Після 47 днів боїв у повному оточенні військові розмінували будівлю міської ради і встановили на даху український прапор
На знімку: українські десантники на вулицях визволеного Краматорська. 8 липня 2014 р.
Фото Артема ГЕТЬМАНА.
Сьогодні виповнюється три роки з дня визволення півночі Донеччини від проросійських терористичних угруповань. Слов’янськ, Краматорськ та інші міста виявилися першими, хто відчув на собі всю жорстокість «русского мира»: обстріли житлових кварталів, загибель мирних мешканців, руйнування інфраструктури, дефіцит води і продуктів, катування українських патріотів... Окупація тривала майже три місяці. Ранок дня визволення запам’ятався неймовірною тишею після запеклих боїв. А вже за кілька годин над адміністративними будівлями можна було побачити українські прапори. До зранених міст повертався мир.
З нагоди третьої річниці визволення відбудуться мітинги та покладання квітів до пам’ятних знаків загиблим воїнам АТО в Лиманському районі, урочиста хода у Краматорську й Бахмуті, відкриття пам’ятного стенда, присвяченого військовослужбовцям, які загинули під час визволення Слов’янська, фотовиставки, концерти та інші заходи.
Про маловідому сторінку українського спротиву — оборону краматорського аеродрому, про те, яким був день визволення міста, «Голос України» розмовляв із першим заступником командувача Сил спеціальних операцій полковником Сергієм КРИВОНОСОМ. Навесні 2014-го він очолював штаб Високомобільних десантних військ України та разом із бійцями протягом 47 днів утримував аеродром, перебуваючи в повному оточенні сил супротивника.
2014 рік. Уперше за три тижні оточення в меню захисників аеродрому з’явився хліб, спечений власноруч. «Такого смачного хліба ніколи їсти не доводилося», — каже Сергій Кривоніс.
Фото з особистого архіву Сергія Кривоноса.
— Сергію Григоровичу, у чому полягало значення такого об’єкта, як аеродром у Краматорську, навесні 2014-го?
— На території Донбасу взагалі небагато аеродромів, які би мали можливість приймати літаки великої вантажопідйомності, бойові літаки. Краматорський був резервним у стратегічному розумінні. Утримання його дало змогу мати плацдарм для нашого наступу, а в разі втрати він став би плацдармом для російського наступу на Харків та Дніпро. Завдання стояло — утримати аеродром за будь-яку ціну.
На знімку: українські десантники на вулицях визволеного Краматорська. 8 липня 2014 р.
Фото Артема ГЕТЬМАНА.
— Краматорськ був уже повністю окупований збройними угрупованнями під керівництвом громадянина Російської Федерації Гіркіна. Єдиною підконтрольною Україні територією залишався аеродром. Про ситуацію навколо нього не повідомляли пресі у щоденних зведеннях штабу АТО — очевидно, щоб не привертати пильної уваги супротивника. Але сьогодні вже можна розповісти подробиці. Хто були ті люди, які тримали оборону? Як її було організовано?
— Керівництво обороною аеродрому я прийняв з 24 травня. Обійшов усі позиції, поспілкувався з солдатами, сержантами. Зауважив, що потрібно значно посилити з інженерного боку нашу оборону. Вертольоти стали доставляти протитанкові і протипіхотні міни. Привезли МЗП — найкращий колючий дріт, який зупинить будь-який танк. Разом зі своїм заступником полковником Андрієм Качановим організували навчання людей щодо правильності ведення розвідки, коригування артилерійського вогню. І день у день ставили завдання та вимагали їхнього виконання, от і все.
На той момент на аеродромі було понад 400 військових — «збірна солянка» із різних підрозділів. Насамперед із 25-ї повітрянодесантної бригади, яка була блокована у квітні в Слов’янську і Краматорську. Частина хлопців змогла прорватися на аеродром. Було кілька одиниць техніки, але вона виявилася в не дуже гарному стані: я її називав «стріляючі пам’ятники». Ця техніка стріляла, але не їздила.
Був підрозділ 95-ї бригади, спецпризначенці 3-го та 8-го полків. І особовий склад авіаційної комендатури, розташованої у Краматорську. Наприкінці травня половину людей перекинули на «велику землю»: треба було виконувати бойові завдання поблизу Слов’янська. На аеродромі залишалися майже 200 осіб. Такими силами ми тримали оборону до 5 липня.
На знімку: українські десантники на вулицях визволеного Краматорська. 8 липня 2014 р.
Фото Артема ГЕТЬМАНА.
— Як в умовах повної ізоляції ви отримували воду, їжу, боєприпаси?
— У кожен період були свої нюанси. Спочатку було важко звикнути, що немає електрики: всі лінії до аеропорту підірвали. І тільки завдяки тому, що останнім вертольотом нам перекинули волонтерський 4-кіловатний дизель-генератор, ми могли заряджати свої радіостанції, телефони, тримати зв’язок із «великою землею».
