— Хлопці, дай вам Бог здоров’я. Ми чекаємо вас у Луганську! — витираючи зі щоки сльозу, вигукнула бабуся убік українських військових. Сірий потік людей поніс її далі, а у грудях бійців защемило серце...
КПВВ «Станиця Луганська». Пішохідний пункт пропуску. Хто грав у «Сталкер», одразу асоціює цю місцину з цією відомою комп’ютерною «стрілялкою» про Чорнобиль. Блокпости, військові, колючий дріт, щось горланить «брехунець». В обох напрямках розділеної України йдуть люди. Усюди дірки від куль, посічені дерева, зруйновані будинки, по обидва боки дороги — мінні поля, про що лаконічно нагадують яскраві таблички. Одне слово, жесть!
Переважно люди з окупованих територій приходять по пенсії, які одразу тут витрачають на продукти і тягнуть валізи додому.
— Купити поїсти в Станиці Луганській значно дешевше, та й вибір великий, — каже ще одна бабуся, яка не назвала свого імені. Вона про війну говорити зовсім не хоче, але скаржиться на важку долю. — У нас там рублі ходять, курс — один до двох, усе дуже дорого, продуктів українських тепер не завозять. Багато хто до родичів їздить «на Україну», ті допомагають. Виживаємо.
Від українського пункту пропуску до окупантів — кілька кілометрів, їх треба подолати пішки, плюс — вистояти у довгій черзі за перепусткою.
— Нині тут спокійно, — каже боєць на посту КПВВ із позивним «Буряк», — багато місцевих, і сепари стріляти не наважаться. Подарунки прилітають, коли стемніє. Здебільшого це снайперські постріли, кулемети, бо кулі 7,62 мм. От нещодавно ВОГом вдарили. А вчора влаштували собі феєрверки, пісні, п’яні гулянки. Вночі добре все чути. Певно, святкували 23 лютого і без «шмурдяка» там точно не минулося.
«Буряк» каже, що ставлення до людей у формі потроху змінюється, але дуже повільно. Можуть здоров’я побажати, «Слава Україні» кричать. Але таких сміливих — одиниці. Будь-яка відверта розмова навіть із проросійськи налаштованими людьми викликає у них роздратування і сльози.
Станиця Луганська.
Фото надано автором.
