Голос Соломії ЛУК’ЯНЕЦЬ забути неможливо. І на «Новій хвилі», де 8-річна україночка взяла своє перше Гран-прі, і на проекті «Голос. Діти», в якому вже 13-річною вийшла у суперфінал, та ще у десятку національних і міжнародних конкурсів її унікальний вокал вражав журі та слухачів своєю чистотою, дорослим професіоналізмом та недосяжною досконалістю.
Останні два з половиною роки Соломія, слідом за батьками виїхавши до Німеччини, навчається у спеціалізованому музичному ліцеї. У Київ, за яким дуже сумує, приїжджає двічі-тричі на рік — на канікули до бабусь і дідусів. Саме бабуся Олена Миколаївна й повідомила нам про приїзд любої онучки. У кожному її слові чулася неймовірна гордість за свою зірочку.
На інтерв’ю Соломійка приїхала з мамою Оленою — її найпершим другом і досі єдиним викладачем вокалу. Дівчина дуже подорослішала, розквітла, при цьому радикально вкоротила свої розкішні густі коси, а в носі в неї з’явився пірсинг, на шиї — шалик із черепами!.. Що це: підлітковий бунт, спосіб самоствердження чи демарш проти класичного оперного амплуа, до якого вже звик український та європейських слухач? І так, і ні! Але про все по черзі.
З династії музикантів
У тому, що її шлях — оперна сцена, Соля була впевнена мало не з народження. Та й чи могло бути інакше, адже Соломія — наймолодша гілочка на крислатому генеалогічному дереві музикантів і по татовій, і по маминій лінії.
Погляньте на два знімки з родинного архіву. Внизу — чотири покоління родини Блінових. Прадід Євген Блінов — народний артист, професор, академік, більш як 30 років очолював Уральську консерваторію. Його дружина — прабабуся Людмила — була солісткою Київської консерваторії. Вони познайомилися під час евакуації у Другу світову і в Київ повернулися вже разом. Їхній єдиний син Олександр — дідусь Солі — теж музикант і професор, ударник, соліст оркестру. Далі — мама Олена — викладач музики й вокалу для дітей (судячи з Соломіїних перемог, чудовий викладач!) із донечкою.
На знімку вгорі поруч із Солею — тато Андрій Лук’янець — ударник, музикант оркестру. До речі, Андрій був учнем Олениного тата... Так вони й познайомилися. І хто не знає знамениту тітку Соломії — народну артистку України, а нині зірку Віденської опери Вікторію Лук’янець. Вона великий авторитет для племінниці і в музиці, і в житті.
Тут будь-хто скаже, що в дитини просто не було вибору: і гени, і оточення, і мама — викладач співу... А от і ні. Пані Олена запевняє, що ніколи не схиляла її до музики — тільки від народження включала їй класичні твори. І мала, яка ще не вміла говорити, заспівала. А всерйоз про вокальний талант Солі всі замислилися вже після перемог у перших конкурсах.
Покажіть дитині, що таке мистецтво
— Вітаємо з приголомшливою перемогою на міжнародному конкурсі вокалістів у Бельгії!
— Так, місяць тому на конкурсі Trіomphe de l`Art у Брюсселі Соломія взяла Гран-прі серед молодих виконавців класики (на знімку внизу), — розповідає пані Олена. — Коли під час заповнення анкети дізналися, що вона з України, всі одразу вигукнули: «Оооо!» Стало зрозуміло, що Україну сприймають у Європі як сильного конкурента, бо знають, який у нас рівень. Зазвичай у дорослих конкурсах оперних співаків беруть участь від 18 років, а в цьому — з 15. Найстаршому учаснику було 36, а Гран-прі отримала 15-річна!.. У фіналі Соля заспівала «Чорнобривці», і хоча в заповненій залі старовинної Брюссельської консерваторії українську мову розуміли одиниці, та в багатьох на очах були сльози. І вона була там єдина, хто досі не займається співом професійно. Як Боженька дав, так і співає. Тільки після 16 років можна серйозно займатися співом. І Соля вже дні в календарі викреслює до тої дати.
— Який це за ліком конкурс?
