Російський солдате, кидай рушницю, іди додому!
Переглядаючи брехню путіна по «прямій лінії» і чергові божевільні відео зачисток активістів у РФ, знайома сказала доньці: «Як добре, що я вивезла тебе з цієї країни, що втратила розум!». Дивно, але донька відповіла, що жалкує. Жалкує, що не там — не на барикадах зі своїми друзями, не робить революцію й не причетна до боротьби за нову Росію! Така вчорашня історія стає завтрашнім майбутнім.
Валентина РАПОТА-ОХРІМЕНКО
(Югра, Ханти-Мансійський округ, педагог):
— У 1994 році із сім’єю приїхала до Сибіру, де жила моя мати. У Ханти-Мансійському окрузі знайшли роботу, донька пішла в школу, син — у дитсадок. Удома розмовляли тільки українською. Пам’ятаю, як сперечалася з вихователями дитсадка з цього приводу. Ми ніколи не планували жити в РФ, тому донька вступила і закінчила УМСА в Полтаві, нині працює у Дніпропетровській області, син відслужив у Національній гвардії України, працює в Полтаві. Чоловік вважає, що «українці — ті, чиї діти розмовляють українською і житимуть в Україні». Ніколи не було соромно ні за Україну, ні за українців, відкрито говорила, звідки ми і хто. У лютому 2014 року ми усвідомили остаточно, що Росія — не наша країна, і громадянство російське стало клеймом. Деякі мої знайомі телефонували мені: «Валентино, ти рада? Ми забрали Крим і ось-ось звільнимо Україну». На що я відповідала: «Звільнити від кого, від нас, українців?». Багато хто замислився.
Припинила спілкуватися тут тільки з двома знайомими, всі решта або були зі мною однієї думки, або просто поважали мою позицію. Мало того, в Сибіру живуть татари, башкири, удмурти, дагестанці, грузини — дуже багато людей різних національностей. Татари майже всі одразу стали на бік України, за кримських татар. Коли 2014 року їхала до родичів, навіть гроші зібрали для Національної гвардії України. Так у рублях і передала. Звичайно, я категорично відмовилася здавати гроші на «ополчєніє» Донбасу! До речі, вже з другого разу на допомогу «ДНР-ЛНР» перестали здавати інші відділення нашого соціального центру. На третій збір вже зовсім бажаючих не було.
На роботі мене директор зустріла якось словами: «А ось наша бандерівка йде, що ви там собі позволяєте писати в мережах?» — «Правду дозволяю собі, тільки правду! За бандерівку щиро дякую, не думала, що заслужу». — «Тобі Росія гроші дає, то мусиш за Росію писати!» — «Дає?! Чи, може, я чесно заробляю?».
До сватів у Крим їхала з синьо-жовтою стрічкою на блузці. Російська таможня очі відводила. Українські прикордонники посміхалися. А як вийшли в Сімферополі, місцеві жителі кричали: «О, Україна! Житло треба? Ви звідки?». Звідки, звідки, з Росії, але свої! І вже за спиною почула: «Бачте, з Росії, але з синьо-жовтою стрічкою. А ви, страуси, сидите тут, від усього страшно, ех...». А в Судаку один привітався: «Слава Україні» і ми хором — «Героям Слава!».
У Павлограді в магазині зустріла біженку з Донбасу, та просто розцвіла, як почула, що я з Росії, почала щебетати, що ось надіється, що скоро буде з Росією. Даремні надії, в Росії свої люди нікому не потрібні, а чужими, та ще й такими продажними, як ви, то тими знехтують і оком не моргнуть.
Як син був строковиком в ЗСУ, відправляла йому з Росії бандероль. Усе відділення збіглося! Багато хто допоміг, хтось знав мого сина чи мене — була вчителькою. Гарно так запакували, вся бандероль у двоголових гербах і «почта России». Потім син сказав: «Дякую, але більше не надсилай».
Більшість у Росії все розуміють. Уже всім стало ясно, що ситуація тут погіршується, в нашому райцентрі — районі, де добувають газ і нафту — ціни на житло впали в кілька разів. Закриваються магазини, скорочуються посади, ціни зростають у рази, якість продуктів знизилася.
Я маю громадянство РФ, але вважаю себе в першу чергу українкою. Радію кожному успіхові Батьківщини, сподіваюся на краще, вболіваю за невдачами. Смерть кожного українця, котрий захищає нашу землю, — це і мій біль. Я в свої 52 роки тут, у Росії, мало чим можу допомогти нам, українцям в Україні. Але можу запевнити, що тут багато людей вболівають за Україну. Усі народи різні, у кожного свій шлях, у руських, може, найважчий, але сподіваюся, що українці будуть для руських тим світлом, який допоможе пройти свій тунель. Бо Україна таки мати, а не молодший брат. А кому, як не батькам, нерозумне дитя на шлях істинний поставити.
Григорій ПАСЬКО
(Москва, журналіст, директор Співдружності журналістів-розслідувальників Фонду 19/29):
— У підписаному президентом України П. Порошенком Законі «Про правовий режим воєнного стану» (від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ) прописано заходи, які може вживати держава для встановлення правового режиму воєнного стану. Заходи різноманітні. Від охорони важливих об’єктів до примусового відчуження майна. Можуть також уводитися: комендантська година; обмеження свободи пересування громадян; перевірка документів; заборона масових заходів; заборона політичних партій, діяльність яких спрямована на ліквідацію незалежності України, підрив безпеки та зміну конституційного ладу...
