Популярність обтяжує святою відповідальністю не тільки за свої таланти. А й за слова. Публічним людям Росії інертно засунути голову в «русский мир», як арлекіно — у мільйон червоних троянд, не личить. Як і лизати наввипередки з колегами по «зоряному цеху» ікону путіна, що кровоточить. «Не отрекаются любя». Ні від совісті, ні від власної гідності. Нібито в Україні немає ні трун 18-річних хлопчиків, які тільки вчора на випускному співали:
«А, знаешь, все еще будет», ні зруйнованих «гумконвоями» будинків, ні дикості гій, ні мародерства моторол, ні російських танків, ні розтоптаних українських прапорів. І від посмішки «посварилися—помиримося» і «разом керуватимемо вкраденим Кримом» війна не затихне на жоден постріл. Адже там українці продовжують бій із кремлівськими окупантами. За свої честь і майбутнє. Що ж треба зробити, щоб усе це зупинити? Та хоча б не мовчати!
Антивоєнні пікети в Москві.
Ксенія КИРИЛОВА (журналіст, аналітик з Єкатеринбурга, на даний момент проживає в США):
— Якщо коротко, я знаю, і знаю достовірно, що на сході України не було інших причин для початку війни, крім російської пропаганди й російських бойовиків. Так, невдоволення місцевого населення результатами Майдану, справді, мало місце, але, по-перше, воно базувалося багато в чому на страхах, що підігрівалися пропагандою, а не на реальних подіях у Києві, а по-друге, навіть його було недостатньо для того, щоб змусити місцевих самим узятися за зброю. Тому те, що відбувається в Україні, — це війна, справжнісінька війна із зовнішнім агресором, яка ускладнюється «гібридним» характером цієї війни, а саме: залученням агресором у свої злочини великої кількості мирного населення. І, на жаль, не тільки в Україні, а й в інших країнах світу не вироблено поки що механізмів реагування на цю «гібридність». Як, насправді, ставитися до тих «своїх», хто піддався пропаганді і став інструментом у руках ворога? Це найскладніше питання на сьогоднішній день
І ще я б додала, що Україна — далеко не єдина країна, яка зустрічається з такими проблемами. Так, на щастя, Росія не зважилася на відкрите вторгнення до інших країн, але це не означає, що вона не веде там своїх гібридних війн. На даний момент навіть Сполучені Штати показали свою неготовність до російських «активних заходів» і не змогли протистояти російській пропаганді, дезінформації і навіть агентам впливу на найвищому рівні. Схожі проблеми є і в Європі.
На жаль, навіть багато російських дисидентів, котрі щиро підтримали Україну, не завжди розуміють масштаб зла, що його коїть їхня батьківщина. Нині в мене як у журналіста є експерти і джерела в багатьох країнах (зокрема, більшість пострадянських держав і Балкани). Усі ці люди, не змовляючись, скаржаться мені на те саме: брехню, пропаганду, шантаж з боку Росії, втручання у справи їхніх країн з боку Кремля, підтримуваних Росією некомерційних організацій (НКО), криминалізованого російського бізнесу, спецслужб тощо. Складається враження, що сучасна Росія не здатна принести у світ нічого, крім корупції, брехні, придуманих страхів і руйнування. Жодного позитивного прикладу, жодної бажаної моделі розвитку. І це, безумовно, дуже серйозна загроза всій західній цивілізації.
Мені важко бажати українцям щось на адресу Росії, бо, на жаль чи на щастя, я вже давно не асоціюю себе з цією країною й ніколи не зможу туди повернутися. Я можу побажати тільки одне: триматися й не уподібнюватися росіянам. На жаль, я помічаю й у багатьох українцях пережитки радянської свідомості. Тоталітаризм — це не тільки путінізм, Путін — лише окремий випадок прояву одного типу зла. Будь-яка брехня, неуцтво, хамство, ображання і цькування людей — це прояв того-таки зла, незалежно від того, носить воно прізвище Путін чи, припустимо, Трамп. Мені дуже хочеться, щоб Україна стала справді європейською країною із глибинними цінностями, які не зможуть похитнути зовнішня агресія і зовнішнє зло. Україна — прекрасна, світла, добра країна з чудовими жертовними і щирими людьми. Я найбільше на світі хочу, щоб вона зберегла себе й, можливо, стала б надією для всієї старіючої Європи.
Костянтин ЦЕЛЬМС (із Санкт-Петербурга, юрист, громадський активіст, учасник Руху 14%):
— У Росії до неймовірної швидкості розкрутили маховик пропаганди, що розпалює ненависть до всього іншого світу. Буквально за три роки злетів рівень агресії до українців, яких росіяни нещодавно вважали братнім народом. Після введення військ на територію України я не знаю, наскільки таке словосполучення взагалі доречно.
Тривалий час у Кремлі була риторика, що «лихі 90-ті» повернуться, якщо не буде «стабільності». Однак навіть у той складний період дев’яностих Росія не носила клейма «країна-ізгой», що зневажає всіма міжнародними нормами, зобов’язаннями і правилами мирного співіснування. Таке клеймо моя країна отримала під час «стабільності», коли люди добровільно відмовилися від участі у справах держави в ім’я комфорту і спокою.
