У вівторок названо переможців творчих конкурсів Національної спілки журналістів України. Підбиття підсумків традиційно відбулося в День журналіста. Приємно, що авторитетне журі відзначило і роботу представників «Голосу України». В номінації «Журналістська акція» кращою названо постійну рубрику нашої газети «Російський солдате, кидай рушницю, іди додому!» (ведучий рубрики — завідувачка парламентського відділу Наталія Яременко). У номінації «Кращий фотознімок» перемогла серія робіт фотокореспондента «Голосу України» Олександра Клименка «Фронтовий альбом».

Вітаємо колег та пропонуємо нову добірку листів, які привертають велику увагу читачів.

 

 

Сергій ПЛОТОВ (поет, сценарист, драматург із Москви):
— Я люблю Україну. Люблю Київ, у якому прожив рік і в якому в мене багато друзів. Люблю його каштани, його затишну й неповторну красу, Оболонь, Андріївський узвіз, Володимирський собор, Хрещатик... Люблю співучу й дивовижну мову. Пам’ятаю, як жінка на Мінському ринку казала: «Беріть черешню! Дивіться яка — як очі!». Це вже не реклама товару — це пісня! Я дуже люблю Україну. І сподіваюся, що українці відрізняють російську державу від російського народу. Я дуже прагну, щоб війна припинилася. Щоб ми знову стали близькими. Стати рідними після всього — на це підуть десятиліття. Але знову стати близькими ще можливо. Дуже хочеться цього.


І вірш, написаний у Києві навесні 2014 року.


***


«Это мы заблудились. В истории. 
Время — назад.
Снова звуки трубы. Снова залп 
налезает на залп.
Врут подьячие. Вой по дворам 
тут и там.
Там и тут. Государевы люди проходят, 
метлою метут.
Это снова шинели, кряхтя, 
надевают отцы.
Тяжкий занавес снова куют кузнецы-
молодцы.
Мы-то думали: «Прошлое дело! 
Чего там! СтарО!»..
Но прислушайся. Плачут славянки 
с обеих сторон.
И ликуют холопы, вставать 
не желая с колен.
Это мы заблудились. 
«Ау!» отлетает от стен.
Отлетает и в нас рикошетит. 
Всё горче строка.
И Сусанин стоит в подворотне 
и курит в рукав».


Олена ГОТГІЛЬФ (Москва, незалежний експерт, кандидат філософських наук):
— Моя бабуся народилася у Бахмуті. Вона все життя м’яко вимовляла букву «г», називала млинці налисниками й любила слухати українські пісні. Це була перша ниточка, що пов’язала мене з Україною. Потім з’явилися й інші, мої власні. Коли мені було десять років, мене відправили в Крим лікувати хворі нирки. Я багато років лікувалася в санаторії неподалік від Алупки. Приїжджала рано навесні і їхала пізно восени. Там ми ходили в школу, купалися в морі, ставили вистави й намагалися швидше одужати, щоб повернутися додому. У санаторії були діти з різних міст, але найбільше — з України. Я навчилася співати пісні по-українськи й навіть розуміти трохи. А в 15 років я закохалася в хлопчика з Києва. І це була довга, гарна історія. Такі ниточки, напевно, є в багатьох росіян. Точніше — були. Усі вони обірвалися три роки тому, коли наші «ввічливі люди» зайняли Крим і розв’язали війну на Донбасі. Мої діти перестали їздити в Київ на вихідні, ми більше не можемо ходити на концерти групи «Океан Ельзи», а з телевізора нам розповідають жахи про Україну. Мені дуже гірко й соромно за те, що робить уряд Росії. Але уряд — це не народ. Я вірю, що цей жах закінчиться, і потім ми дуже довго знову йтимемо назустріч один одному.


Лідія СЕРГЄЄВА (Петрозаводськ, республіка Карелія, інженер лісового господарства, пенсіонерка):
— Бажаю чудовому українському народу стійкості, витримки, цілеспрямованості! Упевнена, дуже скоро минуть непрості для українського народу часи й ми із захопленням дивитимемося, як Україна стане на один рівень із передовими країнами Європи!


Геннадій ГЕНЦЛЕР (Новосибірськ, член Спілки журналістів РФ):
— Клацав якось кнопками телевізора, намагаючись знайти хоч щось для розуму та серця. Знайшов...