— Одинадцятий. З найвирішальніших перемог: у 2009-му дитяча «Нова хвиля», на якій Соля була єдиною виконавицею класики; у 2010-му — конкурс Олени Образцової у Петербурзі. У свої 9 років Соля була наймолодшою з 94 юних вокалістів-класиків. Хвилювалася, бо в журі сиділи музиканти зі світовим ім’ям. І це дуже важливо, що вони роздивилися в неї іскорку.
— А коли Соломія вперше перемогла?
— У 3,5 року на конкурсі серед вихованців дитсадочків Шевченківського району. Співала українську пісеньку «Дівчинка Оленка». З двох із половиною років вона займалася вокалом у шоу-театрі «Чунга-Чанга», там їй і поставили номер.
— Ви самі дізнаєтеся про конкурси чи вас відправляють на них?
— Сама шукаю, адже талановитих дітей багато.
— Обдарована дитина — велике випробування для батьків... У більшості випадків такі діти вимагають відмовитися від власних амбіцій і спрямувати всі зусилля на їх розвиток і кар’єру. Як було у вашій родині?
— Не випробування, а велика нагорода! Соломія — єдина дитина, звісно, всі цукерки їй. Але не можу сказати, що ми відмовлялися від чогось. Я зробила свою кар’єру, чоловік — свою. Те, що ми — музиканти, тільки допомагало нам ростити обдаровану доньку. Соломія була дуже легкою дитиною, майже не плакала. Ми її називали Зайчик-усміхайчик, бо вона весь час усміхалася. Бабусі з дідусями теж залюблювали її. Але вона, слава Богу, не виросла егоїсткою.
— Чи не зарано «захопили» дочку музикою? Це був звичайний ранній розвиток чи ви свідомо шукали в Соломії генія?
— Розвиток був звичайним. Зернятко таланту є в кожній дитині, і якщо його «поливати» — виросте квіточка, якщо ж ні — спатиме й далі. Я знаю це, бо займалася з малюками від 1,5 року. І з дочкою ми потроху «бавилися» в музику: все робити під Моцарта й Чайковського (це і на психіку добре впливає). Ніяких надзусиль. Захотіла — пішли, ні — ні. Я йшла за нею. Якби не захотіла рухатися музичним шляхом — пішли б іншим. Насильства в творчості не може бути ніякого. Я в кожного зі свої учнів на першому занятті запитую: «Займатися музикою хочеш ти чи це бажання твоїх батьків?» І якщо дитина опускає очі, то розмовляю з батьками: ще зарано чи не треба. Головне — не відбити бажання. До того ж, Соломію неможливо до чогось змусити: вона — дівчина з характером!
— З яким?
— Саме з таким, який має бути у примадонни! Вона від природи дуже сильна (як і всі жінки в нашому роду). Дуже творча, цілеспрямована, перфекціоністка, максималістка. І при тому дуже різнобічна. Полюбляє все й одразу. А ми любимо її. Я з нею спілкуюся як із подругою.
— А що ви порадите іншим батькам? Як «поливати» таланти дитини?
— Відчувати її бажання. Водити на балети, опери. Показувати, що то є — мистецтво. Знайти хорошого викладача, який не відіб’є бажання. І дитина сама обере свій шлях.
Любить рок, епатаж і... пише роман
— Соломіє, розкажи про своє дитинство.
— Я завжди була принцесою в рожевій сукні. Запам’яталися шоу талантів, на які постійно їздила. Мене не змушували. Мама питала: «Поїдемо на конкурс?» — «Добре!» І починали підготовку. Я завжди любила співати!
— Конкурси — серйозне випробування, і фізичне, і психологічне. Не важко тобі?
— Мені пощастило: атмосферу змагань теж люблю. Насправді я дуже азартна, хоча зовні стримана й серйозна. Я хочу перемагати і заради цього готова працювати. Завдяки конкурсам артист зростає професійно. Один конкурс може замінити рік навчання. На «Голосі. Діти» нам дали відчути, що таке шоу-бізнес. Усе було по-справжньому. На стільцях спали. Годинами робили зачіски, макіяж. Поверталися з репетицій о 12-й ночі...
Неймовірний досвід!
