«Голос України» продовжує публікувати інтерв’ю із правозахисником, дисидентом, лікарем-психіатром Семеном Глузманом. (Перша його частина «Я щиро любив дівчину на ім’я Психіатрія, а її повели на панель» надрукована в номері газети за 12.04.2017 р.)
Дисиденти-шістдесятники
«Роберт Ван Ворен умовив мене передати особисті архіви в архів Бременського університету. І я погодився, бо зрозумів: тут вони, на жаль, нікому не потрібні... Але ж це не тільки особиста історія. Це історія одного з періодів радянської тоталітарної системи. Історія людей, багатьох з яких уже немає у живих. І тільки зберігши першоджерела, згодом можна протистояти всіляким викривленням та інсинуаціям»...
Семен Глузман
Уплав по озеру, де топлять щенят
— Семене Фішелевичу, вас заарештувало КДБ у травні 1972-го за «антирадянську агітацію й пропаганду». Але, все-таки, основною причиною арешту була ваша незалежна психіатрична експертиза в справі опального генерала Петра Григоренка, який став жертвою «каральної психіатрії», що визнала його психічно хворим за критику влади. Що відбувалося після арешту?
— Я довгий час провів у внутрішній в’язниці КДБ у Києві. Нещодавно, розбираючи старі записи, знайшов аркуші з віршами того періоду. Подумав — невже це я писав «Вірші домовика», «Казки», «Дах, на якому не живе Карлсон». З моєї камери було видно будівлю КДБ на вулиці Володимирській. Я знав, що на даху цієї зовні гарної будівлі Карлсон точно не живе... От кілька рядків з написаного мною в одиночці:
«В озере, где топят
щенков,
Сколько не осматривай
листья,
Никогда не найти
Дюймовочку.
***
Человек, съеденный
муравьями,
Случается гораздо реже
Муравья, раздавленного человеком».
— Скільки ви провели в одиночній камері?
— Більш як місяць у повній ізоляції від світу в мертвому будинку. Там не було ні телевізора, ні радіо, нічого. Але мені пощастило! Двадцять днів відсидки я провів разом із Василем Стусом.
Стус дуже важко переносив свою одиночку. У нього почалися звукові галюцинації. Але це не ознака психічного розладу, а реакція на ситуацію людини з оголеними нервами, людини без шкіри. Тоді він не приховував свого стану й заявив начальникові дебешної в’язниці Сапожникову, що той порушує закон і його, Стуса, права. Пішла реакція — мене посадили в камеру до Стуса. Як потім ми з ним припустили, десь у кабінетах держбезпеки було вирішено задовольнити прохання Стуса й підсадити до нього «жидівську морду». На той час обидва ми вже були засуджені. Розрахунок, можливо, був на те, що ми не зможемо знайти спільної мови й відсидка перетвориться на ще більшу каторгу.
— А як Стус вас прийняв?
— Дуже добре. Він був радий людському спілкуванню. Я ніколи про нього нічого не чув, він про мене теж. Наша зустріч скидалася на зустріч Робінзона та П’ятниці. Заходжу в камеру. Бачу гарного чоловіка, років на десять старшого за мене, з одухотвореним нервовим обличчям. А перед ним на тумбочці якісь книги, схожі на словники, і ще одна — вірші. Сідаю на своє ліжко й запитую: «Що це у вас?» Стус відповідає: «Це поезія Рільке. Перекладаю українською». Боже, думаю, куди я потрапив? І двадцять днів я йому заважав займатися перекладом. Ми весь час розмовляли.
Якось під час прогулянки в тюремному дворику Василь раптово звернувся до наглядача: «У вас нормальне людське обличчя. Не сумніваюся, ви — гарна людина. Що ж змусило вас знайти таку негідну роботу? Як же вам не соромно за себе?» Охоронець почервонів, зніяковів, але не написав рапорт начальникові в’язниці... Стус гостро відчував людей.