На одному з каналів, як це прийнято останнім часом на догоду нашому поганому смаку, перемивають кісточки Україні. На жаль, з 2004 року, коли В. Путін до оголошення результатів голосування офіційно привітав В. Януковича з обранням, а Україна віддала перевагу В. Ющенку, вал обговорень, що дедалі більше скочується до пліток базарних торговок, свідчить тільки про повне вичерпання фантазії в нашого агітпропу. А що слухати нісенітниці видихнутих пліткарок? Тому рука сама потяглася до пульта. І завмерла.


Напринджений пан, що сидить ліворуч від невичерпного, як сам привид, що бродив по Європі, Г. Зюганова, вагомо казав про необхідність підйому економіки Росії. «ТОДІ УКРАЇНА САМА ДО НАС ПРИПОВЗЕ!»
«Правильно», — бундючно схвалив товариш Зюганов: «Оце правильно!»


Не знаю, чи ПРИПОВЗЕ до нас Україна? Але от чому від нас усі УПОВЗАЮТЬ, стало ще ясніше до туги.


І постали перед очима сторінки повісті В. Гроссмана «Все тече» з неприкритою правдою про зародження ненависті до України:


«Как было? После раскулачивания очень площади упали и урожайность стала низкая. А сведения давали — будто без кулаков сразу расцвела наша жизнь. Сельсовет врёт в район, район — в область, область — в Москву. И докладывают про счастливую жизнь, чтобы Сталин порадовался: в колхозном зерне вся его держава купаться будет. Поспел первый колхозный урожай, дала Москва цифры заготовки. Всё как нужно: центр — областям, области — по районам. И нам дали в село заготовку — и за десять лет не выполнить! В сельсовете и те, что не пили, со страху перепились. Видно, Москва больше всего на Украину понадеялась. Потом на Украину и больше всего злобы было».


І як «повзе» Україна, Гроссман теж не приховав: «А оно еще хочет по-человечески, стыд имеет, дивчина ползёт опухшая, как обезьяна, скулит, а юбку поправляет, стыдается, волосы под платок прячет — деревенская, первый раз в Киев попала. Но это счастливые доползли, один на десять тысяч. И всё равно им спасения нет — лежит голодный на земле, шипит, просит, а кушать он не может, краюшка рядом, а он уже ничего не видит, доходит». Це яка ж повинна бути злість, щоб на всю країну: УКРАЇНА САМА ДО НАС ПРИПОВЗЕ? Росія, отямся. З ким жити збираєшся?

«Не возрожденье, а рожденье,
Хоть держит крепко пуповина.
Но верю я, что Украина
Пройдёт барьер преодоленья».


(Ніч на 11 березня 2014 року.)


Олексій ЛЬОВКІН (Москва, юрист):
— Люди дуже люблять конкуренцію в сфері послуг або виробництва. Їм подобається, коли за них борються різні магазини, автосалони, оператори зв’язку, кафешки, турфірми. Людям подобається, коли сфера послуг і виробники пропонують їм більш вигідні речі, ніж конкуренти. І тільки в одній сфері 86% нашого народу кажуть конкуренції своє рішуче «НІ». Це політика і влада. Путін форева. Як умру, в мою труну покладіть путінський портрет. Тобто скрізь конкуренція добре, а у владі ні. І неможливо їм пояснити, що мати двох реальних конкурентів (а не якихось зюгажиріків) на виборах президента у сто разів важливіше, аніж два конкуруючі салони штор.

Адже коли він один уже 17 років при владі — це шлях до катастрофи. І вона вже не за горами. Уже про стабільність не заїкаються, пропонують «потерпіти». Це після 17 років «уставання з колін». А нічого, що через 16 років після війни і в абсолютно зруйнованій країні Гагарін у Космос полетів. Так би вже й казали: «Потерпіть, ми ще не все вкрали». Ну, як кажуть: великому кораблю — велика аварія. Потерпіть, уже недовго залишилося. Народ от тільки шкода.


У розпал бойні на Донбасі в моїй голові постійним тлом були вірші Сашка Васильєва. Мені так хотілося, щоб кожен українець міг влізти мені в голову і їх почути. І зрозуміти, що не вся Росія — це бандити в Кремлі, продажні журналісти в Останкіно й садисти-автомийники. Ми вийшли в Москві на Марш миру, де людей було більше, ніж на будь-якому запутінгу. Нас тоді почули нормальні люди в Україні: «Лети, лети лепесток, лети скорей со всех ног, Лети с большой высоты, минуя все блокпосты, Не нарушая рядов, не оставляя следов, Пока дымятся угли, лети, пока не сожгли... Под стук железных дорог, лети под музыку рок, Лети под музыку джаз, лети и помни всех нас, И вместе с пением птиц, едва достигнув границ, Скажи, что с той стороны никто не хочет войны».


Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.