Олександр Гудзенко, Вікторія Прищепина, Станіслав Лук’янчук.
Нагорі гупали снаряди. У напівтемряві сирого бліндажа біля столика сиділа прекрасна дівчина. На руках тримала собаку. Дівчина була весела й безтурботна, писала СМС у телефоні, дивувалась і посміхалась повідомленням у відповідь. Собака була красива, благородна, сумна й боязка. Бо вагітна.
21-річна дівчина — кавалер ордена «За мужність», фельдшер 1-го батальйону 72-ї бригади, молодший сержант Вікторія Прищепина. А собака Белла — її домашня, Вікторія взяла її з собою.
Вікторія та її собака Белла.
Вікторія після школи закінчила у Глухові медучилище, працювала на хорошій роботі в Одесі. Та душа кликала до чогось важливого. Отже, у листопаді 2015 року дівчина підписала трирічний контракт на службу в Збройних Силах України, а точніше — контракт на війну. За час загострення боїв в авдіївській промзоні разом з екіпажем врятували багато життів наших бійців. Екіпаж машини евакуює поранених з передової то на британському «Саксоні», то на «УАЗику», який в армії називають просто «таблєтка».
Водій-санітар — молодший сержант Олександр Гудзенко.
Станіслав Лук’янчук — командир евакуаційного відділення 81-ї бригади. Навчався у Карловому університеті рік, але — війна. І хлопчина пішов до війська з європейської Праги. Батько Станіслава — Василь, воює теж, технік медроти в цій само бригаді. Такі дивні воєнні долі людей.
Вікторія Прищепина каже, що орден — це заслуга всіх її товаришів, також напарниці Валентини. «На війні можна жити лише одним днем. Про майбутнє подумаю, коли настане мир», — каже дівчина.
Фото автора.
