Марокко — країна з багатою історією, що збереглася практично первозданною. Її традиції шануються в первісному вигляді протягом багатьох віків. Саме збереження культурного надбання вважається пріоритетним напрямом діяльності всіх владних структур Марокко. За політичним устроєм Королівство Марокко є конституційною монархією. Із 1999 року королем є Могамед VІ.


Політична система Марокко характеризується майже необмеженими повноваженнями монарха по відношенню до уряду, номінальними функціями прем’єр-міністра та парламенту і дуже слабкою судовою системою. У країні заборонено критично висловлюватися на адресу членів королівської родини, концепції монархії загалом та права володіння короля на територію Західної Сахари.


Парламент у Марокко існує з 1956 року. Конституційною реформою 1996 року офіційно визнано законодавчим органом двопалатний парламент. Нижня палата парламенту, Асамблея представників, має 325 членів. Їх обирають у багатомандатних округах строком на п’ять років. До того ж у марокканському парламенті діє обов’язкова гендерна квота: серед парламентаріїв має бути не менш як 30 жінок.


Асамблея радників — це Верхня палата парламенту. Вона має 270 членів, які обираються строком на дев’ять років за списками місцевих та сільських рад, Торгової палати, промислових, ремісничих та інших професійних союзів. Тобто всі ці організації на закритих засіданнях голосують за делегатів до Асамблеї радників, які в подальшому представляють їхні інтереси на найвищих державних рівнях.


Після приходу до влади короля Могамеда VІ повноваження парламенту значно розширилися. Станом на сьогодні до функцій парламенту входить прийняття бюджету, внесеного на розгляд королем, обговорення та затвердження законопроектів, пропонованих урядом, власне, затвердження складу кабінету міністрів і створення спеціальних комісій із розслідування дій уряду. Прем’єр-міністра обирає партія, яка отримала на виборах до Асамблеї представників більшість голосів. Нижня палата парламенту також має право розпустити уряд через висловлення вотуму недовіри.


Останні парламентські вибори відбулися в 2011 році під пильним наглядом міжнародних спостерігачів. Явка виборців становила, за оцінками експертів, 43 відсотки. Найбільшу кількість голосів отримала Партія справедливості і розвитку під керівництвом Абделіли Бенкіране, яка займає посаду прем’єр-міністра, тож більшість у парламенті сформована із представників ісламістського руху Марокко. Нині в країні часи великих політичних перетворень, що насамперед передбачають демократизацію політичного законодавства, консерватизм у соціальній політиці та реформування галузі освіти.


Нинішній парламент функціонує в цілком революційних умовах. Досі, ще від початку 1960 року, більшість місць у ньому належала представникам прокоролівських партій. Вони зазвичай не наважувалися вийти за рамки затвердженої королем програми розвитку країни, не виступали із власними ініціативами, а лише механічно затверджували пропозиції уряду.


Сьогодні такий стан речей змінено конституційною реформою 2011 року, яка значно розширила повноваження парламенту. Питання про винесення відповідних змін на всенародний референдум постало під впливом революцій у сусідніх арабських державах, які сколихнули і Марокко у вигляді акцій протесту з вимогами обмежити владу короля та вжити заходів для боротьби з корупцією.


Запропонований проект реформ не влаштував марокканську опозицію, що наполягала на передачі всієї виконавчої влади в країні виборним посадовим особам. Однак на референдумі населення підтримало ініціативу короля понад 90 відсотками голосів.


Місце і роль політичних партій і парламенту Марокко помітно контрастують із системою конституційних монархій Західної Європи. Жодна із партій досить тривалий період часу не виступала в ролі політичного опонента до верховної влади короля. Навіть тепер номінативно опозиційні партії парламенту, найчисленнішою з яких є партія Істікляль (у перекладі — незалежність), виявляють лояльність до чинної влади. Сфера їх діяльності поширюється лише на економічні питання, підтримку прав робочих груп населення, захист біженців з інших африканських держав.


Така ситуація пояснюється тим, що протягом багатьох століть у Марокко існувала цілком усталена система суспільства, яка розвивалася під контролем верховної влади, махзену. В умовах Марокко махзен являв собою систему правління, за якої визнання релігійної переваги султана і повного служіння йому стало основою особистісного авторитарного правління.


Як правило, в центрі уваги всіх політичних рухів країни повинні бути питання, пов’язані зі становищем марокканського робітничого руху та місцем держави серед інших африканських республік.


Складність у діяльності влади на території Марокко пояснюється передусім багатонаціональністю населення. Окрім корінних берберів, тут проживають великі етнічні групи фінікійців, євреїв, арабів, маврів, і кожна спільнота істотно впливає на соціальну структуру Марокко. Крім того, тут поширені безліч релігійних вірувань: від язичництва до християнства та ісламу.


Для спрощення ситуації з багатонаціональністю територія Марокко поділена на провінції та префектури, які об’єднано в 16 областей. У тому числі одна область повністю, а дві — частково розташовані на території анексованої та не визнаної світом Західної Сахари.


Сьогодні Марокко приваблює не лише туристів. На рівні політичних та економічних стосунків закріплюється тісна співпраця Євросоюзу з цією африканською країною. Так, майже 75 відсотків іноземних інвестицій у Марокко вкладає саме ЄС. Крім того, Марокко присвоєно статус союзника уряду США в НАТО.