Кожне відзначення річниці Конституції України — це не тільки виявлення її вирішального значення для держави, суспільства і кожного громадянина, а й осмислення впливу конституційної ідеології, її принципів і цінностей на життя України. Адже Конституція має вищу юридичну силу, а її норми — пряму дію на всі суспільні відносини. Із запитаннями про феномен Конституції України, проблеми її праворозуміння і застосування редакція газети звернулася до професора академіка Національної академії правових наук України Анатолія Селіванова.

 

 

Перше запитання. Минуло два десятиліття і один рік після «конституційної ночі» прийняття парламентом Конституції України. Чи стала Конституція справді фундаментом побудови нової держави України, верховенства права для кожної людини і життя суспільства?

Професор А. Селіванов. Щоб відповісти на таке запитання, необхідно звернутися до історії (природи) виникнення Конституції, яка створювалася як джерело права для держави і суспільства. В ній повинні існувати ідеологія, філософія життєвих інтересів народу, «вічні та абсолютні ідеї», «національний дух і традиції народу», писав раніше німецький мислитель Г. Гегель. У Конституції має бути фактично виражена воля Українського народу і політика держави. Тільки тоді вона стає для держави фундаментом правління, а для кожного громадянина — силою права, яке перетворює його на життєву реальність. Не можна забувати, що сама Конституція України базується на таких історичних актах: Декларація про державний суверенітет України (16.07.1990 р.), Всеукраїнський референдум (01.12.1991 р.), Акт проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) та інші. Вони були реальним волевиявленням народу, який уперше закріпив власні суверенні цінності і принципи демократичних свобод. Що це означає? Шлях до суверенності був історично тривалим у боротьбі за незалежну державу. Водночас Конституцію не можна розглядати як суто правове явище без історично осмисленої волі народу, без виявлення у 1996 році політичної волі глави держави і парламенту.
Український народ вірив, що без Конституції незалежну державу побудувати не вдасться. Про це прямо зазначає преамбула Конституції, в якій ідеться про установчу владу народу, яка була застосована його представниками, а отже, і текст Конституції скоріше відповідає принципам Основного Закону (lex fundamentalіs). Всі країни Європейського Союзу визнали Конституцію України за стандартами демократії, верховенства права та організації державного управління.
Сучасна теорія конституційного права, високо оцінюючи його структуру, зміст, інститути та принципи, розділяє Конституцію на юридичну і «фактичну» за її неоднаковий потенціал забезпечення верховенства права в житті кожної людини.


Друге запитання. Тобто ви, професоре, вважаєте, що існує проблема співвідношення «права і закону»?

Професор А. Селіванов. Хоч як дивно, ця проблема виникла з давніх часів і зберігається донині, коли з’явилося саме право, і воно формується конкретно за призначенням — для держави і суспільства (громадян). Право держави — це закон та всі інші регулятивні акти, які побудовані на «силі» влади. Право для громадян — це природні права людини, які є невідчуженими і закріплюються саме в Конституції як принципи та цінності прав і свобод людини. Тому принцип верховенства права має існувати для прав і свобод людини, як пріоритет суспільства над державою. Не буде откровенням професора, коли ми спостерігаємо, що дедалі частіше влада переносить «верховенство права» на юридичні особи, які незабаром можуть бути віднесені до суб’єктів права звернення до Конституційного Суду із «конституційною скаргою». В цьому може полягати і причина підміни понять у розумінні «досягнення рівня створення правової держави» ще у 1996 році. Тоді була прийнята Конституція, яка вийшла на арену вступу України до Європейського Союзу, але поспішно виникла формула, як факт зафіксувавши Україну з тих часів «правовою, соціальною, демократичною» державою. Чи не тому цим скористалися «лукаві» правителі, які застосували конституційний контроль як підгрунтя для узурпації влади вже у 2010 році. Чи не тому виникла ідея «теоретиків влади» відкинути співвідношення «закону і права» і вигадати так звану філософію відновлюваного права для одноосібного правління і керованої демократії в Україні. Поясню на одному прикладі. Для них принцип верховенства права у статті 8 Конституції — це, насамперед, право сильної одноосібної влади, і тоді держава розглядається не як творець права, а як джерело законів, котрі повинні обмежувати не владу державних органів, а владу народу. Ілюзія демократії, права та соціального захисту для людей полягає в тому, що держава не визнає, як і те, що вона має спочатку стати насамперед «конституційною державою». Через певний історичний період настануть умови, коли самі громадяни, суспільство погодяться, що держава відповідає критеріям соціальної і демократичної — тоді така конституційна формула статті 2 правдиво засвідчить «живу Конституцію» з її принципом верховенства права.


Третє запитання. У такому разі Конституцію ототожнюють з Основним Законом і згадується імперативна формула, що «право — це воля парламенту (держави), відтворена у Основному Законі»?

