Згідно з Постановою Верховної Ради України від 22.12.2016 р. № 1807-VІІІ до числа першочергових пам’ятних дат було віднесено й століття з дня народження видатного вітчизняного науковця — Героя Соцпраці, Героя України, лауреата трьох держпремій Ю. Митропольського.

***

Юрій Олексійович народився 3 січня 1917 року в родовому маєтку Чарнишів (тепер зруйнованому) — неподалік від селища Шишаки на Полтавщині. Його мати Віра Василівна — з відомого в Україні козацького роду, мала неабиякий художній талант (популярні нині художники Олекса та Володимир Сай доводяться їй правнуками). Батько ж мав диплом юриста, зробив стрімку військову кар’єру й закінчив Першу світову полковником.

Після революції сім’я Митропольських перебралась до Києва. Тут, у консервному цеху (ще до завершення «семирічки»), і почалася трудова вахта малого Юрка.

Закінчивши у 1938 році на відмінно середню школу № 70, Ю. Митропольський вступає на фізмат Київського університету. Навчання перервала війна. У липні 1941-го студента Митропольського мобілізовано до Червоної армії. Після Рязанського артучилища він стає командиром взводу окремого розвіддивізіону. Воював на І, ІІ і ІІІ Прибалтійському та Ленінградському фронтах. У послужному списку артилериста й академіка — більше десятка орденів (без урахування медалей).

У березні 1946 року Юрій Олексійович стає до роботи в Інституті будівельної механіки. Тут, під пильним оком академіка М. Боголюбова, розкривається його науковий талант. Досить скоро Ю. Митропольський захистив кандидатську дисертацію, а через якихось кілька років і докторську («Повільні процеси в нелінійних коливних системах з багатьма ступенями вільності»). Після цього отримав запрошення від самого Курчатова спробувати свої сили у щойно організованій лабораторії вимірювальних приладів АН СРСР. Одначе батьківщина йому дорожча. З початку 50-х років Юрій Олексійович незмінно керує відділом матфізики в рідному серцю столичному інституті на Терещенківській. Серед його безпосередніх учнів — 25 докторів та понад сотня кандидатів фізико-математичних наук майже з усіх куточків нашої планети.

Невдовзі його обирають членкором АН УРСР, а потім її академіком-секретарем, тобто найстаршою відповідальною особою над усіма математиками тодішньої України. У сорокалітньому віці він стає і директором самого інституту.

У 1965 році Ю. Митропольський отримує Ленінську премію, а в 1967-му йому присвоюють звання заслуженого діяча науки. До столичного Інституту математики турботливий керманич зараховує таких непересічно яскравих особистостей, як M. Черников, В. Дзядик, Ю. Трохимчук, П. Тамразов, А. Скороход, А. Самойленко, О. Бойчук, В. Кошляков. Так визріває потужна вітчизняна школа матаналітиків і «дифурників» воістину європейського виміру. А трохи згодом починається успішна міжвідомча співпраця з Федерацією космонавтики СРСР та КБ «Південне». Потужно розвиваються й міжнародні контакти, насамперед — з італійськими та в’єтнамськими колегами.

Чи не найголовнішою посвятою життя сам Ю. Митропольський вважав свій внесок у галузі нелінійної механіки. А це те, без чого всі теперішні надскладні технічні пристрої (зокрема й військові, що застосовуються нашою армією в АТО) швидко б перетворилися на брухт — внаслідок сторонніх вібрацій чи невпорядкованих коливань. Та й жоден серйозний агрегат (надто ж оснащений автономним силовим генератором чи іншими рухомими приводами й механізмами) не зміг би довго існувати! Те саме стосується й лазерної техніки: адже процес синхронізації індукованих коливань тут тісно пов’язаний із невмолимими законами теорії збурень. Окрім інженерів та енергетиків, рівняння в частинних похідних мусять знати навіть звичайні технарі-комп’ютерники. Бо якщо їхній жорсткий диск обертатиметься не за сталими «дифурними» законами, то може розлетітися на клапті ще до закінчення гарантійного терміну!.. А важливе для всіх землян питання щодо стійкості наявних нині планетарних орбіт, у принципі, навряд чи вдасться вирішити без якісних досліджень динаміки «сильно нелінійних систем». От саме тут чудово спрацьовує так звана методика Крилова—Боголюбова—Митропольського, остаточне письмове оформлення якої теж належить перу Юрія Олексійовича.

***

На завершення — кілька слів і про його буденні людські пристрасті. Юрій Олексійович обожнював теніс, а його спаринг-партнером на кортах був Б. Патон. З художньої літератури любив історичні романи. А ще серце академіка завжди було відкрите до братів наших менших. Коти чи акваріумні рибки почувалися в його домі господарями. Квартира Юрія Олексійовича нерідко ставала прихистком для підібраних на вулиці цуценят чи птахів з перебитим крилом.

Діти академіка Митропольського теж стали видатними дослідниками. Зокрема, дочка Надія отримала Державну премію за розведення їстівних грибів (печериць, глив, агариків тощо) в умовах штучної культивації. Її експериментальний доробок, втілений у життя на промисловій базі радгоспу «Пуща-Водиця», принесли у 90-х роках столичному регіону цілком заслужену славу, а споживачам — неабияку користь! А син Олексій започаткував свій майже незвіданий напрям у вченні про планетарні гідроресурси — морську інженерну геологію.

Онуків у Юрія Олексійовича нині шестеро. Найбільших суспільних звершень досягли з-поміж них Гліб (художник), Юрій (бізнесмен) та Ганна (науковець). Чи могли вони не бути найкращими — пам’ятаючи, ким був їхній славний дід!

Едуард ЩУР.