Покликання письменника — творити благо. Але в Росії затирають грань між добром і злом, як і різницю між убивцями й політруками-писарями. От і особа кремлівської національності Захар Припутін оголосила про організацію бандформування на нашій території, щоб до кінця піти за моторолою і гіві й убивчо аргументувати: таких «миротворців» в Україні не повинно бути! Письменника-політрука, що страждає, як стверджують колеги по перу, «стилістичними провалами», очікує ще один провал — життєвий. Безславний і ганебний. Як і десятків тисяч захарченків і стрєлкових. За кожну п’ядь української землі, на яку вони принесли горе і смерть із «русского мира», треба буде відповісти. Волелюбну країну, яка третій рік воює за свою незалежність, не перемогти. Як не стерти різницю між тим стадом, яке сліпо йде за путіним, і тими, хто не боїться говорити: ВВП — убивця і війна проти України — це ганьба Росії!
Антивоєнні пікети в Москві.
Олексій СЕМЕНОВ (Санкт-Петербург, журналіст):
— Моя мала батьківщина — Приморський край РФ, Зелений Клин, обжитий українськими селянами. Дитинство і юність пройшли в Криму. Тому особисто для мене Росія і Україна однаково рідні країни. Калинова мова — друга рідна. Намагаюся жити з Україною в серці.
У грудні 2013 року вперше відвідав Київ, бачив Євромайдан на власні очі. Тоді доля звела з такими людьми, як нинішній політв’язень Ільдар Дадін і земляк-керчанин Сергій Кемський, майбутній мученик Небесної Сотні. Ту поїздку вважаю однією з найважливіших подій свого життя. Майдан запалив полум’я, яке вже не згасне. Українська революція назавжди змінила долі десятків мільйонів людей і в сусідній Росії. Світ уже ніколи не буде такий, як раніше.
«Ввічлива» анексія Криму стала для мене великою несподіванкою, як і нездорова ейфорія деяких моїх знайомих, росіян і кримчан, зомбованих антиукраїнською пропагандою. Трагедія Донбасу, жертви братовбивчої «гібридної» агресії і на їхній совісті. Мовчати і забувати про це не можна. Кров тисяч загиблих волає до живих.
Але війна, терор, інтервенція, окупація колись закінчаться, вже нині треба думати, як двом країнам жити далі, як вийти із глухого кута, повернути добросусідство і взаємну довіру, залікувати рани. У рік столітнього ювілею революції доречно згадати важкі уроки недавньої спільної історії.
Сотні років російські царі воювали за Крим, Стамбул, «сакральні» протоки і довели імперію до катастрофи. Миколу ІІ і «революційних оборонців», що змінили його, скинули ті, кого вони дурили псевдопатріотичною, шовіністичною демагогією. За більшовиками пішли селяни і робітники, одягнені в солдатські шинелі і матроські бушлати, на-швидку мобілізовані на бійню, приречені вошивіти в окопах.
Тернистий шлях Європи до сучасної демократії починався за часів повстання Богдана Хмельницького. Ватажки російських бунтів — Степан Разін, Кіндрат Булавін, Омелян Пугачов, багато декабристів і народовольців мали українське коріння. Така діалектика Історії: в європейських, російських і українських революцій спільні витоки.
У кожної революції свої ексцеси. «Ленінопад», «декомунізація», «десовєтізація» — своєрідний реванш за «червоний терор», розкуркулення, Голодомор, репресії, депортації. Але, як казав консервативний історіософ В’ячеслав Липинський, у матері-України три сини: республіканець-демократ, монархіст-гетьманець і більшовик. Серед командирів штурму Зимового палацу — кримчанин Андрій Садовський, інші сини України. Без перемог Червоної Армії не було б возз’єднання українських земель в соборній державі. І євроінтеграція неможлива без діалогу з єврокомуністами.
Тому неправильно ділити борців за Україну на «поганих» і «хороших», «своїх» і «чужих». Історія не знає умовного способу. Що було — те загуло. «Холодна» війна між ідейними спадкоємцями «переможців» і «переможених» не може тривати вічно.
Сила в єдності. Час не зводити нескінченні рахунки і ворушити могили прадідів, а разом творити Майбутнє — нову, сильну, вільну від корупції та олігархату, процвітаючу Україну в братній сім’ї народів єдиної Європи. Тільки така Україна зможе вигнати чергових загарбників, відновити справедливість і своїм прикладом надихнути мільйони своїх друзів у Росії і по всьому світу. Боротьба за таку Україну триває. Щиро сподіваюся на успішне завершення цієї боротьби.
Надія СЄРЄДІНА (із Москви, технік-будівельник, художник):
— Це війна. Росії з Україною. Нехай гібридна, напівтаємна, але війна.
Я одразу прийняла Майдан і до анексії Криму поставилася як до злодійства.
Стало соромно за Росію і за ввічливих рабів... Знайомі повторювали слова з телевізора про «карателів», «снєгірей», «фашистів»... Слухати це було нестерпно. Було тісно й задушливо серед ватників. Дуже дивувало, що ті росіяни, яких уважала адекватними, раптом повірили телеку і пропаганді. Але тепер багато хто одужав і сприймає Україну як друга, а не як ворога.
