У цьому не сумніваються на Алчевському меткомбінаті
Блокада, спричинена незаконними діями сепаратистів, завдала Луганщині непоправних збитків — мінус 36,6% обласного бюджету. Найбільшим платників податків в області є Алчевський металургійний комбінат (АМК), який, на жаль, залишився на окупованій території. Сьогодні він зупинився, і бюджет області зазнає величезних втрат. Наш кореспондент зустрівся з генеральним директором АМК Тарасом Шевченком і попросив його розповісти про ситуацію, що склалася на заводі.
— Тарасе Григоровичу, ви вже сімнадцять років очолюєте АМК, і напевно його зупинка болить вам?
— Усі роки, прожиті в Алчевську, — це роки становлення, творення, розвитку нового виробництва. Скажу без перебільшення, що сьогодні в Алчевську побудовано найкращий металургійний комбінат в Україні. На його розвиток акціонери витратили 2 млрд. 500 млн. 50 тис. доларів. По суті вдалося побудувати нові металургійний і коксохімічний комплекси й, що ще важливо, створити унікальний енергетичний комплекс, який дозволяє забезпечити виробництво власною електроенергією. Причому використовуючи вторинні ресурси, які в минулому, та й сьогодні на багатьох підприємствах України просто викидаються.
— У наш час газ для України — це не просто енергетика, це, швидше, політика.
— Тому ми купили технологію японської фірми «Міцубісі», вона ж допомогла розробити технологію для енергетичного обладнання, що працює на паливі, яке за калорійністю вдесятеро нижче, ніж природний газ. А вторинних ресурсів у нас багато. Процес такого розвитку тривав з 2003 року й закінчився влітку 2014-го, коли на Луганщині почалися відомі події. У той час ми зробили останній штрих перетворень. Зокрема, побудували нову доменну піч, цілком унікальну, що не має аналогів у Європі. Якщо можна так сказати, це писк металургійної моди. В результаті маємо найсучасніші металургійний та коксохімічний комплекси, сучасну енергетику, яка дозволяє, по-перше, забезпечити виробництво власною генерацією, по-друге, бути енергетично незалежними. Це надзвичайно важливо. В остаточному підсумку це бізнес-ефективність, конкурентоспроможність підприємства. Це також і успішні позиції у світовому металургійному бізнесі. 90% своєї продукції АМК відправляє на експорт, і у зв’язку з цим повинен постійно відповідати всім викликам і вимогам світового ринку. Маючи такі можливості з виробництва металопродукції, ми можемо виготовити будь-яку марку сталі, по яку до нас прийде покупець.
— І тепер таке унікальне, потужне підприємство змушене зупинитися через економічну блокаду.
— Так, це катастрофа. Ми зупинилися 14 лютого. Основні фонди, виробництво законсервували. Вони зберігаються, оглядаються, обслуговуються. І тільки-но з’явиться можливість, у будь-який момент завод почне роботу. На підприємстві сьогодні працюють 13 тисяч осіб, їм виплачується заробітна плата, що-правда, не в такому обсязі, як раніше. Але людей ми не кинули. Сподіваємося, що знайдуться політичні вирішення для даної ситуації, і ми зможемо відновити свою виробничу діяльність.
— Скільки втрачають обласний бюджет, економіка країни від вашого зупинення?
— Рахуйте самі. Коли ми працюємо, товарне виробництво на місяць становить 200 млн. дол. Із цієї суми сплачуються всі бюджетні платежі — ПДВ, оренда землі, екологія тощо. Сьогодні, коли підприємство, на превеликий жаль, не працює, відрахування у державний бюджет, зрозуміло, не проводяться. Звісно, це колосальні втрати.
— Майже три роки АМК працював в окупації, на території ворога. Які проблеми у зв’язку з цим переживав і переживає трудовий колектив?
— АМК має український статус, зареєстрований як суб’єкт господарської діяльності в Сєвєродонецьку. Всі наші податки йдуть державі Україна, і свою виробничу, господарську діяльність ми ведемо за законами України.
— А як будуються ваші відносини з керівниками невизнаної «республіки»?
— Непросто. Їм там усім хочеться, щоб підприємство змінило свій статус, вело господарську діяльність на місці й платило всі податки в бюджет «ЛНР».
— Напевно, вам доводилося витримати чимало різних «наскоків».
— Доводилося мати багато різних «бесід» із усякими «перевіряльниками».
— Виходить, ви сьогодні дієте не як генеральний директор, а, швидше, як політик?
— У принципі, так, але я б ще сказав: як добувач умов для можливості працювати. Ми сьогодні ведемо багато всіляких переговорів. Ситуація, на жаль, пов’язана з політикою, а тут не буває легких перемог. Знаєте, за ці три роки ми тільки й живемо за рахунок оптимізму. Незважаючи на те, що я перебуваю в Києві, щодня проводжу дистанційну оперативку, і в курсі ситуації на заводі. Займаємося ремонтом, який не могли провести, поки виробництво працювало. Через фінансові труднощі всі роботи проводимо самотужки. Збираємо заводських «кулібіних» і думаємо, як краще зробити. Виконуємо незвичайні, складні роботи й чекаємо того дня, коли наше металургійне виробництво знову «заговорить».
Павло ВОРОНЦОВ.
Луганська область.