Через двадцять днів спільного перебування в камері Стуса забрали на етап у Мордовію. А я ще місяць відсидів в одиночці, розважаючись грою в слова. Пам’ятаю, з «правительства» склав понад двісті слів.
— Тобто КДБ вам зробило такий подарунок?
— Так. І не тільки цей. Держбезпека примудрилася об’єднати всіх інакомислячих — людей різних переконань, поглядів, соціальних прошарків і мотивацій в одному місці, у таборі. А потім з’явився міф: дисиденти зруйнували Радянський Союз.
Була ж спроба десь наприкінці 60-х зміцнити й раціоналізувати систему, тим самим сповільнити її розпад. Про це, звичайно, не писали в радянських газетах, але в самвидаві інформація проходила. Розповідали, що Олексій Косигін (голова Ради міністрів СРСР. — Авт.) запропонував у вузькому колі на політбюро провести в Союзі економічну реформу. Тільки економічну. Якісь у нього були аргументи, серйозні цифри. Але йому не дали. Далі вже все пішло-поїхало й закінчилося горбачовською перебудовою, розпадом Союзу... І дисиденти тут абсолютно ні при чому.
Табір ставав моїм домом
— Як вас зустріла зона?
— Спробами вербування. Десять днів у карантинній камері уральської зони мене обробляв капітан держбезпеки литовець Карпявічус. А я вдавав із себе ідіота. Потім усе-таки сказав пряме «ні». А він мені своє пряме «пошкодуєте».
Про зону я знав із самвидатівських хронік. Але не все. Думав, там усі ходять строєм, усі герої. У житловій зоні політичного табору ВС 389/35 спочатку наді мною взяли шефство євреї-«самольотчики» — хлопці, які хотіли виїхати із СРСР, але їх не випускали. Спочатку саме вони в таборі піклувалися про мене — новачка й допомагали.
— Так вам знову пощастило — потрапили в інтелігентне середовище?
— Звичайно. Квитки можна було купувати. Тільки я безплатно поїхав. Мені було цікаво спостерігати. З нами сиділи люди похилого віку: воїни УПА, «лісові брати» з Литви. До зони я про них взагалі нічого не чув. Як тут утриматися в єврейському колі? І я дивився, спілкувався. Хоча насправді в нашій, 35-й, зоні й не було такого обмеження, як у сталінські часи. Табірні родини співіснували як сусіди по комуналці. Так, Льова Ягман з Іваном Світличним стали табірними авторитетами. Їх ніхто не вибирав. Але всі зрозуміли, що цим двом мудрим спокійним людям можна довіритися.
Зона поступово ставала моїм домом. Іван Світличний, Валера Марченко, Ігор Калинець незабаром стали моєю «референтною групою». У ній ми говорили більше про історію й літературу, ніж про політику, але згодом наша четвірка стала основою табірного опору. Наш житловий барак адміністрація вирішила поділити на секції й заборонила спілкуватися між собою. Ми протестували, продовжуючи ходити один до одного «у гості». Мене якось викликали в кабінет начальника табору за одержанням покарання за неслухняність. Я намагався там пояснити поняття слова «гуртожиток», посилаючись на словник Даля. Мої аргументи ніхто не сприйняв. Тоді я заявив: «Вам, росіянам, неприємно, що жидівська морда вчить вас правильного вживання російської мови...» Мені зачитали документ про моє покарання, і я вийшов. Розповів Івану Світличному про свою репліку. Той поклав мені руку на плече зі словами «Ну ви даєте, Глузя...» Отоді-от я розпрощався з комплексами радянського єврея.
Поліцаї хотіли вижити
— Хто ще належав до табірної родини в зоні під номером 389/35?
— З нами сиділи поліцаї. Але вони були особняком. Усі твердо ступили на шлях виправлення й усі «стукали». Серед них — балтійці спокутували провину перед батьківщиною за участь у каральних загонах СС. Більшість із білорусів і українців — за службу в поліцейських частинах німецьких окупантів. Багато хто з них, почавши війну в лавах Червоної армії, а потім потрапивши в оточення й полон, у поліцаї подалися, щоб зберегти собі життя.
