Стаття «Хто катував підпільників і кричав окупантам «ура»... («Голос України» № 218 (6472) за 16.11.2016) викликала інтерес у наших читачів. Особливо багатьох із тих, хто писав і телефонував нам, зацікавило фото меморіальної плити, опубліковане тоді. Тож постараємося приділити особливу увага цьому монументу й людям, прізвища яких тут зазначені.
Цей пам’ятник постав біля храму Всіх святих у Москві в 1994 році, він установлений козачим генералам, отаманам і козакам, «які загинули за віру й батьківщину». Спорудили його на гроші товариства 15-го козачого кавалерійського корпусу імені генерала фон Панвіца з благословення православної церкви Московського патріархату. А місце, де розміщена плита, носить назву Православний меморіал «Примирення народів». На перший погляд, ніякої крамоли. Ті, хто встановлював цей камінь, піклуються про примирення, та й церква підтримала...
Але ріже око прізвище «козака», ім’я якого носить кавалерійський корпус, — фон Панвіц. Дивне прізвище для російського «полеглого за віру й батьківщину». І якщо корпус 15-й, то де решта 14? Чому їх обділили увагою?
Багато що стає зрозумілим, коли починаєш вивчати біографії людей, згаданих на меморіальній плиті. Але про все по черзі...
За даними міжнародного науково-просвітницького журналу «Скепсис» 15-й кавалерійський корпус насправді називався зовсім не козацьким, а просто «15-й кавалерійський корпус СС». Тому про решту 14 кінних підрозділів гітлерівської Німеччини в Росії не дуже люблять згадувати.
Офіційно існував «15-й корпус» із лютого 1945 року до кінця війни. Формування відбувалося з кінця серпня 1944 р. згідно з рішеннями, прийнятими на нараді в Генріха Гіммлера: про передачу 1-ї козачої дивізії фон Панвіца до складу військ СС і про розгортання її в корпус. Однак різноманітні «козацькі» частини почали створювати в гітлерівській армії й каральних структурах ще з жовтня 1941 року. Ідеологічним обґрунтуванням служила одна з концепцій німецької «расової науки», згідно з якою козаки не є слов’янами, оскільки походять від німецького племені готів. Козацькі частини виконували переважно поліцейські й каральні функції, вони залишили кривавий слід у Білорусі, Польщі, Югославії, й не дивно, що після капітуляції Німеччини їх сприймали не як полонених, а як найманих убивць і військових злочинців.
Сам Гельмут фон Панвіц був групенфюрером (генерал-лейтенант) СС. Кадровий німецький офіцер, воював проти Росії ще в Першу світову, повернувся у стрій 1934-го, брав участь у завоюванні Польщі й Франції, а в східній кампанії — з першого дня нападу на СРСР під Брестом, командував розвідувальним підрозділом 45-ї дивізії. Уже тоді вирізнявся жорстокістю до мирного населення. Користувався заступництвом Генріха Гіммлера. З липня 1943 року командував 1-ю козачою дивізією, разом з якою в листопаді 1944 р. перейшов у війська СС. У січні 1947-го був страчений за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР як військовий злочинець. А в 90-х роках у РФ його навіть намагалися офіційно реабілітувати. Але тоді не вийшло.
Та й решта тих, чиї імена висічені на камені, не менш «завзяті» захисники «русского мира». Отамана Петра Краснова ми вже згадували в минулому матеріалі. Розповімо про нього трохи докладніше. Він один із керівників білого руху, генерал-лейтенант (1917), патологічний антисеміт (згодом обвинувачував генерала гітлерівської Російської визвольної армії (РВА) Андрія Власова в недостатній увазі до єврейського питання). У лютому 1919 року емігрував. Жив у Франції й Німеччини. Тут вітав напад Гітлера на СРСР: «Москву скрутили судоми більшовизму, і її потрібно підкорити залізною рукою німецького солдата». Незважаючи на похилий вік (на той момент йому було вже за сімдесят), брав активну участь у встановленні «нового порядку» на окупованій території. З початку березня 1944 р. — начальник Головного управління козацьких військ, яке рекламувалося нацистами як своєрідний маріонетковий «тимчасовий уряд» козацьких областей у вигнанні. Наприкінці Другої світовий був узятий у полон англійцями, переданий СРСР і засуджений до смертної кари.