У грудні 2013-го я приїхала в гості до друзів в Одесу й вирішила, що переїду сюди. Назавжди. 31 березня 2014-го я вже брала участь у марші за вільну Україну в Одесі й несла разом з усіма кілометровий синьо-жовтий прапор. На всі свята я теж одягаю вишиванку й гуляю з вільними людьми.
Коли в Одесі знищили Алею Небесної Сотні, я була в нестямі від гніву. У мене немає жодного родича-українця, але я відчуваю горе, коли гинуть українські хлопчики. І... радість, коли гинуть терористи в «ДНР».
А Україні я бажаю цілковитої перемоги, триматися подалі від РФ та інтегруватися в Європу. А головне — перемогти корупцію. Безвіз, інтеграція в Європу, підтримка нас іншими країнами — НІЩО, якщо ми не переможемо корупцію.
Владислав ЧЕРЕПАНОВ (із Кемерово, аніматор, художник, скульптор, письменник, дизайнер):
— Для будь-якої адекватної людини все цілком очевидно: наш карликовий нацлідер, як це часто буває у плебсів, що дорвався до влади, задумав скористатися кількісною й ресурсною перевагою. І віджати в сусідніх країн по шматочку або навіть усе. Чудово для рейтингу, особливо якщо за це нічого не буде. І замість того, щоб розв’язувати проблеми всередині країни, заходився створювати ці проблеми навколишнім країнам. Як водиться в нас — усе це з безмежною підлістю й лицемірством.
Як ви, сподіваюся, розумієте, існує дві росії. Одна — це росія Достоєвського, Пушкіна, Менделєєва... й інша — це те, що визріло після 100 років негативної селекції під доглядом чекістів. Те, що я й багато людей із мого кола спілкування подумки (та й уголос нерідко) називаємо «ватомерзота» (себе я із цією поганню не асоціюю). Доброта для них — слабкість. Доблесть і честь — порожній звук і дурість. Зате підлість — синонім хитрості й військової кмітливості. Такі, як я, там, — просто з недогляду займаються виживанням серед усього цього балагана. Більшість моїх знайомих виїхали в 2013—2014 роках: хто в ЄС, хто в США...
Спочатку, коли росія нападала на Молдову чи Чечню, я не особливо цим цікавився. Потім росія напала на Грузію. Про Грузію я нічого не знав до пуття... Але коли стався «Крымнаш»... ураховуючи, що я п’ять років прожив в Україні й чудово знаю і менталітет, і загалом країну... тут уже волею-неволею цікавитися став більш ніж пильно. І побачене викликало дедалі більше огиди від країни, в якій мені не пощастило народитися. Країна, яка не створила нічого вартого уваги для світової цивілізації за останні 15 років... Країна, що втратила виробництво, країна, де у владі явні шизофреники всіх сортів і різновидів... Це той випадок, коли хочеться смикнути стоп-кран і зійти. Я зійшов. Напевно, якби був молодший і в мене не було утриманців, що залежать від мене цілком і повністю, я б, можливо, напросився б в окопи. З боку України. У той час я саме був «на романтичній хвилі», хоча термін, напевно, не надто підходить. Просто важко було усвідомлювати, як сильно я недооцінював ці самі 100 років негативної селекції. Поки її плоди не полізли з усіх щілин. Так склалося, не з моєї вини, що в окопи я не пішов, але багато чим допоміг у плані фінансів: і пораненим, і бійцям. За що на колишній батьківщині, можливо, завели кілька справ або занесли у всілякі чорні списки. Утім, повертатися туди я в жодному разі не планую, тому наплювати.
Я щиро співчуваю Україні й прекрасному народу цієї країни. І бажаю перемоги з цілковитим поверненням територій, а якщо вийде, то навіть більше. Чому ні?.. А я виїхав туди, де все вже змінилося. Де всі хвороби влади начебто минули або хоча б менш помітні простому обивателеві. Туди, де немає потреби безкінечно бігати по кабінетах, щоб просто жити нормально. Купив квартиру, отримав статус. За крок від громадянства, після чого з насолодою надішлю мордорський паспорт Путлеру з моїми скромними побажаннями, щоб він застрелився з Іскандера. Згідно із масштабом особистості. Якось так.
Віктор КОГАН (Москва—Челябінськ—Нижній Новгород, волонтер мосту Нємцова):
— Три роки тому Україна недооцінювала ситуацію. Тоді потрібно було закрити наглухо кордон із Росією. І у всіх переговорах це повинно бути принциповим і основним. Те, що нині відбувається на сході України, — результат цього недогляду. Мені дуже шкода, що гинуть люди з обох боків. Нинішній режим у Росії не дасть спокійно існувати своєму сусідові. Ваші успіхи в економіці й у житті розв’яжуть цю проблему. Але треба поспішати, щоб було менше жертв.
У мене багато друзів-українців. Це дуже гарні люди, як і весь народ. Мені хочеться побажати вам і всім нам, щоб ми вистояли проти спільного зла, несучи в собі любов до близького. Україна зробила правильний вибір, обравши свободу. Не звертайте з обраного шляху. У вас усе вийде, тільки бережіть одне одного. Це дуже важливо. Ми з вами.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото з архіву Наталії КЛОКОВОЇ.