Зрозуміло, що з кожного із цих обмежень і заборон можна вести словесні та інші інформ-інтернет-баталії.
Як мовиться, на користь бідних. Тому що є закон. І є військовий конфлікт.
Так, воєнний стан поки що (з незрозумілих причин) не введено. Але міністр закордонних справ України Павло Клімкін уже висловився: «Російська агресія вже є питанням набагато більшим, ніж війна, оскільки російська агресія ведеться не тільки мілітарними засобами, а й, за визначенням, всіма способами: і мілітарними, і гібридними».
Дивно, що в умовах явно військового протистояння між двома країнами виникають суперечки про те, чи можна вводити цензуру в інтернет-сфері. Звісно, можна. Більше того, потрібно — саме в умовах військового протистояння. Потрібно, тому що це продиктовано ситуацією, що склалася, й передбачено законом. Порошенка потрібно було б критикувати, якби він не ввів обмежень.
І ще: якщо дотримуватися букви закону, то й у Російській Федерації теж потрібно ввести воєнний стан: адже в разі воєнних відносин із сусідньою державою в Росії де-факто з’являється «безпосередня загроза агресії».
Пропаганда — теж зброя. А в умовах воєнного протистояння — зброя необхідна. На мій погляд, Кремль використовує ЗМІ й соціальні мережі з метою пропаганди і втручання у внутрішні справи інших країн набагато частіше й ефективніше за ці країни. Зокрема, Freedom House у своєму звіті вказує на ресурс Sputnіk, що є частиною російського державного холдингу «Росія сьогодні» — головного джерела кремлівської пропаганди.
Адже недаремно нещодавно президент Франції Емануель Макрон, виступаючи на спільній прес-конференції із президентом Росії Володимиром Путіним, назвав телеканал Russіa Today та інформаційне агентство Sputnіk «органами брехливої пропаганди».
Тож не будемо забувати: російська брехлива пропаганда живуча, багатолика... Як у класика: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй».
Карина АЛЕКСЄЄВА
(Москва, дизайнер):
— ЯК могла початися нова війна після тієї, коли всі клялися, що «більше ніколи»? Але вона йде. Десь реальна, десь хакерська, а основна — інформаційна. І, між іншим, цілком така вже собі ІІІ світова. Думаю, в майбутніх підручниках її назвуть «ІІІ світова (гібридна)». От спав на думку такий вислів: інформаційний напалм. Зброя XXІ століття. Безболісна. Руки-ноги цілі, випалює тільки мозок. Поки в Україні діячі культури закликають до миру, в Росії — стрункими лавами на підтримку розпалення війни й захоплення чужих територій. Здивували Лунгін, Співаков, Табаков, Тализіна, Хазанов. Упали жертвами килимового інформаційного бомбардування.
Я народилася й виросла в УРСР, але вже більш як половину життя прожила в Москві. Тож маю російський паспорт, але Батьківщина моя — Україна. Дивилася, як на площі Свободи херсонці на колінах молилися за мир. У принципі я завжди любила Херсон — тому що «там тепло, там моя мама». Тобто за умовчуванням. А тепер люблю за те, про що ніколи в ньому не думала, — за площу Свободи без Леніна, за мужиків-добровольців на кримській дорозі, за молитву за Україну!
Україна — єдина!
Я до березня 2014 року мало що знала про кримських татар. Хіба тільки те, що моя тітка давно знайома з Мустафою Джемілєвим. Тепер знаю, що вони обрали Україну. І про того вбитого в березні, зі слідами катувань, татарина. (Здається, з ним так нічого і не з’ясувалося). І послухала не одне інтерв’ю з Мустафою Джемілєвим — неймовірно мудра людина. Одна його розмова з Путіним чого вартує! І те, як татари горювали в день референдуму. І як мечеті наприкінці березня запропонували УПЦ КП проводити в них служби, коли почалися наїзди МП на КП. Неймовірна, між іншим, подія! І як Рефат Чубаров виступав у «парламенті» кримськотатарською мовою («Не треба, я потім сам перекладу»).
ЗАМАЛЬОВКА ДНЯ
До моєї мами прийшла міліція. Вона сьогодні стала свідком злочину. Але мова не про те. Слідчий записує її дані:
— Рік народження?
— 1937-й.
Слідчий перепитав здивовано:
— 37-й?
І постукав три рази по дереву.
Це Україна.
Російський одразу влаштував би обшук. Адже у нас до свідків з обшуком — звичайна справа.
Добре, що в Україні дають вулицям імена людей, які на це заслуговують, у тому числі й росіян. Чудово, що люди розуміють: поділ іде не за національністю й не за громадянством. Дух свободи для них важливіший, і Новодворська для них — своя. Спасибі, Луцьк!
І ще! Збулася мрія. Із труднощами, але я знайшла у продажу жовті чоботи для дощу. І думала, що нескоро випаде їх взути, а якщо і взую, то вже точно не з теплою синьою курткою — адже попереду літо.
І тут таке — холод і дощ.
Ми зайшли в магазин за продуктами, і хтось голосно сказав «Здоровенькі були!». Я так і не зрозуміла, хто. Але ми про всяк випадок теж відповіли: «Здоровенкі були».
Слава Україні!
Підготувала
Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
