українські друзі! Вітаю Вас із річницею Революції Гідності і Свободи! Я знаю, що Вам нині важко. Але, у Вас є надія на майбутнє! Я від щирого серця бажаю Вам щастя і процвітання!
Ніколи я не був в Україні. Чому ж так болить серце за цю країну? Тривожно за її майбутнє? Чому я бажаю українцям перемоги в цій неоголошеній і ганебній (для нас, росіян) війні з моєю країною? Як сталося, що мені, щиро люблячому свою Батьківщину, соромно й гірко бути росіянином?
Дорогі мої українські друзі! Дозвольте мені зізнатися у своїй любові до Вас, безмірній повазі до Вашого прагнення створити нове життя у своїй країні... Так уже вийшло, що від Вас багато в чому залежить і майбутнє моєї країни. Моя Батьківщина важко хвора... Але мені дуже хочеться вірити, що колись ми зможемо зустрітися з вами в мирний час. Покуштувати відмінної горілки, закусити гарячим бялішем... І проголосити тост: Слава Україні!
Із захопленням і білою заздрістю дивився на Парад Незалежності в Києві. Згадував, що схоже почуття мав у далекому 91-му... Тоді здавалося, що нарешті прийшла Свобода. Почнемо будувати нормальну демократичну державу. Що совок ніколи не повернеться. Що три життя віддано недарма... Пробачте нас, хлопці! Ми все втратили... Як швидко й легко ми розміняли свободу на можливість поїхати на море взимку. Поїздити на іномарці.
Поїсти делікатесів... Виявилося, що цього нехитрого набору досить, щоб спустити владі і «Курськ», і Беслан. Норд-Ост і Чечню. Ми зрадили Лістьєва, Холодова, Політковську і Щекочихіна. Совок повернувся в гімнастерці Расторгуєва під «Старі пісні про головне». У нападі ностальгії за юністю ми пропустили момент, коли з-під костюма від Армані визирнув кітель Сталіна. І от уже показово демонстративно розстріляно Нємцова. Нехай не за вироком «трійки», але ці постріли — з минулого. Від якого ми не змогли відмовитися. Петля, накинута на шию Росії чекістами, стискається дедалі тугіше. Цей режим рано чи пізно впаде, але наостанок він ще намагається потягти із собою й своїх сусідів. Особливу ненависть у нього викликають Грузія та Україна, які посміли зі зброєю в руках захищати свою державність. Крим остаточно підвів риску під вироком групі злочинців, що захопила владу в Росії. Ці хлопці не чекали, що їм не зійде з рук збройне захоплення чужої території. Санкції повільно, але неминуче роблять свою справу.Я глибоко вдячний своїм українським друзям, які бачать і розуміють нинішню обстановку в моїй країні. Не ставлять знак рівності між народом і владою. Не закликають мене стати на коліна й просити пробачення за ті злочини, які скоює путінський режим. Я з величезною повагою ставлюся до українського народу, який обрав свій шлях. Шлях важкий, але в правильному напрямку. Бажаю українцям перемоги у війні. Війні підлій і ганебній з боку моєї Батьківщини. Тужу разом із вами за загиблими захисниками України... Бажаю процвітання під мирним небом! Будемо жити, друзі! Будемо жити! Слава Росії! Героям слава!
Будемо жити, хлопці! Будемо жити!
Наталія ГУНЬКО (Саратов, підприємець):
— Я всім серцем з Україною, бажаю їй миру, удачі й успіхів у подальшій боротьбі за свободу! У своїх віршах я більше зверталася до росіян — зупинитися в їхньому божевіллі... Але є кілька віршів і про Україну. До річниці Майдану.
«Тебя со Свободой Майдан повенчали
Под залп водомётов,
под грохот камней,
Не хлебом и солью — слезами
встречали,
Украинской болью и сотней
смертей.
Тебя забивали войсками
режима,
Ты выстоять смог и Свободу
спасти,
Ты вынес её из пожара
и дыма —
Так пусть не расходятся ваши
пути.
Сегодня с печалью те дни
вспоминая,
Листая странички того
февраля,
Я в память о павших свечу
зажигаю,
Пусть Бог сохранит, Украина, тебя».
Віра ГОНЧАРУК (Москва, пенсіонерка):
— Дорогі мої українські друзі. У ці дні пам’яті вашого Майдана й усе ще триваючої на вашій землі підлої підступно розв’язаної війни хочу сказати: ви молодці, ви багато пережили, вистояли і я вірю в вас, вистоїте й надалі.
Такий народ непереможний, головне, твердо йти до наміченої мети — Вільної незалежної України, цілісної і єдиної. Бажаю вам сил терпіння й наполегливості, а все решта — багата душа, прекрасна земля, співучі пісні й бажання бути — у вас є. Люблю вашу землю, люблю її людей. Я родом з України, але ніколи там не жила. Та все одно всі ваші події з першого дня я переживаю як своє особисте лихо, плачу над кожним загиблим...
Слава Україні! Героям слава!
Георгій АРЕФ’ЄВ (Санкт-Петербург, журналіст):
— Росіяни, біжіть. У кого є можливість — біжіть. Життя одне, іншого не буде. У Росії життя не буде. А буде знову й знову все те саме, навіть коли і якщо старі покидьки згинуть. Нові стануть на місце полеглих мерзотників. Із ваших лав стануть.
Але ж якихось два з половиною року тому в мене ще залишалися деякі ілюзії. Ні, я і в 90-ті розумів, що добре в нас не буде. Але що буде так недобре, уявити не міг. Я й нині очам не вірю, скільки, здавалося б, розумних, освічених людей купилися на кримтепернаш. Але ж факт.
І цей факт гарантує нам орвеллівське майбутнє — набагато крутіше орвеллівського сьогодення.
Коли все це закінчиться, якщо це колись закінчиться, у що я не вірю, отож, коли це все закінчиться, хоч би чим воно закінчилося, у всіх вишах треба буде обов’язково організувати антивоєнні кафедри. А в школах на уроках військової справи навчати розбиранню автомата: не складанню-розбиранню, а розбиранню.
Кирило ЛЕВЧЕНКО (Новосибірськ, системний адміністратор):
— Важко знайти слова. Що можна сказати рідним і близьким людини, яку вбив твій син. Хоч скільки винися, а все одно ти для них виродок, який виховав убивцю. Можна у відповідь виправдовуватися, що ваш родич був поганою людиною, що він сам був не правий. У відповідь все одно почуєш слушний гнівний вигук: «Почав бійку ваш син».
Чи хотіли росіяни, українці й інші народи почути від німців у 1942 році, що вони не підтримують фюрера, що самі від нього страждають? Тому не ображайтеся на всіх жителів Німеччини. Навряд. Тільки якби німці самі його повісили, тільки це в ті роки могло стати причиною для прощення нації, що прийшла з війною. Тому краще покаяння, яке можна придумати для жителів Росії, — це боротьба з режимом і відправлення Путіна і його наближених, а також «добровольців» і «відпускників» під суд.
Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.
Фото з архіву Фелікса РІВКІНА.
