Перевіз завод через десятки блокпостів

Віктор СКРИПНИК.

25 січня 2017 985

Дмитро Акішин єдиний із переселенців на Вінниччині, якому вдалося перевезти з Луганщини обладнання непростого виробництва — чавунно-ливарного цеху. Він і досі не вірить, що зробив це. Завод працює уже на новому місці.

Дає роботу переселенцям, місцевим, допомагає бійцям АТО.

У Луганську Дмитро Акішин займався чавунно-ливарним виробництвом. Мав два цехи: один — в обласному центрі, другий — в селищі Станиця Луганська. Коли бойовики почали господарювати в Луганську, Акішин отримав інформацію: «Твій завод у «чорних» списках, як і ти сам». Підприємець зрозумів, що з цехом у Луганську доведеться розпрощатися. Залишалася надія на виробництво у Станиці Луганській. Але там тривали бої. У будинок, де в них була квартира, влучив снаряд. Зруйнували дев’ятий поверх, а їхнє помешкання — поверхом нижче. «Треба було думати не про завод, а про те, як рятувати сім’ю, — розповідає Дмитро. — У нас з дружиною троє малих дітей...» Він перевіз їх до Києва.

Сам не переставав думати, як врятувати завод. У його придбання вкладено немалі кошти. Тим часом обстріли Станиці Луганської не припинялися. У серпні 2014-го українські військові вибили із селища бойовиків. Однак ті раз по раз поверталися до околиць і обстрілювали його. Били навіть із «градів». У селищі багато зруйнованих будинків. Незважаючи на це, Акішин повернувся з однією метою — спробувати врятувати завод. І йому це вдалося. Як?

Допомогли волонтери і військові

— Чому переїхав до Вінниці? — запитує пан Дмитро. — У вашому місті був один-єдиний раз. Обласна влада проводила інвестиційний форум. Брав у ньому участь. Мав інформацію про майданчики, можливі для розміщення виробничих потужностей. Відчувалося, що влада справді має наміри допомагати переселенцям. По-друге, чавунно-ливарне виробництво на Вінниччині мало розвинуте.

Із перевезенням обладнання підприємець ризикував, як ніколи раніше. Для цього позичив чималу суму грошей, притому, що дружина й діти в чужому місті, на чужій квартирі. Він вліз у борги. Не знав, як усе складеться надалі. Тривога не полишала ні вдень, ні вночі. «Без волонтерів і українських військових мені б не вдалося демонтувати обладнання та завантажити на автомобілі, — каже пан Дмитро. — Військові надавали техніку, допомагали робочою силою, коли випадала така можливість. Інколи під час роботи нас накривали артилерійським чи мінометним вогнем. Не обійшлося без погроз. Застерігали, що далеко від міста я не від’їду з таким добром».

Від Станиці Луганської до Вінниці — одна тисяча кілометрів. Перевозили обладнання автомобілями. Підприємцю знову допомогли військові. На значній ділянці шляху супроводжували колону. Загалом довелося подолати 25 блокпостів. Дмитро каже, це були пости української армії. Коли чули, що евакуюємо завод з району бойових дій, всіляко сприяли в тому, щоб швидше провести огляд і пропустити колону далі.

І тризуб на дверцятах

Відновити виробництво на новому місці теж було непросто. Але чавунно-ливарний цех уже працює. За словами Дмитра Акішина, виготовляють понад 50 видів продукції. Гарну славу для заводу переселенця створили прості буржуйки. До директора звернулися волонтери. Кажуть, насувається зима. Бійцям у бліндажах треба буде якось грітися. Та й тим, хто опинився без даху над головою, потрібно душу й тіло зігріти. Запропонували налагодити виробництво буржуйок.

— Популярність нашої продукції пояснюється тим, що виготовляємо буржуйки з чавуну, — каже Дмитро Акішин. — Вони мають кращу тепловіддачу порівняно з аналогічними обігрівачами, що їх роблять із сталі. Виріб — від проектування до виготовлення — повністю розробка наших спеціалістів. Волонтери просили зробити їх за невисоку ціну. Ми пішли їм назустріч. Адже першу партію вони проплатили. Загалом ми виготовили для потреб військових і цивільних 600 буржуйок. Ще десять одиниць безплатно передали військовим.

