Ну і що, що я там із червоною пикою? Не всім же бути Ален Делонами... Ну і що, що чекав півроку? Тепер сяду у вагон і вибиратимуся з-під землі тільки на ніч, коли метро не ходить. Але все те, що мені заборгували, таки викатаю-виберу! До копійочки, до останньої поїздочки. Із наземним транспортом, щоправда, складніше, там у них якісь квоти: одних пенсіонерів підвозять, іншим кажуть, щоб пішки йшли, я ще толком не второпав. Але там свій... кастинг.
Посвідчення в червоних тонах
Коротше кажучи! Пояснюю для тих, хто ще не зрозумів. Оце, нарешті, отримав пенсійне посвідчення. Не скажу, що в урочистій обстановці, але ж... могли й не дати! А без нього нинішньому пенсіонеру, як без рук! Ні тобі пільгового проїзду, ні «Картки киянина» не дадуть. Чекав, не повірите, із січня. Але таки дочекався. Правда, фото трохи підгуляло — хоча оригінал був якісний. На посвідченні ж у червоних тонах. Вийшло навіть із якимось містичним підтекстом. Оце гадаю: чи у них там, на комбінаті друку «Україна», фарби червоного кольору надлишок, або ще що... Та так вже і буде, бо наважився запитати у інспектора Шевченківського районного відділення ПФУ у місті Києві, чому так, як вона мені зразу відрізала-відбрила, мовляв, це питання не до нас. Ми їх не робимо. Це до поліграфпідприємства.
Отже, взяв я те посвідчення, розписався, де мені вказано, та й — ходу, поки не передумали й не відібрали. А доки їхав додому, народилася-визріла у мене ідея описати оту всю епопею з моїм пенсійним документом.
Мо’, яка поважна особа прочитає: начальник рай- чи міськуправління, а може, і сам міністр соціальної політики, а, можливо, ще й — боязно навіть подумати — віце-прем’єр із соціальних питань! Викличуть відповідальних та й скажуть, щоб навели порядок, бо це ж просто жах!..
Справді — жах! Не думаю, що це буде для когось великим відкриттям, але...
— Як отримаєте першу пенсію, так і телефонуйте за номером... справляйтеся, чи готове ваше посвідчення. — Сказали у пенсійному.
Коли всі зайняті справами
Я й радий. День телефоную, другий, третій, а там — нічичирк! Не наводжу номер, бо все одно на телефонні дзвінки у ПФУ, як правило, ніхто не відповідає. Хоча, віддам належне, можуть зняти слухавку і покласти поруч на столі, продовжуючи займатися справами. І тут вже — хто кого перечекає. Якось очікував 22 (двадцять дві) хвилини і таки дочекався відповіді, що... посвідчення неготове.
Під час особистого візиту до ПФУ на початку травня, після мого півгодинного сидіння у черзі, інспектор, звірившись із комп’ютером, сказала, що посвідка ще десь у роботі. А на несміливе запитання, «коли буде готова?», відповіла завченою фразою, мовляв, це не до нас...
Можна ще довго переповідати, як я телефонував заступнику начальника Центрального об’єднаного управління (ЦОУ) ПФУ у місті Києві Ользі Руденко, а та обіцяла розібратися і повідомити, та так і забула, і про те, як секретарка начальника того ж таки ЦОУ Наталії Портнікової, Яна (прізвища не назвала) дала-таки мені телефон начальника відділу обслуговування громадян Шевченківського районного відділення ПФУ Києва Олени Олегівни (теж без прізвища), на який я протягом двох тижнів не міг додзвонитися, після чого ще назвала номер телефону заступника начальника цього ж відділу Анастасії Григорівни (аналогічно — без прізвища), яка — о, чудо! — сказала, нарешті, що посвідчення готове.
Я його таки отримав, але залишилося чимало запитань, які не дають спокою.
Декілька «Чому?»
Чому у нас таке ставлення до людей, що чесно і сумлінно працювали все життя, а тепер змушені з простягнутою рукою підпирати стіни у довжелезних чергах пенсійних фондів? Чому якогось нещасного папірця, що його за сьогоднішнього рівня поліграфічної та офісної техніки можна відтворити за п’ять хвилин — сотню, треба чекати по півроку? Адже у будь-якому більш-менш пристойному банку випуск кредитної картки з декількома ступенями захисту здійснюється у присутності клієнта і займає лічені хвилини! Чому флагман української поліграфії, яким, безперечно, себе позиціонує Державне підприємство Поліграфічний комбінат «Україна», виготовляє відвертий брак за гроші платників податків, мотивуючи це, напевно, тим, що кінцевий споживач цієї продукції — людина без прав — український пенсіонер? Питання можна продовжувати. От тільки не треба мене переконувати, що настали найважчі часи, що інспектори по самі вуха завалені роботою, що у країні надлишок червоної фарби...
...Боюся навіть подумати. Мені пощастило, а дехто, можливо, помер, так і не дочекавшись заслуженого пенсійного посвідчення. Тим часом піду збирати документи для оформлення «Картки киянина». У мене ще все попереду!
Мал. Миколи КАПУСТИ.