Відповідальність за війну в Україні, тисячі безневинних жертв і ганебну окупацію Криму лежить на плечах росіян, тому що ми дозволили закріпитися авторитарному режиму пітерського ОЗУ у владі, а коли опам’яталися — йшов 2011 рік без виборів, закону і свободи. У таку ціну нам стали комфорт і спокій. Я шкодую, що за наші помилки розплачуєтеся ви, українці, і прошу у вас пробачення.
Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб Крим повернувся в Україну, а сепаратистів у Донецькій і Луганській областях, які називають себе «ДНР» і «ЛНР», було нейтралізовано.
Ольга СОНІНА (Москва, член соціал-демократичного руху):
— Я із Москви. Отже, «москалька», з Москви — отже, зі столиці, м’яко кажучи, не зовсім дружньої для вас держави. І була б я, напевно, зовсім не знайома з українською мовою, якби моя донька не покохала українця Сашка (з м. Рівне). Подобалися мені українські пісні, але не знала я, як правильно вимовляти голосні, — то він мені підказав. Я змогла співати українською. Жартуючи, наштовхнув мене на думку, що російська мова не дуже-то чесна: пишемо «о», а вимовляємо «а»; пишемо «-ться», а вимовляємо «-ца».
...Думка про прагнення українців до волі, про що я завжди думала, підтвердилася: був героїчний Майдан, Небесна Сотня. Потім Росія захопила Крим... Війна... І перший плакат про це, написаний мною в листопаді 2014 року, був такий:
«Киев—Донбасс — война
«не про нас»
«Крымнаш» — дурман,
пустой карман
Нефть и газ — «хлебушек»
масс
Баррель упал — народ восстал».
Народ російський, звісно, не «восстал». Спрацювала пропаганда. Багато хто її «сприйняв правильно», тобто стали підтримувати Путіна в його прагненні відродити колишню «велич Росії» «збиранням земель». Не читали вони Олександра Солженіцина і його слова, написані ще в 1967 році: «Великая ли мы нация, мы должны доказать не огромностью территории, не числом подопечных народов — но величием поступков. И глубиною вспашки того, что нам останется за вычетом земель, которые жить с нами не захотят.
С Украиной будет чрезвычайно больно».
Отже, війна не тільки не припинилася, а стала, на жаль, набирати обертів і йде досі.
Одразу після вбивства Бориса Нємцова, котрий усі сили доклав, щоб зупинити цю війну, на Жалобний марш протесту проти його вбивства я вийшла із плакатом (1 березня 2015 року):
«Война с Украиной — народ
и П. — едины!
Война с Украиной? —
подлость — «не порок».
Война с Украиной... —
непоправимо.
Война с Украиной. В сердце
— слёз комок».
У червні 2015 року мною я з гіркотою написала:
«Вот уже год льёт кровь
украинский народ,
И гибнут русские ребята;
Идёт по-прежнему кровавая
война:
Брат ненавидит брата».
Схожий плакат був і через рік, у липні 2016 року:
«Когда же перестанем
врать,
Что на Донбассе лишь
гражданская война,
А войск российских нет там
и в помине?
Когда же прекратим
мальчишек убивать
И украинских, и своих — на Украине?».
Багато росіян, москвичів, розуміють, що Крим Україні треба повернути, а руйнівну війну, що сіє смерть і ненависть, необхідно якомога швидше припинити. Війна підриває сили не тільки України, а й Росії. Україні необхідна незалежність від Росії, щоб розвинути і зміцнити свою культуру, засновану на українській мові, щоб підняти власну економіку, щоб стати самодостатньою європейською країною, рівноправним членом європейської співдружності. І обов’язок Росії нині — вивести свої війська з території України й відвести важке озброєння від її кордонів. Ясно, що цього не зробити без зміни правлячого режиму. Тому в Москві створюють нові рухи, що підтримують Україну. Тримайтеся, друзі, будьте непохитні! Ми з вами! Своїм героїзмом у боротьбі за незалежність ви, громадяни України, змусили зважати на себе і Європу, і Америку. І — я вірю — допомога до вас прийде! Вас очікує перемога!
Анатолій БАРМІН (Москва, провізор):
— Дорогі українці! Мені дуже боляче, що три роки тому з вини керівництва нашої країни була розв’язана варварська агресія проти України, анексовано Крим, проспонсовано бандитські сепаратистські формування на сході вашої країни. Багато людей у Росії розуміють жахливість цих дій, але, на превеликий жаль, нинішня структура російської влади з її тотальним контролем над ЗМІ залишає нам поки що мало можливостей протидії. Проте сотні й тисячі російських громадських активістів намагаються в міру своїх сил боротися з цією несправедливістю, звертаючи на неї увагу співгромадян. І я вірю, що розум переможе, а винних буде покарано. Миру вам!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото з архіву Олени ЗАХАРОВОЇ.