Потім супротивник підірвав водогін, і ми позбулися доступу до води. Декілька разів робили вилазки під прикриттям. Одні прикривали вогнем, інші набирали воду. Спочатку — у водогоні, який проходив між нами і містом. Одного разу — в джерелі за п’ять кілометрів від нас. Незабаром і його сепаратисти підірвали, воно замулилося повністю.
Відсутність води — це було, мабуть, найскладніше. Стояла спека. Щоправда, вода була у пожежних водоймах, але не питна і навіть не технічна: її заливали років 20—30 тому і потім тільки оновлювали. Ця рідина була, як тосол. Із присмаком і запахом авіаційного гасу.
Пили її у крайніх випадках. До речі, ніхто не отруївся, бо авіаційний гас має дезінфікуючі властивості. Іноді, щоб перебити запах, сипали у воду 5-6 ложок кави. Але допомагало мало. Тому намагалися розтягнути питну воду.
У мене було кілька упаковок «Миргородської». У вигляді заохочення після боїв я давав командиру підрозділу пляшку-другу води: мовляв, це тобі як нагорода — із хлопцями випити цю півторашечку на всіх. Повірте, це була дуже значима винагорода.
— А щодо харчування?
— Мали деякий запас продуктів на початку. Але коли вимкнули електрику, швидкопсувні харчі з холодильників довелося з’їсти. М’ясо, вершкове масло ми «знищили» максимально прискореними темпами.
Труднощі полягали в тому, що не було хліба. Галети «Комбат» із відходів зерна закінчилися за два тижні. Потім почалася безхлібна тритижнева «дієта». За рахунок цього всі «шикарно» схудли. Але годували, в принципі, достатньо. Двічі на день — «червона риба» з кашею. «Червоною рибою» ми називали варену кільку в томатному соусі. Перший день її ще можна їсти, другий... На третій уже не лізе, але мусиш.
Я всіх місцевих жінок відправив із аеродрому. Залишилася тільки дружина начальника комендатури. Сказала, що свого чоловіка не кине. Вона та кілька наших хлопців готували на кухні. Наприкінці блокади навчилися пекти лаваші, а потім — хліб.
— Чи була можливість доставити вам усе необхідне повітряним шляхом?
— Останній вертоліт прилетів 4 червня, після чого я відмовився від допомоги. Ми на власні очі бачили, як супротивник збивав наші літаки й вертольоти над Слов’янськом. Не хотів брати на себе таку відповідальність, коли за банку тушонки загинуть люди. Розумів, що повинен витримати.
Та ми не розраховували, що так довго будемо в оточенні. Припускали, що тиждень-два. Запасів вистачало. Але затягнулося по часу, і я став просити «велику землю», щоб нам підкинули трохи мін. Це був головний голод. Мали два міномети на весь аеродром, і потрібні були 120-міліметрові міни.
Разом із мінами підкинули певну кількість продуктів. Скидали з висоти 6 тисяч метрів із літака на парашутах. Перше десантування виявилося не дуже успішним. Усі вантажі сіли на «сєпарський» блокпост. І розуміючи, що за годину-дві ті 60 мін полетять у нас, я дав команду «вперед». Майже дві години хлопці вели бій та під кулями бігали, збираючи те, що було розкидано по полю. Все до останнього парашутика зібрали.
Були ще три десантування. Уже наступні зроблені за наукою, все сідало в центр аеродрому. Щоправда, пару разів парашутні куполи від старості розривалися. Вони летіли з висоти 6 тисяч метрів, а розкривалися на висоті 700—800 метрів. Прискорення дуже велике. Одна платформа гепнулася так, що міни стали «рогаликами». Усередині ящика були закладені згущене молоко, тушонка, міни по периметру. І в центрі — дві трилітрові банки сала. Вони навіть не тріснули. Стратегічний запас витримує будь-які навантаження.
На знімку: українські десантники на вулицях визволеного Краматорська. 8 липня 2014 р.
Фото Артема ГЕТЬМАНА.
— Як поводилися люди в таких екстремальних умовах?
— За 47 днів оточення ми провели 16 боїв, витримали до 60 обстрілів. Стріляв супротивник не соромлячись. І з мінометів, і зі станкових гармат.
Дуже вдячний тим хлопцям, які були поруч, і тим командирам, які були мені підпорядковані. Основна кількість солдатів, офіцерів 25-ї і 95-ї бригад — це були мобілізовані. Взагалі жодних проблем із ними не виникало. Дисципліна, мотивація — на високому рівні. Хлопці зібралися з усієї України: із західної, центральної, східної... Були луганчани, донеччани. Плюс місцеві, краматорські: авіаційна комендатура, до 40 осіб.
— Які уроки ви винесли з досвіду оборони краматорського аеродрому?
