Фільм Ахтема Сеїтаблаєва «Чужа молитва» вийшов на екрани України в день депортації кримських татар.
Окупований гітлерівцями Бахчисарай. До дитячого інтернату на околиці міста нагрянули поліцейські. Саїде, котра опікується дітьми-сиротами, запроторили в гестапо (у цієї героїні є реальний прототип: Саїде Аріфова, яка під час війни двічі врятувала єврейських дітей — від знищення їх як євреїв, довівши, що вони кримські татари, і від депортації, довівши цього разу енкавеесникам, що вони не кримські татари). Але що потрібно поліцаям від дітей? Вони хочуть дізнатися, чи є серед цих сиріт євреї. Спершу перевіряють традиційно — чи не обрізані? Та кримський татарин пошепки пояснює поліцаєві, що мусульмани також обрізані, тож вирішити, здавалось, просте питання виявилось непросто. Над дітьми зависла серйозна загроза, адже, якщо доведуть, що вони євреї, загинуть і вони, і їхній добрий ангел-охоронець Саїде — за те, що їх переховувала. І в цю мить найменшенька починає читати мусульманську молитву, яку підхоплюють усі діти. Поліцаєві нічого не залишається, як залишити їх у спокої...
У 1960-х роках, коли українське кіно було на піднесенні, сценарист і кінорежисер Володимир Денисенко написав сценарій фільму «Дума про місто», присвячений Києву в роки окупації. Його пронизувала глибока думка про незнищенність українського духу, про Київську Оранту як оберіг вічного міста: за допомогою флешбеків він повертався в історичне минуле, коли грізні орди хана Батия руйнували прекрасні споруди міста над Дніпром. Були в сценарії також епізоди спротиву гітлерівським окупантам, які вважали, що прийшли надовго і що змусять скоритися цей народ. Але спротив наростав. Крім того, кияни у підземеллях на Звіринці переховували євреїв, забезпечували їх харчами. Проте сценарій заборонили, бо тодішня влада хотіла бачити на екрані героїзм не той, який був притаманний звичайним людям, а ефектний, офіційний, тож Денисенка змусили відмовитись від історичних екскурсів і забути про євреїв — у результаті вийшов традиційний фільм про війну («На Київському напрямку»). А сьогодні, коли можна про це знімати фільми, українські режисери чомусь тривалий час мовчать.
Хто б міг тоді подумати, що в Україні через 50 років слово «окупація» знову ввійде в обіг — тільки цього разу окупанти прийдуть не з Заходу, а зі Сходу (як у часи Батия) зі словами «Крым наш»...
Ідея сценарію «Чужа молитва» (спочатку називався «Її серце») виникла ще до окупації Криму, десь одразу після успішної «Хайтарми», якою Сеїтаблаєв розповів світу досі не висвітлену в кіно, але не забуту трагедію про депортацію кримських татар у 1944 році. Розповів через незвичайну родину доблесного льотчика, двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана (ім’я це закарбовано на пагорбі Слави в Києві), образ якого у фільмі Сеїтаблаєв і втілив. Операція НКВС з виселення кримських татар випала саме тоді, коли льотчик гостював удома під час відпустки. Зріла, професійна робота команди, яку згуртував Сеїтаблаєв, блискучі масові сцени, в яких узяли участь кримські татари, — все це дало роботу, про яку з повагою відгукнулись і рядові, і фахові глядачі. Звичайно, без інвестора, голови кримського телеканала ART Ленура Іслямова, фільм не відбувся б.
І от «Чужа молитва» — спільне виробництво України та Грузії. Тут режисер Сеїтаблаєв, який іде шляхом пізнання пережитих його народом травм, знову співпрацював зі сценаристом Миколою Рибалком. У фільмі — дві важливі для кримських татар і для світового кіно теми — Голокосту і окупації. Обидві болючі й гострі — не випадково сьогодні до кримських татар прикута увага світової спільноти. Адже патріоти України, такі, як Сеїтаблаєв, не мають змоги навідатись до Криму — бо їх можуть без зайвих слів, як і Олега Сенцова, запроторити у в’язницю. Їм болить окупація Криму, що змінила їхнє світовідчуття, їхні долі.
На відміну від «Хайтарми», у «Чужій молитві», здавалося б, немає місця для етнічних особливостей — Друга світова війна перемелювала народи й етноси з неймовірною жорстокістю. Однак режисер використав ресурси етнічні: у фільмі ідентифікація етносів постала з особливою очевидністю. Насамперед на рівні мови — у фільмі звучать кримськотатарська, єврейська, німецька, російська й українська (всі вони дублюються українською). А мусульманська молитва, якої Саїде (реалістичність образу, втіленого молодою Лілією Яценко, цілковита) навчила єврейських дітей, давши їм імена своєї національності, засвідчує чутливість авторів фільму до проблеми національної унікальності.
У фільмі органічно постала кримська природа, яку знімали в Грузії, чудовими є діти, яким довелося перевтілитись у своїх ровесників, котрі страждали в час війни. Залишається дивуватися, як завдяки майстерності в руках режисера й оператора фікція, вимисел стають правдою, а гори Кавказу стають Кримськими. Драматична історія, розказана у фільмі, викликає співпереживання — і в цьому найважливіше досягнення його творців.
Лариса Брюховецька.
Фото надані автором.