Цей контингент відсиджував стандартний строк — 15 років, непорівнянний з 25 роками ув’язнення, які одержали партизани УПА й балтійські «лісові брати».
Поліцаї хотіли вижити. Сталін здавав людей у полон сотнями тисяч. Німці не були готові до цього. Полонені там умирали. У зоні один зек, котрий побував у полоні, розповідав, як щодня кульгавий кінь вивозив трупи. І він зрозумів, що завтра на візок кинуть його. Приїхали вербувальники. Запитують: «Хто хоче служити?» Він вийшов. Зросту невеликого, худий. Його забракували, мовляв, фюреру такі не потрібні. Ну а потім — взяли. Далі він брав участь у численних каральних акціях, зокрема у Варшавському гетто. Так він вижив!
— Інстинкт самозбереження?
— Так. І як їх судити? У зоні бачив, як вивели новенького з карантинної камери. Він іде до нашого барака. І тут злий старий (він «за війну» сидів — німцям служив) кидається на нього з криками: «Ти свідчив проти мене, думав, ніколи не сядеш? Так у мене життя вже тут закінчується, я старий, хворий, але я йду на волю. А ти тут здохнеш!»
Ось так КДБ показувало, що, незважаючи на минулі після війни роки, зрадників батьківщини знаходять і карають. Треба було радянському народу пояснити: держбезпека діє в СРСР. Бійтеся! Ці приклади висвітлювалися в радянській пресі.
Якось у табір привезли трьох старих. Дізналися, що вони з тих п’яти нацистських карателів, яких судили в Гродно. Про цей процес писала «Правда», і Гоша, мій «колега» з відсидки, читав про нього. Радянські газети нам дозволяли читати. Отож, почали знайомитися — хто, за що? Ті відповіли, мовляв, «за війну» 15 років дали, але ми нікого не вбивали. І тут Гоша їм каже: «Брешете! Я в газеті читав. Ви визнали, що вбивали мирних громадян і партизанів!» Білорус тоді й пояснив Гоші, мовляв, з п’ятьох вони троє визнали свою «провину», ось тепер тут. А двох, які не визнали, стратили. «А ми визнали — ми жити хочемо».
І повертаючись до теми євреїв, які працювали на каральні органі радянської системи (див. публікацію першої частини інтерв’ю в номері за 12 квітня ц. р. — Авт.), тоді в зоні усвідомив, що вони вбивали й катували людей заради самоствердження, відчуття влади, відпрацьовуючи зарплату і т. д. А більшість із тих поліцаїв, з якими я відбував строк у таборі, пішли служити німцям не через класову ненависть, а щоб вижити... Знаю, це страшні слова. Але про це слід говорити, це історія.
Період «стомленого тоталітаризму»
— Проте серед служителів системи були люди з іншою мотивацією, які мстилися й самостверджувалися?
— Важко сказати. Може бути. Один із таких, котрий очолював ГПУ, був шевцем, і батько його теж швець... Таких царат пригноблював. А з перемогою пролетаріату й відповідною ідеологією повсталого світу голодних і рабів, вони відчули себе в цій державі господарями життя. Адже єврейська інтелігенція переважно драпала звідси, як і російська, і чимало української. А ці із захватом робили кар’єру. Бо це було романтично — буржуїв бити.
— Ви не бачите паралелей між тим часом і нинішньою ситуацією?
— Людство не змінилося. Звичайно, є паралелі. Але нині вони не такі прямі. Це окрема історія... У зоні я усвідомив: ненависть — погане почуття. Це був один із головних уроків, який я там вивчив. Це допомогло вижити, а потім легко адаптуватися вже в новій країні... Чесно, не знаю, як би я поводився, якби мене катували. Так, були карцер, голодовки, але мене не били.
— Думаєте, хрущовська відлига привнесла гуманізм у радянську систему покарань?