— Якщо Гран-прі не твоє, засмучуєшся?
— Звичайно. Але шукаю, чому так сталося, чого я не зробила для кращого виступу. На кожному програші вчуся.
— В яку школу ходиш?
— 6 класів навчалася у Київській музичній десятирічці імені М. Лисенка. І, чесно кажучи, сумую за нею. І програма, і вчителі у нас дуже високого рівня (значно вищого, ніж у Німеччині!). І тільки завдяки тим знанням я вступила в ліцей. Було складно. Дітей талановитих багато, а школа маленька: у класах по 9—10 учнів. Окрім музичних, є всі загальноосвітні предмети. Зараз я в 10-му класі, ще 3 роки вчитися. Далі вступатиму в консерваторію, але ще не визначилася в яку.
— Ти добре знала німецьку, коли їхала?
— Майже не знала. Але вибору не було: почала вчити, спілкуватися. І хоча мені й досі роблять деякі поступки, та оцінюють так само, як і інших учнів.
— Народилася в Україні, навчаєшся в Німеччині, є російське коріння. Як живеш у цій мовній поліфонії? (До речі, нашу розмову Соломія вирішила вести саме українською!)
— Непросто. У школі пишу німецькою, думаю російською або українською. Також вивчаю англійську, а цього року почала ще й французьку.
— Сумувала за друзями, рідними?
— Так. І за друзями. І за бабусею з дідусем. У нас дуже теплі стосунки, хоч вони занадто пишаються та хваляться мною. Ми щодня спілкуємося у Skype. На жаль, вони лише раз приїжджали до нас: не можуть залишати надовго котів і Роксолану — середньоазійську вівчарку, яку мені подарували на 5 років. Роксі вже важить 80 кг — як маленький поні. У літак її не візьмеш...
— А де почуваєшся як удома?
— Тут, звичайно. В Україну прилітаєш — і вже в аеропорту відчуваєш щось рідне і затишне. В інших країнах я такого не помічала. Там зовсім інший менталітет. Вони не сприймають нічого, що виділяється, нічого неонового чи яскраво-рожевого.
— Це впливає на стосунки в школі?
— Звичайно! Мої однокласники шоковані тим, як я взуваюся, вдягаюся.
— Подруг уже завела?
— У школі тільки спілкуюся, а дружу я з дівчиною з Білої Церкви — маминою ученицею.
— Розкажи про свій день. Чи є час для захоплень і спорту?
— О 5.30 підйом, з 8-ї навчання, додому повертаюся десь о 16.00. Займаюсь флейтою, фортепіано, співаю, роблю домашні завдання, потім біжу в спортзал. Хоча на серйозні заняття часу бракує, дуже люблю танці. Вже спробувала себе у балеті, хіп-хопі, свінг подобається, тепер шукаю школу рок-н-ролу. Вечорами дивлюсь фільми, спілкуюся з друзями. А ще — пишу вірші англійською мовою та пісні.
— Скоро чекати на сольний диск?
— У 2017 році мрію записати альбом із 6 композицій. Але поки що не знайшла аранжувальника, котрий зрозумів би мою ідею. Адже моя музика не така вже й проста — це поєднання класики й року. Дуже люблю рок! Мої кумири — Мерілін Менсон, Девід Бові та Леді Гага. Захоплююся ними, бо вони принесли щось своє, створили нове. У цьому я їх наслідуватиму. Хочу поєднати непоєднуване — зробити оперу більш видовищною, доступною і зрозумілою.
— А ти коли зрозуміла, що твій шлях — саме музика, а не педагогіка чи дизайн одягу, наприклад?
— Коли за плечима було вже чимало перемог. Утім, дизайн одягу мене теж цікавить. Років із 8 вигадувала усілякі вбрання, і нині створюю сукні, але вже інші — неформальні, авангардні — для сучасних принцес, які виділяються з натовпу. Може, років за 50 так і одягатимуться. Також я залюбки спробувала б себе в акторстві і літературі: я пишу роман! У нього поки що нема назви, але глав 40 буде... У будь-якому разі, без творчості я себе не уявляю.
Розмовляла Юлія ПОТАПЕНКО.
Фото з родинного альбому.