Андрій Шкуро — генерал-лейтенант Білої армії. Його війська під час громадянської війни являли собою своєрідний варіант махновщини по другий бік фронту, вирізнялися недисциплінованістю, схильністю до пияцтва й грабежів. Згодом емігрував у Францію. У Парижі працював наїзником у цирку. Разом із Красновим запропонував свої послуги нацистам, очолював Резерв козацьких військ — організацію, що вербувала новобранців на службу фюреру. Після війни розділив долю Краснова.
Тимофій Доманов під час громадянської воював на боці Білої армії, після війни залишився в СРСР, працював шахтарем, потім — бухгалтером, засуджений за розкрадання, співпрацював із НКВС. У листопаді 1942 року в місті Шахти (Ростовська область) запропонував свої послуги окупаційній владі. Формував поліцейські частини для вермахту, з літа 1944 р. — похідний отаман так званого козацького стану, останнє звання на німецькій службі — генерал-майор. Його підлеглі брали активну участь у придушенні Варшавського повстання й у боротьбі з італійськими партизанами. Не зміг одержати притулок у Швейцарії, був узятий під варту англійцями й виданий радянській владі. Повішений за вироком Військової колегії.
Коротенько окреслимо весь список «козаків», борців за віру й батьківщину. Султан Килич-Герай під час Другої світової війни встановлював «новий порядок» на окупованих територіях Північного Кавказу, формував поліцейські частини з місцевих жителів. У 1945 році воював у Північній Італії в складі Кавказького з’єднання СС. Страчений як військовий злочинець.
Сергій Павлов одержав від німців звання полковника й похідного отамана, увійшов до складу Головного управління козацьких військ. Був одним із засновників «козацького стану», куди ввійшли озброєні колабораціоністи, а також цивільні особи, що відступали разом із нацистами на Захід. Убитий білоруськими партизанами в червні 1944-го.
Івана Кононова зробили підполковником вермахту. З весни 1942 року на чолі своїх підлеглих брав участь в антипартизанських бойових діях під Могилевом. Командувач тилових військ безпеки групи армій «Центр» генерал М. фон Шенкендорф у своєму щоденнику так характеризував кононовців: «Настрій козаків гарний. Боєздатність відмінна... Поводження козаків із місцевим населенням нещадне». Згодом за завданням Абверу формував козацький дивізіон, показав себе в боротьбі з югославськими партизанами (Залізний хрест 1-го й 2-го класу, Лицарський хрест від хорватських усташів). У корпусі фон Панвіца дослужився до генерал-майора, командував пластунською бригадою. У березні 1945 року частини 15-го козачого корпусу брали участь в останній великій наступальній операції вермахту, успішно діючи проти болгарських частин на південному фасі Балатонського виступу. На той час Кононов став прихильником підпорядкування козацьких частин командуванню генерала Андрія Власова. Після війни йому вдалося зникнути в американській окупаційній зоні. Помер 1967-го в Австралії.
Віктор Зборовський після окупації Югославії Гітлером брав участь у формуванні Російського охоронного корпусу, командував полком, помер у 1944 році від поранень, отриманих у бою з югославськими партизанами.
Антон Туркул — переконаний нацист: «В основу нашого політичного мислення ми взяли фашизм і націонал-соціалізм», за що й був висланий 1938-го з Франції. Брав активну участь у створенні власовської РВА, формував під Зальцбургом для Власова Окремий корпус, який так і залишився не сформованим. Після війни був заарештований західними союзниками, але в 1947 році звільнений. Головував у комітеті ветеранів РВА. Один із авторів концепції так званої третьої сили («між Сталіним і Гітлером»). Помер 1957-го у Мюнхені.
Борис Смисловський, він же Артур Хольмстон, він же фон Регенау, кадровий офіцер німецької розвідки (Абверу). У березні 1942 року очолив «Зондерштаб-Р» («Росія»). Спеціалізувався на боротьбі з партизанами (зокрема — за допомогою організації фальшивих партизанських загонів), агентурній і диверсійній роботі проти СРСР. Наприкінці війни у званні генерал-майора командував Російською національною армією, створеною на базі гітлерівських розвідшкол.
Михайло Скородумов — палкий прихильник Гітлера, опублікував відозву до російських емігрантів з вимогою вступати в німецькі війська. Організував Російський корпус (Російський охоронний корпус), який ніс поліцейську службу на території окупованої Югославії.
