Рівно три роки тому російські депутати дозволили путіну ввести на територію України «трактористів». Світ зустрів «увічливу» ініціативу бурхливим «шкодуванням» й оглушливою «стурбованістю». Але більшість росіян досі вірять, що «українці воюють самі із собою», а не проти кремлівських найманців. Незважаючи на НОВІ докази: приріст санкціонованих тюремних хат для дармової робочої сили — грошей немає (!), рейхстаг у Москві, нові мобілізації, музей новоросії в Санкт-Петербурзі (на вул. Декабристів) з речдоками злочинів Кремля... І безкрайні поля свіжих могил «добровольців» — адже багато хто повірив, що в Україні і в УКРАЇНСЬКОМУ Криму пригноблюють росіян. Хоча перевірити ще раз тоді нічого не вартувало. Втім, як і тепер. А правда — ось вона: в руйнівному божевіллі «русского мира». Адже агонія російської імперії почалася з Майдану. Київського! «Маснице, тільки Путіна забери!»
Антивоєнні пікети в Санкт-Петербурзі. Марсово поле.
Неллі ТЕНЕНБАУМ (із Москви, Хайфа, інженер):
— У мого чоловіка будинок батьківський під Івано-Франківськом. До війни ми майже щоліта їздили туди, у Прикарпаття. Там класно. А тепер як я поїду? Як пояснюватиму сусідам, які в цій війні дітей втратили, що я проти політики російської держави?
Що я давно не москвичка, а ізраїльтянка? Як мені їм в очі дивитися, підкажіть, Володимире Володимировичу?
Світлана АЛЕКСАНДРОВА (Москва, соціолог):
— Від жаху й сорому давлюся словами. Але про агресію Росії проти України не можна забувати, як не забули інгуші депортацію. У них 23 лютого — день депортації, жалоба. Старі люди, молодь — усі пам’ятають. Тим паче ще живі ті, хто в депортацію потрапив дітьми. Страшно. І дуже близько — лишень 73 роки тому. Ми без геноциду жити не можемо.
Схильна думати, що про нас не можна говорити, як про нормальних. Розтлінні, що підтримали війну, що підтримують усі війни, — Чечня, Грузія... Усе — з наймерзеннішим улюлюканням. Як добре, що ви цього не бачите — не в телевізорі, в побуті. Та й ми, «нормальні», виходили на акції протесту проти війни, але... ми ж не лягли під танки.
Я безмірно ціную мою дружбу з тими українцями, в кого дістає сил не проклинати нас. Але заразом я впевнена, що ми цієї доброти не вартуємо. Будьте всі живі. Ми всі повинні відсвяткувати вашу перемогу. Бажаю, щоб не було більше жодного двохсотого.
Була в Україні й дуже хочу ще приїхати. Дуже хочу в Бабин Яр з’їздити, але поки війна не закінчиться — не поїду. Дивно це. А закінчиться — у Москві теж відсвяткуємо.
Валентина РЯЗАНЦЕВА (Краснокаменськ, пенсіонерка):
— Нехай цей кошмар швидше закінчиться, ми повинні жити у мирі та злагоді. Простим людям не потрібні війна й розруха. Те саме скажуть і багато інших російських людей. Я тільки за дружбу між народами!
Євген ЧЕЧОТКІН (Кубань, Анапа, лікар-терапевт):
— Українцям — терпіння й наполегливості. І внутрішньої згуртованості, нехай ваші внутрішні розбіжності стануть предметом суперечки, а не розбрату, який наші доблесні чекісти не забаряться розпалити в конфлікт.
«Конфлікт» для подій на півдні та сході України — слово невідповідне. Це зовнішня агресія в чистому вигляді, що призвела до анексії Криму і втрати контролю над частиною східних територій. За планами Кремля, «визволяти» розраховували якщо не до Києва, то до Одеси точно.
Українцям вистачило сил протистояти вторгненню, і вже захоплені території стали головним болем кремлівських стратегів.
Що далі? Є підозра, що цього не знає навіть той, хто все затіяв. Ейфорії у кремлівських кабінетах більше немає, а розрулювати ситуацію немає ні бажання, ні можливості. Люди, що затіяли цю війну, не здатні знайти шлях до миру. І морозити ситуацію невизначено довго може ресурсів не вистачити.
І жахливий кінець більше можливий, ніж жах без кінця.
Ну а ми, росіяни? Одиниці підтримують вас активно, відсотків 10 — не привселюдно, а решта перебувають у шовіністському чаду й не бачать очевидного, розмовляють фразами з телевізора.
Але, відкрию таємницю, багато хто ховає очі, коли обговорює це. Сумніваються або бояться зізнатися собі, що стали жертвами маніпуляцій? Не знаю, час покаже.
До речі, днями 99 років як Кубанська республіка приєдналася до Української, яка тоді існувала. Столітній ювілей, може, відзначимо разом? У кавказький халіфат взагалі не хочеться. Поки що жарт.
Я червону пропаганду як розкусив ще на початку вісімдесятих, відтоді намагаюся картинку сам аналізувати, посимптомно й посиндромно, як на роботі. А приймачі пропагандистські, вони прості, як граблі, і завжди ті само.
У мене коріння українське, але не етнічне. Дід, білгородський росіянин, і бабка, кримська грекиня з Херсона, народили мого батька в селі під Макіївкою, на «російськомовному Донбасі» він закінчив школу, де навіть предмети викладали мовою!