— По-перше, змінилася країна. Це вже був не сталінський тоталітаризм. Я назвав його стомлений тоталітаризм. По-друге, держава відкрила залізну завісу. Хрущов почав їздити за кордон, потім Брежнєв. Заговорили про розрядження напруженості. Вони дуже хотіли дружити із Заходом. З різних міркувань, не тільки розвідувальних або через доступ до нових технологій. Думаю, просто хотіли жити інакше. І цей загальний настрій позначився і на «віддалених місцях». Я це відчув на собі. У ті часи що більше ми передавали інформації із зони на волю, то м’якше сиділи.
— Тобто вони вас боялися?
— Вони боялися реакції світової громадськості. Якось чекіст Утиро викликав Валеру Марченка до себе й запитав, чий портрет він зараз пише? Валера все заперечує. А Утиро йому парирує: «Добре. Я ж не через оперативні міркування цікавлюся. Хочу знати, за що через кілька місяців мені голову відриватимуть у Москві». Валера вийшов сяючий. Це ж яке визнання! Як мені кричав полковник ДБ у Пермі, де обшук не зробимо, скрізь Глузмана знаходимо. Це ж так приємно. А все тому, що наша 35-та зона видавала велику кількість інформації на волю. А десь за десять кілометрів від нас була 36-та, де все було інакше. Там ув’язнені трималися відособленими національними групами.
— Як у радянській армії?
— Щось таке. У нашому таборі вдалося розмити ці кордони, і ДБ це дратувало. А в 36-й, мені потім розповідали, була інша ситуація. Когось із українців-ув’язнених саджають у карцер через дрібницю — не застебнув ґудзик (порушив режим утримання). Представник української громади підходить до росіянина (у їхній невеликій групі авторитетом був Микола Браун, син поета Миколи Брауна) і каже, мовляв, пане-товаришу Браун, сталося таке, це несправедливо. Ми думаємо, може, оголосити одноденну голодовку або написати лист Брежнєву. Мовляв, реагувати треба. Браун відповідає: знаємо, згодні реагувати. Але одна умова — жиди не братимуть участь.
Українець на цю умову не пристає. Тоді росіяни відмовляються підтримати незаконно покараного карцером. От вияв російського націоналізму. От різниця між нами та ними.
У нашій зоні сталося неймовірне. Вова Буковський — росіянин, москвич став авторитетом для старих, які воювали в УПА і досиджували в нашій зоні свої 25 років. Він зумів нас об’єднати. Потім його забрали із зони, але залишилося єднання. Це відбувалося просто на очах. Завжди можна домовитися.
Візитівка
Валерій Марченко — український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач. Народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка — українського історика, першого радянського ректора Львівського університету. Навчався на філологічному факультеті Київського університету, вивчав тюркські мови у Бакинському університеті. З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна».
Викладав у школі, перекладав. 25 червня 1973-го вперше заарештований КДБ і за антирадянську пропаганду та агітацію засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. У 1983-му вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге. Його визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Відправлено у пермські табори, де незабаром у нього відмовили нирки. Марченко помер 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді.
Візитівка
Василь Стус — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1990), Герой України (2005-й, посмертно).
За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам — двічі засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув у 1985 році.
Візитівка
Іван Світличний — літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-х років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка.
Уперше Світличного КДБ заарештувало 1 вересня 1965 р. за звинуваченням у антирадянській агітації і пропаганді. Але через брак доказів 30 квітня 1966 р. його відпустили. 12 січня 1972 р. Світличного заарештовано вдруге за тією ж статтею разом із Є. Сверстюком, В. Стусом, В. Чорноволом, Н. Світличною. У січні 1973 р. відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі. Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Став душею табірного руху опору — його називали «табірною совістю». Термін відбув повністю, ставши інвалідом. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Звільнився тяжко хворим у січні 1983 р. Помер 25 жовтня 1992 року.
Розмовляла Ольга Вауліна.
Далі буде.
