У цій затишній чотирикімнатній квартирі проживає п’ятеро молодих мам, з ними — шестеро їхніх зовсім крихітних малюків. З кожною жінкою щодня працює соціальний працівник, прийти до тями після особистої трагедії допомагає психолог. Юристи підказують, як їм поновити право на житлову площу або втрачений паспорт (сюди потрапляють навіть без документів), як зареєструвати дитину та отримати соціальну допомогу. Якщо потрібно, підключають інших спеціалістів. Аби лишень вони виплуталися з тої важкої ситуації, в яку потрапили, знайшли в собі сили жити далі, працювати, бути дбайливою мамою і вправною господаркою.

 


Але ці молоді жінки за жодних обставин не розкажуть, де нині проживають. Це таємна соціальна квартира — притулок для жертв насильства. Втім, того дня вони запросили до себе у гості журналістів, поділилися своїми історіями, а також пригостили власноруч спеченими пирогами...


Менеджер притулку Анна Остапчук розповіла: «Квартира діє з травня 2013 року. За цей час у нас було 54 клієнтки. Цифра, можливо, й невелика, але це — 54 складні долі і 54 дитини. Серед них були вагітні і з немовлятами, вихованки інтернатів, жертви насильства. Не всі, але переважна більшість із них скористалася шансом змінити своє життя. Тут цілодобово чергують соціальні працівники. З нами співпрацюють спеціалісти соціальних центрів, дільничний, медики. Якщо виникає складна ситуація, клієнткам є до кого звернутися. Ми майже не виконуємо контролюючу функцію. Так, у нас є правила, але наша мета — не так навчити клієнтку їх дотримуватися, як бути у злагоді з собою та своєю дитиною. Перша мета — щоб, полишаючи цю квартиру, мама любила своє дитя, знала, як це показати, як доглядати за ним і створити безпечні умови. Куди виходять жінки після перебування тут? Варіантів багато. Хтось налагодив взаємини з родиною (адреса квартири засекречена, але якщо жінка та її партнер прагнуть зберегти сім’ю, вони можуть зустрічатися у соціальному центрі і спільно відвідувати психолога). Хтось поновив майнові права через суд. Одна клієнтка-сирота отримала від держави кімнату в гуртожитку — і це наша велика перемога. Деякі жінки об’єднують зусилля, ідуть працювати і разом винаймають житло. Одна клієнтка з партнером назбирала коштів на будинок — хоч і далеко від Києва, але власний!..»


Про те, чому в Україні конче необхідно поширювати досвід цього пілотного проекту і створити мережу притулків для потерпілих від насильства жінок, говорили й організатори.


Галина Скіпальська (виконавчий директор МБФ «Українська фундація громадського здоров’я»): «Важливо, щоб про необхідність таких притулків говорили вголос. Адже жінок, які потребують допомоги, тільки за офіційною статистикою понад 100 тисяч!.. Ця соціальна квартира створена за підтримки ЄС, багатьох державних установ та громадських організацій. Тут жінки знаходять підтримку й прихисток у найтяжчий момент свого життя. Але соцквартира — остання складова, яка замикає континуум послідовних послуг для жінки починаючи від виявлення (поліція, медики), допомоги (соціальні працівники, мобільні бригади) і завершуючи реабілітацією. Має бути комплексний підхід, і кожен у цій системі повинен розуміти свої завдання. Також ця соцквартира є прикладом, розробленою моделлю: які послуги мають отримувати постраждалі жінки, яка корекційна робота проводиться з кривдниками-партнерами. Вже є конкретний набір послуг і стандартів, який можна вивчити й запровадити. Такі центри допомоги жінкам діють у деяких містах країни. До нас постійно приїжджають за досвідом, ми відкриті. За цей час 26 національних тренерів провели понад 800 тренінгів для фахівців».


Сергій Полюк (координатор сектору охорони здоров’я та соціальної сфери Представництва ЄС в Україні): «Нація трансформується потихеньку. Але й досі багатьох відлякує поняття «гендерна рівність». Тож змінювати ситуацію потрібно з дитинства, вчити цього і в школі, і у вузах. Насильство — проблема всесвітня. Держава не може забезпечити соціальний супровід для всіх, хто його потребує. Але якщо є бажання громади, якщо люди згуртовуються і самоорганізуються, — все вдається. Головне, не будьте байдужими!»


Наталія Федорович (заступник міністра соцполітики України): «Літня акція «Я не боюсь сказати» мала величезний резонанс і спровокувала понад три тисячі фактів реагування на конкретні випадки насильства. Найгірше, що жінки самі бояться говорити про проблему через комплекс жертви чи культ терпіння, прагнуть зберегти сім’ю будь-якою ціною. Багатьох зупиняє те, що їм просто нікуди піти від кривдника. Але насильство — це наслідки, і потрібна постійна профілактика, а не разові акції до «16 днів проти насильства». Треба доносити до влади, що вона має реагувати на проблему і створювати ефективну систему протидії. Модель, опрацьована в цій соціальній квартирі, настільки універсальна і ефективна, що її можна застосовувати і для інших вразливих категорій — випускників інтернатних закладів, осіб, які повернулися з місць позбавлення волі. Їм також потрібна реабілітація, допомога в пошуку роботи, відновленні документів».


Мовою цифр


На фінансування такого притулку разом із харчуванням та іншими витратами потрібно приблизно 600 тисяч гривень на рік. Вартість проживання тут однієї клієнтки з дитиною — 8,6 тисячі на місяць. У 2017-му дві третини витрат візьме нсебеа  міський бюджет у рамках програми «Діти. Сім’я. Столиця».


Фото Анни ОСТАПЧУК.