Професор А. Селіванов. Мабуть, варто підкреслити складність проблеми конституційного розуміння, коли не можна надавати ідентичності смислу і змісту понять «право і закон». Основний Закон — це закон законів, і тому існує в Конституції незалежний Конституційний Суд України і судді всіх судів незалежні у відношенні до держави і законів. Але зазначимо, як розумно проведено розмежування права і закону у абзаці 3 статті 20 Основного Закону ФРН, у якому вказано: «Законодавство пов’язане з конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя — законом і правом». В цьому положенні німецькі «постглосатори» (тлумачники) заклали неможливість визнавати ідентичність понять «закону і права», і тому, наприклад, суддя в Німеччині не пов’язаний із буквою (текстом) закону. В Україні Конституція, як феномен права, теж визнається фундаментом, критерієм для всієї законодавчої системи, і тому згадаємо для пояснення нашої відповіді формулу римлян про те, що «справедливість і благо є закон законів». Тобто вони правильно вводили поняття існування «правового ідеалу» (добра, справедливості, гуманізму і т. і.). Але політика правління народом надає перевагу моральним категоріям, які в цьому процесі правотворення не можуть безпосередньо формувати самі закони і більше впливають на визначення права як нормативно визначену справедливість. Діалектика державного і суспільного розвитку дедалі більше сполягає на цей принцип, і тоді Конституція України формує нове мислення не окремих громадян, а всього суспільства.


Четверте запитання. Якщо прийняти вашу позицію і розрізняти погляди на Конституцію і Основний Закон, то поясніть, чому конституційна реформа, зокрема, правосуддя була проведена парламентом дуже швидко і певним чином необачно?

Професор А. Селіванов. Кожен етап конституційної модернізації зумовлений важливими суспільно-історичними причинами. Багато років, з 1992-го, назрівала сучасна судова реформа, оскільки часткові зміни не давали належного результату — виявлення довіри суспільства до суддів. Судова криза була доведена до свого апогею під час Революції Гідності. По суті, багато суддів забули, що вони повинні служити праву, оскільки в їхніх рішеннях мають бути захист і справедливість щодо прав і свобод громадян, а не кара без доказів вини і з упевненістю власної безкарності. У прямому і буквальному смислі відбулася тотальна поразка судової системи і вже йшлося про довіру до самої Конституції в інтерпретації окремих рішень Конституційного Суду. Реакція людей була відображена у формулі: «Нічому формальному довіряти неможливо, а можливо довіряти тільки конкретному». Ось і з’явилася нова філософія в суспільстві, коли права і свободи людини опинилися на узбіччі, як кинута напризволяще книжка у яскравій палітурці.
Великим досягненням кожної конституції вважається, коли гарантії прав і свобод закріплені в Конституції, і тоді їх слід оцінювати з позицій контролю за реальним станом їх дотримання — Президентом України, Конституційним Судом, усією правоохоронною системою. Якщо спитати наших громадян про абстрактне формальне право, яке закріплено, зокрема, ч. 1 ст. 13 у зв’язку з ч. 5 ст. 17 Конституції України, воно вже не сприймається громадянами, оскільки йдеться про справедливий розподіл землі від імені Українського народу. Навіть воїнам-учасникам АТО за їх виконання героїчного обов’язку перед державою відмовляють сільські, селищні ради та їх очільники, коли вони звертаються за законом для задоволення права на земельну ділянку, або у соціальному захисті членам їхніх родин і т. і. Чого у таких випадках варте формальне конституційне право у реалізації закону? Це означає пряме спотворення посадовцями всіх категорій у центрі і на місцях права конкретних громадян у конкретних умовах. Якщо конституційне право і його гарантії реально не обслуговують людину і суспільство, тоді проголошені формально і суб’єкти, і закони повинні бути змінені, щоб Конституція стала «живою», тобто прямо застосовувалася без марних надій.


П’яте запитання до професора стосується нової моделі Конституційного Суду і всієї моделі судової системи. Конституція України в цьому разі отримала внесені зміни і тому очікується значне покращення у захисті прав і свобод громадян, досягненої мети конституційного правопорядку?

Професор А. Селіванов. Із наукових позицій проблема конституційної охорони суспільних інтересів та цінностей повинна в першу чергу вирішуватися Конституційним Судом України. Цей Суд має колосальний потенціал захисту прав і свобод людини з моменту введення статтею 150-1 Конституції права громадян на індивідуальну «конституційну скаргу» проти порушених прав і свобод людини. Проте жодної справи після червня 2016 року у застосуванні права на конституційну скаргу в суді не було відкрито.
Уже правомірно ставиться гостре запитання від громадян: хіба не можна вже зараз ввести для цього тимчасовий регламентний порядок конституційного провадження по скаргах, які надійшли до Конституційного Суду України. На протилежне лунають «політичні гіпотези», що начебто конституційне поняття суб’єкта як «особи» включає не тільки права людини (стаття 3), а й права юридичної особи, що не відповідає статті 8 Конституції. Чому у такому разі Конституційний Суд обходить мовчанням застосування прямої дії норм Конституції? Мабуть, тому, що Конституція розглядається як символ на майбутнє і поки що не стала в реаліях «живою Конституцією». Не секрет, що існує багато прикладів, коли конституціоналісти ігнорують домінуючі суспільні настрої або уникають необхідної рішучості для втілення ідей суспільного значення, а суди не сприймають у Конституції нові соціальні цінності.
Характерний момент сучасності такий: судова система перебуває у стані очікуваного реформування, але ніхто не знімав відповідальності, що кожний суддя, кожний державний орган та державний службовець повинні, насамперед, вважати себе виконавцями Конституції України. Мабуть, слід критично оцінювати конституційні зміни, які спрямовані на зміцнення влади, забуваючи про реалізацію конституційних гарантій, у яких на першому місці повинна бути людина. Велика ідея звертає увагу на головне: суспільство повинне зберігати своє верховенство над державою, а право — над законом — це умова довіри народу, який має власну Конституцію, а не тільки вважає її Основним Законом.