— Перший висновок. Якщо кожен командир — від командира взводу до командира бригади — виконує вимоги бойових статутів, то воювати йому буде краще. Правильна організація розвідки, правильне інженерне обладнання позицій, правильна організація чергувань людей та їх підготовка, коли вони є вільними від чергування. У найскладніших умовах людям треба ставити такі завдання, щоб вони постійно тренувалися і з кожним кроком переступали через «не можу». Тоді щодня стають сильнішими.
Друге — правильна організація розвідки. Не чекати, коли тебе вдарять. А збирати інформацію на підходах, чітко розуміти, звідки ворог може вдарити. Ударив першим — маєш ініціативу. Не завжди це вдавалося, але коли вдавалося, вести бій було значно простіше. Тому що ми перехоплювали ініціативу і зривали плани супротивника. Йому залишалося відійти якнайшвидше від нас, щоб зализати рани.
І третє: ніколи не можна жаліти солдата. Тренувати його щоденно, щосекундно, щоночі. Жаліти не можна, а берегти треба.
За період блокади у мене було четверо контужених і один поранений. Дістав поранення під час останнього обстрілу. Через день завдяки нашим волонтерам ми його евакуювали до шпиталю у Дніпрі.
На знімку: українські десантники на вулицях визволеного Краматорська. 8 липня 2014 р.
Фото Артема ГЕТЬМАНА.
— Пригадайте, будь ласка, 5 липня 2014-го. Яким він був, перший день у визволеному місті?
— Коли Краматорськ залишили проросійські збройні угруповання, ми виявилися єдиними в місті українськими військовими. Близько третьої чи четвертої години дня група, яку я відправив до центру, розмінувала міську раду та інші будівлі поруч. І підняла український прапор над міськрадою. Ця ж група визволила всіх заручників, які сиділи в підвалах: у міськраді, міліції тощо. Можливо, у когось із місцевих залишилося відео, як випускали цих людей. Україна мала би бачити, як молоді люди виходили з буцегарні практично сивими. Від відсутності сонця протягом двох місяців ув’язнені були дуже блідими.
І сльози на очах краматорців цього дня — вони багато вартують. Пам’ятаю стареньку бабусю, їй було за сімдесят, вона погано бачила. Жінка підійшла і подарувала герань («калачики») у горщику. Ця квітка потім довго стояла у нас, ми її поливали.
Продукти, які отримували тими днями, відвозили до дитячих будинків, роздавали людям. Борошно, цукор, згущене молоко, тушонку. Займалися розмінуванням, підтриманням правопорядку. Двоє наших хлопців зняли не одну сотню мін і фугасів у місті. Прізвища цих відважних людей поки що не можна назвати.
Неможливо перерахувати всіх місцевих добровольців-помічників, які під час оборони надавали нам багато інформації про ситуацію в Краматорську та на підступах до нього — Дружківці, Костянтинівці, Донецьку, Слов’янську. Дуже вдячний цим людям. Із кимось після визволення познайомився. Багатьох не знаю і ніколи не бачив. Але завдяки громадянам, які нас підтримували, ми встигали бити ворога швидше.
Вже 8-9 липня до Краматорська зайшли українські війська, частина з них зайшла на аеродром. Після 12 липня люди, які були зі мною в оточенні, повернулися до своїх військових частин.
На знімку: українські десантники на вулицях визволеного Краматорська. 8 липня 2014 р.
Фото Артема ГЕТЬМАНА.
— «Воювати не за територію, а за людей» — що це для вас означає?
— Використовують такі кліше, нібито весь Донбас — сепаратисти. Це абсолютна брехня. Мешканці Донбасу — свідомі громадяни, які хочуть жити, нормально працювати і розвивати свою державу. Так, частина припустилася помилки через певні прорахунки з нашого боку, з боку держави. Маю на увазі вплив російської пропаганди.
Війна, яка для нас важливіша, — вона триває на ідеологічному фронті. І головне завдання України — виграти боротьбу за душі і серця мешканців Донбасу, які чекають на нас по той бік. А для тих, хто не чекає, ми повинні знайти такі слова і такі дії, які змогли би повернути їх до родинного кола.
Не треба загострювати мовне питання. Це нас не зближує, а лише роз’єднує. Я з батьком спілкуюся російською, з матір’ю українською, з братом українською, з дружиною російською, з донькою українською, і ніхто мені ніколи не сказав, що я говорю не тією мовою. Яка різниця, якою мовою ти спілкуєшся? Головне — що ти робиш для своєї держави.
Найкраща реклама України — це не лише співання українських пісень, вдягання вишиванок чи згадування якихось історичних моментів. Найкраща реклама української реальності — це відкриття робочих місць, створення економічної і соціальної політики відновлення Донбасу. Можливо, на зразок плану Маршалла. Кращий рівень життя, кращий рівень забезпеченості, кращі продукти, усмішки людей. Це те, що ми повинні робити зараз. Не чекаючи, коли закінчиться війна.
Інтерв’ю провела Ліна КУЩ.
Київ—зона АТО.
