Питання запровадження обігу сільгоспугідь є дуже важливим. З одного боку, політики ним зловживають, бо воно справді актуальне і його використовують більше заради популізму, ніж заради розв’язання цієї проблеми. Такої думки народний депутат Леонід Козаченко (на знімку).

 

 

— Україна — одна з найкращих аграрних країн, — наголошує він. — Ми нині посідаємо лідируючі позиції на світових ринках. І в перспективі, звичайно, маємо величезні можливості примножити свій потенціал. Принаймні, якщо говорити про валове виробництво сільськогосподарської продукції, його можна потроїти. Для цього нам потрібні лише інвестиції. Тому запровадження ринку землі має велике значення у цьому питанні.
Найкращою заставою у світі для отримання довгострокових кредитів вважається земля. Якщо фермер надає гектари під заставу, йому банк завжди охоче видасть довгостроковий кредит — на 5, 10 і на 50 років. Жоден інший актив не може претендувати на таку ліквідність у перспективі, як земля сільськогосподарського призначення.
Нам потрібно інвестувати майже 75 мільярдів доларів для того, щоб потроїти валове виробництво сільгосппродукції.
Друга причина, чому питання ринку сільгоспугідь важливе. Ви знаєте, що ми почали земельну реформу ще в кінці минулого століття. Люди отримали право власності на землю і не можуть його реалізувати досі. Багатьох із цих людей уже немає, і вони своїм правом так ніколи і не скористалися.
Чому земельне питання досі не вирішено? Є причини, і вони об’єктивні. Кожна попередня спроба запровадження ринку землі приховувала в собі механізми, як кого ошукати — і власників землі, і тих, хто її мав придбати. Була загроза, що люди не отримають реальну вартість землі, а ті, хто хоче на сільгоспугіддях працювати, не отримають цих гектарів.


Я не аналізуватиму зараз усі попередні спроби запуску ринку землі, але вони дали підставу людям не вірити у те, що земельна реформа проводиться в їхніх інтересах.
Є  два десятки питань, навіть більше, які стосуються цієї проблематики. Але серед них є ключові, і якщо їх вирішити, то решта будуть, скажімо, не такими болючими.
Сьогодні не менш як 7 мільйонів власників паїв не можуть скористатися своїм законним правом. Ринок землі допоможе залучити інвестиції, що дуже потрібні.
Проблема збереження родючості землі. Сьогодні вона не розв’язується, тому що фермер думає: «Я не є власником землі. Я її взяв в оренду на 10 років (чи на 2—3 роки). Мені байдуже, яким це поле буде потім». Якщо фермер є власником землі, він зацікавлений у тому, щоб зберігати і покращувати її родючість.
Що треба робити, з огляду на ту ситуацію, яка склалася в Україні? Я не кажу, що 100 відсотків, але більшість аграріїв та експертів пропонують розбити реформу на два етапи. Перший — дати доступ до купівлі землі лише українським суб’єктам. Щоб ми на всі сто були впевнені, що той, хто сьогодні на цій землі працює, міг її купити. Повірте, я дуже добре знаю ситуацію з іншого боку. Часто буваю за кордоном, зустрічаюся з представниками різних країн. Багато хто ззовні дивиться на Україну як на ласий шматочок, який хочуть ухопити. У багатьох країнах, дуже потужних, як, наприклад, Китай, сьогодні постає проблема забезпечення продовольчої безпеки. Індокитай весь тремтить, тому що там проживає величезна кількість населення. Я вже не кажу про Африку, Близький Схід  та про інші країни.
Таких можливостей, як у України, яка здатна потроїти сільгоспвиробництво, немає в жодної держави. Якщо ми пустимо іноземних покупців на свій земельний ринок, навіть найбагатші агрохолдинги не зможуть з ними конкурувати. І іноземні суб’єкти зрештою гектари викуплять. Тому перший етап повинен містити в собі певні обмеження. Скільки він має тривати? Ми з вами маємо вирішити. І проголосувати в парламенті.
Другий етап може бути більш лібералізованим. Але це тільки тоді, коли всі будуть спроможні конкурувати. Зокрема з іноземними суб’єктами.
Власники паїв мають бути впевнені, що продадуть їх за максимальною ціною. Багато дискусій проводилося з цього питання. Було у мене чимало зустрічей з фермерами, і мене здивувало, що вони чомусь не хочуть аукціонів. Позиція багатьох фермерів така: я працюю на цій землі, отже, я маю залишити її собі, і не треба жодних аукціонів, а скільки заплатити її власнику, я сам знаю.
Але я не впевнений, що це правильно, адже тоді ми порушимо права власників землі.
З другого боку, фермерам потрібна впевненість, що вони будуть конкурентоспроможними на цьому аукціоні.


