Щоб зрозуміти умови, в яких донедавна працював військовий госпіталь, розташований на Луганщині, слід повернутися в не такий далекий 2014-й. Навесні того року госпіталь базувався у Новоайдарському районі. Тоді на Донбасі розпочалися активні бойові дії, і цей заклад надавав невідкладну медичну допомогу пораненим бійцям. На початку вересня шпиталь потрапив під масований обстріл противника. Попередження про негайну евакуацію надійшло досить пізно, тому з-під вогню «градів» встигли вивезти лише поранених, а стосовно матеріальної частини, медобладнання, то вони потрапили під сильний удар, і зберегти вдалося небагато. Та головне — жодного людського життя тоді не втратили. Тимчасово шпиталь розгорнули в сільській школі Побєди, згодом його перевели до районного центру Сватове, а сьогодні мобільний військовий госпіталь розташувався у Сєвєродонецьку.
Щоправда, минулого року постало питання про переведення медичного закладу до сусіднього Рубіжного. Але військові зуміли переконати владу Сєвєродонецька в необхідності розташування шпиталю саме в місті, яке тимчасово виконує роль обласного центру.
Звичайно, умови, в яких військові медики працюють сьогодні, багато в чому відрізняються від тих, які були 2014 року. Тоді за добу надходило понад сто поранених різної тяжкості. Нині їх значно менше, але точна кількість не розголошується зі зрозумілих причин. Відомо, що сьогодні тут перебуває троє поранених, решта військових лікуються від різних хронічних захворювань чи перенесли операцію (апендицит, грижа, переломи кісток). Один з трьох — дніпропетровець Ігор Войтович, позивний «Сєдой» (на знімку). Йому вже 50 років, у мирному житті працював водієм, а в армії посідає більш відповідальну посаду — налагоджувальник, оператор БМП-2.
Військову техніку опанував швидко. Служить уже майже рік, але перед ротацією зачепило осколком ворожого снаряда.
Взимку переважали пацієнти з гострими респіраторними захворюваннями та їх ускладненнями — бронхітами і пневмонією. Але жодних надзвичайних ситуацій з цього приводу не було.
— І це завдяки тому, що медична служба частин, де служать бійці, активно виявляє таких хворих, скеровує до нас, щоб ми вчасно почали лікування, — пояснює заступник начальника шпиталю з медичної частини Володимир Кулик. — Коли ми на якомусь рівні не можемо надати допомогу, направляємо військовослужбовців на інші етапи евакуації.
У кожній військовій частині є медики та транспорт, отже, вони самі доправляють хворих чи поранених до шпиталю. Але за необхідності 7-ма окрема автомобільна рота направляє свої машини в будь-яку точку на мапі області. На жаль, червоний хрест на транспорті не є символом захисту. Навпаки, бойовики намагаються спрямувати вогонь саме туди, де може бути лікар, здатний врятувати життя багатьох бійців.
У госпіталя статус мобільного, отже, він має пересувне обладнання і апаратуру — УЗД, апарати штучної вентиляції легенів, кисневі концентратори тощо. Одне слово, все необхідне.
— У разі наказу розгорнемо госпіталь, надаватимемо допомогу в будь-якому місці й за будь-яких умов. У наметах, у полі. Військові лікарі готові до всього, — каже тимчасово виконуючий обов’язки начальника 59-го військово-мобільного госпіталю підполковник Руслан Панасюк. — За три роки майже кожен з наших лікарів здобув досвід лікування вогнепальних поранень. Хто потрапив до рук наших хірургів, анестезіологів — обов’язково житиме. Ми пишаємося тим, що не втратили жодного зі своїх пацієнтів. Ніхто не помер. Допомагає нам і співпраця з місцевими лікарями. Наприклад, якщо потрібне стаціонарне обладнання, якого за нашим розкладом у госпіталі не передбачено (скажімо, томограф), наші колеги, цивільні лікарі, ніколи не відмовляють. У нас є вузькі спеціалісти — нейрохірург, судинний хірург. Тому іноді місцеві лікарні запрошують їх для проведення складних операцій. Відбувається обопільний корисний обмін досвідом. У нас дуже хороші спеціалісти.
Сергій Ніщенко (на знімку) — один із кадрових військових хірургів молодшого покоління. Свою першу практику з військово-міської травми пройшов на Майдані. На той час він служив у Печерському військовому госпіталі Києва, багатьох пацієнтів прооперував самостійно, але Майдан, а потім фронт зробили з нього справжнього хірурга.
— Ми тільки заїхали у зону АТО Донецької області, одразу потрапили під обстріли «градів», — розповідає Сергій. — Ввечері під’їхали хлопці з «Правого сектору». Познайомилися, попили кави. А наступного дня після обстрілу їх привезли до нас у вкрай тяжкому стані. Я справді такого не бачив, коли в людини від п’ят до голови не було живого місця. Хлопець був вщент зранений осколками. Магістральні судини пошкоджені, тиск не визначався... Я на той час був єдиним хірургом і все робив на автоматі. Страшно було вже потім. Моя бригада — терапевт, дві дівчини-медсестри, два санітари. Половина колективу — жіноча. Ми намагалися не брати жінок на виїзди. Берегли. Бо в усіх в них малі діти. Здебільшого я працював на авдіївському напрямку. Зараз тут, у Сєвєродонецьку. Незабаром, коли закінчиться ротація, повернуся до Вінниці, у військово-медичний клінічний центр Центрального регіону.
У шпиталі працюють військові лікарі з Вінниці, Житомира, Хмельницького, Білої Церкви. Дехто приїздить сюди вшосте. Лише з початку року у шпиталі проведено 142 операції, 33 з яких — цивільним.
— Допомогу мешканцям області ми надаємо безплатно. Тут немає комерції, це швидше політичне рішення, — пояснює Руслан Панасюк. — У перший рік АТО населення насторожено ставилося до військових, і ми мали зблизитися з людьми, продемонструвати своє лояльне ставлення до них. Лікуємо переважно пацієнтів з гострою патологією або беремося за такі випадки, коли в цивільній лікарні не можуть прооперувати. На третій-четвертий день пацієнта переводимо до цивільної лікарні. Серед унікальних операцій, які проводять наші медики, — лапороскопія апендициту.
З проблем начмед виділяє одну:
— Ми б хотіли узаконити наше розміщення в приміщенні, яке сьогодні орендуємо. Йдеться про передачу частини території міської лікарні військовому відомству. Але сєвєродонецька міська влада свого дозволу на таку передачу поки що не дає. Через цю відмову ми не можемо провести ремонт приміщень, розмістити тут гуртожиток для медперсоналу. Проблема існує давно, але позитивного для нас рішення досі немає.
Луганська область.
Фото автора.