Водночас чудово знаючи російську, вступив у московський ВНЗ.
Дід, до речі, виїхавши в Україну вчитися, один із родини вижив, решта були розкуркулені і згинули десь у Сибіру безвісно.
Ось така українська історія в нашій родині.
Едуард НІКІТІН (Санкт-Петербург, учасник об’єднаного демократичного руху СПб «Солидарность»):
— Із 2013 року в мене з’явилося відчуття, що навколо МАЙЖЕ ОДНІ ПСИХІЧНО ХВОРІ! Більшість беруть на віру будь-яку маячню, озвучену на ЗОМБО-ТБ. Люди, яких я ще не дуже давно знав як «нормальних», — ненавидять Україну та українців. До того ж багато хто з них або взагалі ніколи не бував в Україні, або зрідка приїжджав багато років тому. Один із найпаскудніших моментів — коли росіяни, котрі з піною біля рота волали, що вони «проти фашизму», побачивши наші антивоєнні плакати на протестних акціях, кричали нам: «ВИ ЖИДИ!!! МИ ВАМ УЛАШТУЄМО НОВИЙ ГОЛОКОСТ!».
Українці, тримайтеся! Ви показали російській опозиції приклад боротьби із вкрай знахабнілою «владою»! Так, швидко й безболісно нічого не буде! (І ніде й ніколи в історії не було). Але у вас є НАДІЯ, у вас є ШАНС! У РФ за нинішньої системи шансів немає!
СЛАВА УКРАЇНІ!!!
Наталія КЛОКОВА (Москва, менеджер із роботи з клієнтами, логопед, активіст):
— Дорогі українці! Люди всіх національностей і народностей, котрі живуть на території України, котрі люблять її і вважають себе її дітьми! Хочу сказати вам усім, що ви — найголовніше багатство української землі. Саме ви своїми руками і своєю активною участю в житті країни змінюєте нині не тільки ситуацію в Україні, у своїй країні, а й ситуацію в Європі та в усьому світі. Не побоюся це вам сказати.
Прорив свідомості передових людей вашого суспільства — це ривок до Світла і Свободи. На пострадянському просторі ви перші, кому це довелося робити й у кого це вийшло. Вам нині важко, ви боретеся проти світової пітьми. Ми з цього боку барикад намагаємося боротися з пітьмою й мороком Мордора. Я вірю в те, що перемога буде за вами, за силами світла. Обов’язково! По-іншому бути просто не може.
Я люблю вас, я вас усіх обіймаю. Прошу про захист усіх воїнів на передовий. Мені пощастило бути наполовину українкою (з боку мами я на 50 відсотків українка), тому я люблю Україну й переживаю за її майбутнє так само, як і ви. Я вірю, що такому доброму, працьовитому і щирому народу, як ви, обов’язково повинно бути добре в найближчому майбутньому. Дуже хочеться миру в Україні якомога швидше. Щоб не гинули що-дня хлопці на передовій і мирні жителі. Там, за лінією зіткнення, Вас дуже чекають... Нам дуже потрібен мир. З любов’ю до України й вірою в її світле майбутнє і надією на швидкий мир.
Валерій МАРЧЕНКО (м. Печора, Республіка Комі, пенсіонер):
— Стежу за подіями в Україні з весни 14-го року. У соцмережах я був єдиний з Комі, хто відкрито виступав проти агресії й захоплення Криму. Навіть із сином опинився по різні сторони барикад. Він виявляв лжепатріотичні настрої.
Нині всі ватники хором повторюють: ніякої війни в Україні немає, а є люди, які повстали проти «української хунти». Пропаганда людей за-сліплює і робить рабами.
Тільки-но захопили Крим, телевізор віддав незаможному сусідові. Сам інформацію черпаю з Інтернету і з різних джерел.
Коли зареєструвався у ВК, таких, як я, виявилося багато. Але, на жаль, були ватники й сепаратисти, з ким доводилося спілкуватися. Мені погрожували кинути у вікно гранату і пристрілити. Із ФСБ під надуманим приводом приходили до мене додому.
Але, треба визнати: поставилися чемно. Взагалі, у нас у Комі проживають багато українців. У Печорі є ансамбль «Україна», співають українські пісні. Народу приходить дуже багато.
Якби був молодший, то обов’язково пішов би волонтером або сів у танк. І навіть у душі не вважав би себе зрадником.
Олег НОВИЧОНОК (Санкт-Петербург, мисливець):
— Усім українцям, серед яких багато моїх добрих знайомих, бажаю завжди залишатися на боці Правди. А про війну цю ганебну для всіх нас скажу тільки одне: сподіваюся дожити до того дня, коли отруйний туман розсіється й багатьом стане не по собі, коли прийде усвідомлення того, в яку страшну неправду вони так ревно вірили.
Олександр ІСАЄВ (Москва, підприємець):
— Українці — це дуже добрий, гостинний і працьовитий народ, великий народ з великими історією і культурою.
Україну й українців дуже поважаю за стійкість, волю до свободи й відстоювання рідної землі. Моє бачення ситуації ґрунтується на тій невеликій кількості інформації, яку я отримую від моїх українських друзів і з новин в українських і російських опозиційних групах.
Бажаю українцям стати частиною вільної Європи, подолати всі труднощі й жити в чудовій країні — Україні, під мирним небом, у достатку й радості.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото з архіву «Демократического Петербурга».