Наступне — процедура, за якою має відбуватися аукціон, повинна бути прозорою і зрозумілою для учасників. Люди мають довіряти цій процедурі.
Найбільшою проблемою, з якою зіткнулися в Молдові, коли відкривали ринок, стала консолідація земель. Проблеми були такі, що там поліція розбиралася.
Отже, перший етап має тривати 10—15 років. Що потрібно зробити? Перший крок — мораторій щонайменше на 10 років, який забороняє юридичним особам, а також фізичним особам-іноземцям брати участь у купівлі землі. Тому що ми знаємо, що і за фізичною, і юридичною особою сьогодні можна приховати будь-якого власника з будь-якої країни.
Другий крок — максимальний розмір земельної ділянки, який дозволено продавати і купувати одній людині як фізичній особі, має становити 200—400 га. Я не кажу, що це моя позиція. Це позиція, яку підтримали більшість людей. І ця позиція відображає європейську практику. В об’єднаній Європі у кожній країні є певні обмеження на купівлю гектарів. Людина повинна мати стільки, щоб їй було вигідно землю саме обробляти, а не здавати в оренду. Цю кількість можна зменшити.
Третій момент — хто має пріоритет на купівлю землі. Принцип такий: спочатку місцевий мешканець, потім орендар, а потім будь-хто. Була така дискусія нещодавно — почали кричати: «Як це так, потрібен аукціон?.. Хай віддають тому, хто орендує, і все!». Але ні. Потрібен аукціон — хто більше заплатив, той отримує землю. Передусім запитують місцевого жителя: «Ти хочеш купити за таку ціну?» — «Ні». Тоді запитують в орендаря: «Ти хочеш?» — «Не хочу». Тоді купує будь-який українець.
Четверта умова — організація самого процесу купівлі-продажу. Можна говорити про те, як це діє в інших країнах Європи. Але, в окремих випадках, це орган влади — державної чи місцевої. У Німеччині є громадські земельні спілки, яким держава делегує це право. Люди, які живуть у певній громаді, власники землі створюють земельну спілку — і їм делегують повноваження для того, щоб вони проводили аукціони з купівлі-продажу сільгоспугідь. У деяких випадках така спілка є ефективнішою, ніж орган державної влади. Чому? Наприклад, у Німеччині відбувається тендер і з’ясовується, що не один, а три місцеві фермери готові заплатити одну й ту саму ціну за одну ділянку. І тоді ситуацію вирішує земельна спілка. Тому що чиновник у столиці навряд чи ухвалить об’єктивне рішення. Я не кажу, що це моя позиція. Я розказую про досвід інших країн.


П’ята умова — потрібен все-таки пілотний проект в одному-двох регіонах. Щоб ми побачили, як на практиці діятиме ринок, чи виникнуть якісь проблеми, чи відчує хтось себе ошуканим, чи, навпаки, всі будуть задоволені. Після цього можна вносити відповідні поправки до законодавства і впроваджувати його по всій України.
Різні країни мають різні правила функціонування ринку сільгоспугідь. Наприклад, у Сполучених Штатах зняли майже всі обмеження для їх купівлі-продажу.
На другому етапі земельної реформи може бути повна лібералізація. Це означає, що у відкритих тендерах можуть брати участь будь-які фізичні чи юридичні особи.
Також важлива пріоритетність покупців. На другому етапі вона може бути такою:
— місцевий суб’єкт — юридична чи фізична особа;
— орендатор цієї землі;
— будь-хто — юридична чи фізична особа.
Серед дискусійних питань — максимальна концентрація угідь в одних руках, щоб уникнути утворення монополій. Є пропозиції, щоб обмеження запроваджувалися на рівні до 5 відсотків від наявності землі в країні. Є також думка про те, що в окремому регіоні їх концентрація не може перевищувати 10%, а на рівні місцевої громади 20%.
Дехто вважає, що повну лібералізацію можна робити одразу. Але ні — тільки через певний проміжок часу...

Записала Галина КВІТКА.