— Наші буржуйки придатні не тільки для обігріву, — каже робітник Петро Житник. — Є конфорка, можна чай, і не тільки приготувати. Для палива годиться все — дрова, ріща, вугілля. Ще одна зручність — складаються з окремих частин, їх можна розібрати, для перевезення не потребують багато місця.

На дверцятах вибито тризуб. Робітники кажуть: це для того, щоб підняти бойовий дух у бійців, а цивільні — щоб знали, завдяки кому вони гріються. Коли було велике замовлення, робили 20 буржуйок на день. Збільшили на деяких операціях кількість робітників, і так прискорили роботу.

Дав роботу і переселенцям, і місцевим

У чавунно-ливарному цеху трудиться поки що 25 робітників. Десять із них переселенці, решта — місцеві. Руслан Якоб не входить у жодну з двох названих когорт. Він приїхав із Запоріжжя. Каже, мав там роботу. Працював ливарником. У Вінниці таких спеціалістів не вистачає. Знайомі попросили попрацювати. Зізнається, що тут платять більше. Та й місце в гуртожитку надали. Задоволений і роботою, і зарплатою, і тим, що має житло, яке оплачує завод. Згаданий 48-річний Петро Житник переїхав із Докучаєвська Донецької області. Пояснює, що насправді повернувся туди, де народився. Коли йому було три роки, батьки перебралися з Вінниці на Донбас. Там і проживав весь цей час. Працював на залізниці, був машиністом. Після окупації довго не роздумував. Хоч як було непросто, повернувся до міста свого народження. Разом із ним прибули дружина, дитина, сестра дружини і мама.

— Заради дитини переїхали, — каже Петро. — Хочеться, щоб отримала нормальну освіту, паспорт громадянина України. Там у нас будинок із земельною ділянкою, була непогана робота. Все залишили. Втекли одними з перших. День приїзду легко запам’ятати — 31 грудня 2014-го. Адаптувалися на новому місці. Найбільша проблема — відсутність власного житла.

Рідван Халілов, 42 роки, родом із Бахчисарая. У Криму залишився будинок, земельна ділянка. Мама доглядає. За словами співрозмовника, в матері вимагають, щоб переоформила землю за російськими законами. Вона не погоджується. Боїться, що відберуть. «Я не можу туди повернутися, щоб допомогти їй, — каже Рідван. — Не підтримував і не підтримую того, що зробила Росія. У Бахчисараї про це знають. Тому з’являтися там мені небезпечно». У нього з дружиною двоє дітей. Син вступив до коледжу, дочка — дев’ятикласниця. До Вінниці перебралися одразу після окупації півострова. Спочатку займався ремонтом квартир. За програмою переселенців йому оплатили навчання з підвищення категорії водія. Чоловік хотів би працювати на великих автомобілях далекобійником. Каже: не беруть, бо не має стажу роботи. У Вінниці все влаштовує. Непросто тільки з квартирою. Дорого доводиться платити за житло, що винаймають. Коли прийшов на завод до Акішина, працював по дві зміни.

Але відчув, що його сил надовго не вистачить. Працює в одну зміну. Дуже сподівається, що, можливо, переселенцям нададуть земельну ділянку. Мріє про власний дім. Хоча б маленький...

Вінницька область.

КОМЕНТАР

Голова Вінницької громадської організації переселенців «Спільна справа» Юрій ЗИКОВ:

— Дмитро Акішин справді єдиний з переселенців, кому вдалося перевезти обладнання для такого складного виробництва. — Наша організація уклала договір з його підприємством. Чавунно-ливарне виробництво мало поширено на Вінниччині. Тому й спеціалістів небагато. Тільки-но до нас в організацію звертається хтось із таких робітників чи фахівців, направляємо до Акішина. Це можуть бути не тільки переселенці, а й місцеві, які шукають роботу. Його підприємство, у свою чергу, надає допомогу переселенцям. На перших порах можна отримати місце в гуртожитку, навіть матеріальну допомогу.

Є ще декілька прикладів, коли з окупованих територій вдалося перевезти обладнання і тут, на новому місці, відновити виробництво. Скажімо, виготовляють засоби захисту для вогнеборців, навіть на експорт відправляють частину виробів, організували виробництво лаків і фарб, піддонів. Загалом за час тимчасової окупації Донбасу й Криму ті, хто перебрався звідти на Вінниччину, створили тут 300 суб’єктів підприємницької діяльності, де надали роботу одній тисячі нових працівників.