Продовжуємо друкувати нотатки нашого власного кореспондента Богдана Кушніра із зони бойових дій.
Ротація
Притулившись головами до шибок у старенькому автобусі, що підстрибував на кожній ямці, ми поверталися зі сходу. Навколо жодного вільного місця. Прохід і задні крісла забиті рюкзаками і баулами. Для кількох офіцерів не вистачило крісел, і вони сиділи на сумках. Ось вусатий підполковник, який прослужив у зоні бойових дій півроку, тисячу кілометрів дороги проведе на своєму рюкзаку. Сидить мовчки, ні пари з уст.
— От жлоби, — подумав я. — Пожаліли виділити вантажну машину для амуніції. Відправили людей, як тварин, а їхати півтори доби. Старенький автобус тисячу кілометрів подолає в кращому разі за 30 годин.
Хлопці згадували, як у перші дні служби їх уночі підняли по тривозі, й вони на бетеерах помчали в Сумську область до кордону з Росією. Збиралися швидко, встигли прихопити сухпай на три доби. Поки їхали, все з’їли.
Зупинились у чистому полі. На сотню кілометрів — пустка. Техніку сховали в лісі. Служба тилу прибула аж через три тижні. Стояв листопад. Холодно, аж зуби зводить. Палити нічим. Наметів нема. Харчі не довезли. По воду їздили аж за 60 кілометрів. Три тижні не вмивались. Щоб підігріти чай, годину розпалювали вогнище. Спали в бетеерах, тіло аж задубіло. Якось увечері один із офіцерів відчув, що шкіра на ногах почала лущитися.
— Це короста, — каже прапорщик, — не смертельно.
Той злякався, відійшов за кущі і ганчіркою злущив стару шкіру.
Їсти дуже хотілося. На болотах надибали черепах. Спробували зварити — вонючий запах поповз по всьому лісу. Прибіг комбат і питає:
— Мертвечину варите?
Побачивши голодних, хтось поділився сирком і кількома картоплинами. Вася-прапорщик знайшов кущ кропиви і зварив зелений борщ. Приїхали з дозору хлопці й так смачно хлептали вариво, що аж за вухами лящало.
Сиділи і чекали, що росіяни ось-ось нападуть. Виникали невеличкі сутички, але не більше. Якось поїхали уночі оглянути місцевість. Так швидше збігав час. Чекали атаки. Прогріли двигуни на танках, випробували техніку — пронесло, хоч адреналін аж у голову бив. Поїхали у розвідку. Бачать: райвідділ міліції, ворота зачинені, а при вході — жінка.
— Нікого нема, всі розбіглись, — каже.
Поїхали далі. Зупинились біля тютюнової фабрики. Повибігали люди. Несуть цигарки. Наскладали половину бетеера. Повернулись і всіх пригощали.
Через три тижні стало веселіше. Запрацювала польова лазня. Підвезли кухню на колесах. Відчуття від теплої води не можна передати словами. Хлопці від задоволення мало не непритомніли.
Нічні поїздки урізноманітнювали будні служби. Надибали кілька сіл. Їздили і міняли тушонку на молоко і яйця. Банки від консервів не викидали — це були міні-сковорідки. Трохи жиру на дно, ставили на вогонь і заливали яйцями. Зверху притрушували зеленню. Смакота.
На одній із закинутих ферм знайшли старий балоновий плащ, який добре захищав від вітру. Носили по черзі, щоб зігрітися. Ще гірше було сушити взуття. Розпалювати вночі вогнище забороняли. Натягували брезент на три метри у висоту і під ним розпалювали вогонь. Інші додумувалися сушильню збудувати в землянці. На два метри закопувались під землю, убік виводили димохід і так гріли ноги.
Найбільше проймав голод. Служба тилу пропадала невідомо де. У якомусь селі надибали місцевого фермера, який пригостив ковбасою. Хтось із офіцерів налякав, що продукція може бути отруєна. Довго думали, що робити. І хочеться, і колеться, але страх померти дурною смертю не дає спокою. Аж тут вибіг собака. Кинули шмат ковбаси і спостерігають, чи не здохне. Сірко поласував і побіг, а хлопці на бетеері за ним. Кілометр, два, три, десять.
— Ну скільки можна? — не витримав водій. — Зараз сам попробую ковбасу.
Зупинив бетеер. Відрізав штик-ножем шмат і їсть. Потім — ще шмат.
— Гей, юначе, повільніше, бо нам нічого не залишиться.
Врешті екіпаж не витримав, і всі дружно стали наминати ковбасу й запивати, чим Бог послав.
Після таких спогадів ставало веселіше, бо тоді було важко, а що теперішні труднощі? Тим часом наш переповнений автобус ледве повз. Несподівано розлетівся вентилятор і пробив радіатор. Зупинились вимушено на чотири години. Поки заварили, поки встановили, поки виїхали. Бігали біля автобуса і зігрівались. Я спробував собі уявити, що б творилося, якби в автобусі їхали штабні щурі, а не бойові офіцери, які багато пережили за два роки війни і яких жодними труднощами не залякати.
Біля заправок часто зупинялися. Прохід забитий сумками. Виходили як верхолази, високо піднімали ноги і тримались за поруччя. Але було якось весело. Ніхто не нарікав.
На знімку: символічний блокпост на дорозі до Кримського.
Фото автора.
