Полтавець Василь Ліхачов (на знімку) передплачує «Голос України» вже майже два десятки років. Але квитанцію для участі в розіграші призів від редакції надіслав уперше. І, як то кажуть, не прогадав. У виграші залишилася й редакція — отримала нагоду познайомити читачів зі ще одним живим свідком тих сторінок нашої історії, що не «засвічені» у підручниках...
З 14 років...
Народився він у Воронезькій області Росії, та з 14 років живе в Україні. Дядько перевіз їх із матір’ю та братом у місто Славута, що на Хмельниччині, після війни. Там одразу, ще підлітком, почав працювати на будівництві. Потім слюсарював і, зрештою, після закінчення фабрично-заводського училища став столяром на місцевому деревообробному комбінаті, що належав Південно-Західній залізниці. На малу батьківщину дружини, у Полтаву, переїхав після обміну квартири. Тут також понад два десятиліття столярував на фірмі «Меблі», доки та не збанкрутувала. Тільки тоді вийшов на пенсію, маючи трудовий стаж 54 роки і 18 днів!
При цьому вже на початку нашої розмови Василь Степанович сипонув прізвищами колишніх перших керівників області та правоохоронних органів. З ними він, виявляється, не просто вітався — неодноразово сидів за одним столом, заходив на їхні домашні кухні... Як потрапляв туди звичайний роботяга? Все починалося з професії меблевика, в якій досить швидко досягнув вищого пілотажу, став столяром-червонодеревцем. А старші люди пам’ятають, яким супердефіцитним товаром за радянських часів були меблі...
Справді якісні, переважно імпортні, тоді без проблем купувало тільки високе начальство. Та й вони не завжди вписувалися в квартири посадовців. Їх треба було підганяти й переробляти. Цю відповідальну роботу земні «небожителі» довіряли тільки найкращим майстрам.
У кабінет до живої легенди заходив першим
Найіменитішим його клієнтом був начальник Південно-Західної залізниці Петро Кривонос. Останній іще машиністом депо Слов’янськ став напівлегендарним першим стахановцем на залізничному транспорті CРСР, а потім очолив одну з його гілок зі штаб-квартирою в Києві. Василь Ліхачов умебльовував вотчину Кривоноса повсюдно. Йому доручали найвідповідальніші завдання. Скажімо, розробляти й виготовляти зразки меблів для вокзалів і адмінприміщень, які потім упроваджували в серійне виробництво. Цей «чоловік із енциклопедій» був грубим у поводженні з підлеглими, та справжніх спеціалістів цінував. Коли треба було вибити якісь дефіцитні матеріали для комбінату, його директор на зустріч із Кривоносом брав робітника Василя Ліхачова, котрого до всевладного шефа його секретарка запрошувала зайти першим...
— Якось Петро Федорович запросив до себе в кабінет мене особисто й попросив зробити з натурального дерева меблі для дитячої кімнати в його квартирі, — пригадує Василь Степанович. — І у передпокій меблі робив для нього, і у кухню. Останню, до речі, обшивав імпортним пластиком, який тоді тільки входив у моду. Тож квартиру начальника залізниці вивчив, як свої п’ять пальців.
Квадратні метри... від прокурора
За ту роботу Петро Кривонос ніколи не розраховувався з власної кишені. Та на службові преміальні столяру гріх було скаржитись. Якось, одержавши їх разом із відгулами за ненормовану роботу по 14 годин на добу, ледь не потрапив у халепу. Вирішив із Києва полетіти в Ленінград — і брата провідати, і скупитися на зароблене. А було то невдовзі після вбивства терористом відомої радянської стюардеси. Металошукач аеропорту ніяк не хотів пропускати його в зону вильоту. Тільки після третього чи четвертого повернення за бар’єр тривожним сигналом він таки витяг із кишені блокнот зі складаним металічним метром, без якого не обходився жоден столяр...
«Про нього просто забув і вже злякався не на жарт, — усміхається Василь Степанович. — Ні, на терориста явно не тягнув, та при мені була чимала сума грошей. Звідки їх узяв, у ті часи довелося б довго пояснювати». Разом із преміями, доплатами за високий розряд заробляв, звісно, непогано. При цьому з родиною в Славуті жив спочатку в будинку барачного типу. Мали там дві кімнати та вигоди надворі, пічне опалення потребувало постійних клопотів із вугіллям, дровами. Зовсім інше житло з’явилося несподівано — завдяки золотим рукам...
Спершу з помічником-напарником облаштували під червоне дерево службовий кабінет тодішнього прокурора Хмельницької області. За це їм також виписали хороші премії, відвезли до Славути на прокурорській «Волзі». А перед тим, як попрощатися, колишній військовий льотчик, інвалід без однієї руки, запросив столярів на відверту розмову. Мовляв, хоче дізнатись, як живуть майстри, котрих навіть він, керівник облпрокуратури, змушений був чекати півтора місяця, доки повернуться з відрядження у Київ.
— Зайшла мова і про наше житло, — продовжує Василь Ліхачов. — Напарник саме закінчував споруджувати свій будинок, а я міг похвалитися лише «барачною» двокімнаткою, в якій тільки-но з’явилась і наша донечка. Прокурор запитав, чи хочу поліпшити житлові умови. Кажу, хто ж не хоче, та квадратних метрів на сім’ю вистачає, у черзі не стою, тож у мене навіть заяви не приймуть. Прокурор відповів: то не ваша справа. І порекомендував заяву таки написати. А через 8 місяців мене запросили у виконком і запитали, на якому поверсі новозведеного будинку в центрі міста хочу одержати свою трикімнатну квартиру. Про те, що вона мені дісталася, моє начальство на роботі навіть не знало.
Обурюється, але не скаржиться
За таких обставин порівняння колишніх і нинішніх керманичів у Василя Степановича виходить не на користь останніх. І річ тут не в якихось вигодах особисто для нього. Раніше, каже, навіть обласні «боги» одержували зарплату, що тільки на 40% перевищувала його заробіток. Як вони жили, він також бачив, і надмірної розкоші в їхніх помешканнях не помічав. А сьогодні майже щодня, зокрема й зі шпальт парламентської газети, дізнається про багатоповерхові «хатинки» та маєтки високопосадовців і політиків...
Не менше обурює пенсіонера й те, що тепер «великими цабе» стають ті, хто своїми руками навіть будки собачої не зробив. При цьому випускники шкіл прагнуть вступити у виші, а престиж робітничих професій упав нижче плінтуса. Деякі з них узагалі вимирають, як мамонти, звільняючи місце під сонцем іноземним виробникам...
Не надто вірить Василь Степанович і обіцянкам урядовців стосовно «світлого майбутнього вже завтра». Бо поки що зі своїм понад півстолітнім трудовим стажем робітника найвищої кваліфікації одержує аж 2060 гривень пенсії. Та на власну долю не скаржиться. У свої майже 85 років частенько бере велосипед і вирушає у приміську зону, де має 15 соток городу зі спорудженою власноруч «меблевою будкою» на ньому. Вирощує там майже весь борщовий набір. А три роки тому заклав на тій фазенді ще й сад, який залишиться дочці та внукам...
Наші призи — чашка з логотипом «Голосу України» та інша презентаційна продукція — стали для Василя Ліхачова приємною несподіванкою. Парламентське видання він називає «дуже хорошою, цінною газетою». Каже, що читає в ній фактично про все — і про політику та економіку, і про те, що більше для душі. Тож на завершення нашої розмови попросив передати вітання всьому колективу редакції, наголосивши на головному: «Ви робите потрібну справу».
Василь НЕЇЖМАК.
Полтава.
Фото автора.