Борис Штейфон до кінця війни боровся за фюрера з партизанами й мирним населенням Югославії. Помер наприкінці квітня 1945 року.
Ось такі герої в нинішньої «антифашистської» Росії. Так, цю плиту неодноразово намагалися розбивати. І одного разу це вдалося зробити. Але її завжди відновлюють. А все тому, що, як неодноразово заявляли настоятелі храму Всіх святих, де розташовується так званий Меморіал примирення й розміщена ця плита, а також низка інших монументів на честь загиблих «за віру й батьківщину», ці пам’ятники ніхто не чіпатиме, оскільки вони «під захистом Російської православної церкви».
З цієї ж причини «недоторканним» залишається й великий монумент у Ростовській області (докладно про нього йшлося в минулій публікації) цим же генералам і отаманам, а насправді — переконаним нацистам, карателям і військовим злочинцям. Наслухавшись ідей яких, до нас в Україну їдуть їхні послідовники з такими ж «георгіївськими» стрічечками, як були в того ж отамана Краснова або фон Панвіца, і намагаються будувати в нас свій порядок...
Свого часу авторові цих рядків випало поспілкуватися із сучасним українським партизаном з позивним «Козак», якому вже на нинішній війні доводиться протистояти навалі «русского мира». І от що він розповів: «Я сам потомствений донський козак. Але моя Батьківщина — Україна. Пам’ятаю всі історії, почуті від свого діда, який пішов із життя в 90 років. Він багато розповідав і про війну, і про непростий мирний час. Можливо, тому я й пішов учитися на історичний факультет.
Дід казав, що йому було соромно за козаків, які стали під прапори отамана Краснова, Шкуро, котрі заснували «козацький стан». Ця організація під час Другої світової війни об’єднала донських, кубанських і терських козаків у складі вермахту й СС.
Красновці тільки в Білорусі заживо спалили жителів двох сотень сіл, вони топили в крові Варшавське повстання, знищували югославських партизанів. І героїв підпільної організації «Молода гвардія» із Краснодона катували й стратили зовсім не німці, а красновскі козаки, які служили поліцаями.
Це саме Краснову належать слова: «Уся Росія накладає на себе руки на догоду американським жидам...» Це вам не нагадує нинішню антиамериканську істерію в РФ? А чого варта його думка про те, що Росії «потрібен наш російський православний Гітлер». Судячи з усього, тільки в XXІ столітті вона почала втілюватися в життя.
Отож, улітку 2006 року, за півроку до смерті, діда як шановану серед донського козацького співтовариства людину запросили в Ростовську область на відкриття комплексу, присвяченого пам’яті «донських козаків, що загинули за Батьківщину в боротьбі з більшовиками», і монумента отаману Петру Краснову.
Дід, ніде правди діти, нерідко використовував міцне слівце, але такої довгої тиради «чистою російською» я від нього раніше ніколи не чув. Єдиною пристойною фразою з усієї його емоційної промови була лише: «І це вони воювали «за Батьківщину»? А я тоді за що всі свої ордени й поранення одержав?»
Один із луганських донських козаків усе-таки побував на тому заході і розповів, що на відкритті меморіалу зібрався весь місцевий «бомонд»: керівництво адміністрації Ростовської області, представники церкви, безліч козаків, у тому числі ветерани козацьких частин вермахту, які особливо й не приховували, на чиєму боці воювали.
До речі, цей меморіал і розташований поруч музей досі приваблюють туристів із усієї Росії й країн близького й далекого зарубіжжя. Але це нікого чомусь не обурює. Адже фашисти, на їхню думку, тільки в Україні!
Тож якщо тоді було соромно дідові, то тепер соромно мені. Тому я, росіянин, донський козак, борюся проти всієї цієї погані на українській землі...»
Бригаденфюрер СС отаман Петро Краснов разом зі священиком Російської православної церкви наставляє своїх козаків на боротьбу за Гітлера.
Начальник Резерву козацьких військ при Головному штабі військ СС группенфюрер Андрій Шкуро.
Відповідь настоятеля храму сучасним послідовникам 15-го кавалерійського корпусу СС.
Меморіальна плита отаманам і генералам, воїнам 15-го кавалерійського корпусу військ СС. Москва. Храм Усіх святих.
Фото надані автором.
