На перший погляд, брати Павлюки — люди, начебто, дуже далекі від політики, масштабних державних процесів, якихось суспільних коливань... Їх навіть біля телевізора не часто побачиш. Як самі кажуть, з ранку до смерканку якщо не в полі, то біля техніки. За день так наробляться, стільки своїх проблем вирішать, що вже не до теоретичних розмірковувань на державницькі теми.

 

На знімку: свою землю фермери Павло та Олексій Павлюки не довіряють нікому.


Та, якщо розібратись, то саме на таких хлопцях тримається і вся наша політика, і держава.
Про Павла та Олексія так і хочеться сказати: от де справжні сільські роботящі хлопці. І це попри те, що зустріти таких у глибинці дедалі важче. Не так багато молодих, кмітливих та старанних знаходять себе саме там. Якщо й підростають сільські діти, то при першій же нагоді поспішають до міста, а то й ще далі — кудись за кордон. А у цих братів із Катеринівки все склалось інакше. Точніше, не склалось, вони самі складають свою долю.
Із їхнього села до Хмельницького — рукою подати. Не дивно, що більшість односельців саме там знаходить собі роботу і різні заняття. А вони ось уже півтора десятка літ трудяться біля землі. А Павло хоч і перебрався зі своєю сім’єю до міста, проте щодня поспішає на роботу до своєї Катеринівки. Бо там — усе їхнє життя.
І ніколи особливо не задумувались, чому так. Чи то змалку звикли, адже батько Олексій Володимирович працював трактористом, а братам подобалось його наслідувати. Чи саме життя підштовхнуло до того, що стали фермерами. Щоправда, не відразу.
Коли більшість односельців віддала свої паї в оренду, Павлюки вирішили інакше: почали самі працювати на гектарах, які дістались їм від батька та діда. Якщо подивитись із точки зору нинішніх земельних олігархів, то чотири гектари — не та площа, що варта уваги. А от якщо розглядати її з тих позицій, як власноруч обробити, то невеличке поле набуває зовсім іншого значення. Коли ж засіяли і зібрали перший врожай, зрозуміли, що можуть робити і більше. Тож поступово створили своє сімейне фермерське господарство «Левада-2012». І тепер обробляють тридцять гектарів.
Причому трудяться самі, без найманих працівників. І це означає, що вгору глянути ніколи. Зрозуміло, тільки з лопатою і сапкою з такими площами було не впоратись. Тому спочатку купили старенький трактор, який полагодили і пустили в роботу. Самі ж зробили до нього усякий причіпний реманент. А потім якось так пішло, що за одним трактором з’явився другий, третій...
Тепер коло їхнього двору — ціла майстерня. Хлопці зметикували, що і на цьому можна робити невеличкий бізнес. Тільки почують, що десь продається стара сільськогосподарська техніка, стараються її купити. Як на когось, то збирають усякий непотріб. Але завдяки майстровитим рукам і старанню дуже швидко це залізяччя перетворюється на робочі машини і агрегати. Трохи самі на них попрацюють, а потім ще й продадуть. Заробітки не такі вже й великі, та саме на це в родині не скаржаться. Навпаки, тішаться з того, що мають роботу, постійно в русі, весь час розв’язують якісь нові і нові практичні задачки.
А їх життя тільки додає. Бо щось передбачувати і прогнозувати у сучасному аграрному бізнесі не беруться навіть вчені та аналітики. А що вже говорити про фермерів, котрі не приховують: всьому вчаться на власному досвіді. А трапляється — і на помилках.
Хоча для порядку все-таки закінчили Чорноострівський сільськогосподарський коледж, який розташований на території їхньої ж об’єднаної територіальної громади. І це теж цікавий приклад із фермерського життя. Бо останніми роками скільки доводилось чути, що аграрні ПТУ давно не готують належних фахівців, що вони віджили своє, що там немає сучасної техніки, щоб навчити майбутніх механізаторів працювати на ній... Для багатьох ось такий сільський коледж — чи не справжня кара. А для Павла з Олексієм він став хорошою школою. І, до речі, саме ця освіта допомогла їм створити своє фермерське господарство. Тож виходить, не завжди варто нарікати на загальні правила, систему. Інколи можна скористатись і тим, що є, та отримати непоганий результат.
За таким принципом родина будує практично все своє життя. Якщо дехто із аграріїв пробує шукати якісь надрентабельні культури, то Павлюки не відступають від традиції. Сіють по кілька гектарів пшениці, ячменю, сої і цукрових буряків. Вибір культур зумовлений переважно тим, щоб убезпечити себе від неврожаю, якщо не вродить якась одна. Ну і ще намаганням дотримуватись сівозміни. А от на те, що маленькому фермеру потім ніде подітись зі своїм товаром, ніколи не скаржились.
— Нам уже наперед дзвонять і замовляють вирощене, — розповів Павло. — Бо ми ніколи не тримались за високу ціну. А через це і покупців завжди вистачає.
Ну й справді, дуже проста логіка: нижче заціниш — швидше продаси. А те, що менше виручиш, то тут ще як сказати. Хлопці не скаржаться на доходи, але кажуть відверто: на своїх гектарах та своїми руками мільйонів не сколотити. Але тішаться іншим: працюють на себе, ні від кого не залежать і своїми руками заробляють на свій хліб. А чи буде він ще й із маслом — це вже як вдасться.
Вони ні на кого не сподіваються і ні від кого не чекають ніякої допомоги. Усе, що мають, — зароблене їхнім старанням і мозолями в прямому розумінні слова. І за великим рахунком, не прагнуть великих змін. Головне — щоб їх ніхто не чіпав: ані держава зі своїми законодавчими крайнощами, ані аграрний рекет у будь-якій його формі.
Саме через це і на запитання, як ставляться до перспективи продажу землі, не поспішають з однозначною відповіддю. З одного боку, не проти, щоб хтось при бажанні міг продати свій пай, бо далеко не всі власники можуть і хочуть працювати на землі. З другого, непокояться, щоб отой продаж-перепродаж не призвів до ситуації, що таким господарям, як вони, не залишиться в селі місця. А про те, щоб самим прикупити земельки, не думають. Тут дня не вистачає, щоб впоратись із тим, що є. Тож на зайве не зазіхають.
Якщо проїхатись по Хмельниччині, то практично у кожному районі знайдеш такі родини. І так по всій країні. Вони приємно вражають своєю працелюбністю, скромністю і щирістю. Своїм умінням вижити і пристосуватись до будь-яких умов. І вони мали би стати тими підвалинами, на яких стояло б і наше село, і держава врешті-решт. Та біда в тім, що це — скоріше виняток, ніж правило. Бо живуть і трудяться ці люди швидше всупереч, а не завдяки загальним правилам і порядкам. Якби ж держава і справді подбала про них і підтримала. Не на словах. Не під час мітингів, коли малим фермером прикриваються найбагатші земельні олігархи. А по-справжньому. І вони віддячили б. Своєю працею і старанням, своїм чесним і відкритим ставленням до того, що роблять, чим живуть. Бо вони це можуть.


Хмельницька область.
Фото автора.