У російській пропаганді дуже велике місце відводиться перемозі над нацистською Німеччиною. Однак чомусь активно замовчується той факт, що саме російські військові формування в складі вермахту були наймасовішими з усіх національних підрозділів. При цьому нинішній прапор РФ — триколор, був основним прапором російських колабораціоністів, а георгіївська стрічка разом із георгіївськими хрестами — головними їхніми відмітними знаками й нагородами. Але з якоїсь причини саме під ними проходять усі нинішні урочистості в РФ, пов’язані з Днем Перемоги.
За різними підрахунками, майже два мільйони росіян склали присягу на вірність Гітлеру й воювали проти СРСР і її союзників. Найзавзятішими в цій боротьбі виявилися козачі формування.
«Голос України» продовжує розповідати про представників нацистського «русского мира».
...А їхні онуки з тими ж георгіївськими стрічками тепер марширують на окупованому Донбасі.
Фото з одного з пропагандистських сайтів «ЛДНР».
Йозеф Геббельс вручає нагороди Рейху російським козакам, що воювали на боці Гітлера, за «успішні» каральні операції в Україні, Білорусії й Східній Європі...
Фото з сайту encyclopedia.com.
Іван Кононов зі своїм ад’ютантом. 1944 рік.
Фото з сайту picssr.com.
Під час Другої світової в німців служили 25 тисяч російських козаків. Переважно вони вели антипартизанську боротьбу на території не тільки окупованого Радянського Союзу, а й Європи, де запам’яталися як найжорстокіші карателі.
Німці почали формувати козачі частини на радянських окупованих територіях уже восени 1941 року. До квітня 1943-го в складі вермахту вже було 20 козачих полків (понад 25 тис. чоловік). У середині вересня 1943 року в польському місті Мілау було сформовано 1-шу козачу дивізію, яку очолив німецький генерал фон Панвіц («Голос України» вже писав про цього «героя русского мира», якому в сучасній Росії на території одного з храмів було встановлено пам’ятник як «Захисникові Батьківщини»). Її кількість становила майже два десятки тисяч осіб. Це з’єднання німецьке керівництво перекинуло в Югославію, де воно мало проводити антипартизанську боротьбу. Дивізія ввійшла в підпорядкування командувача 2-ї танкової армії вермахту генерал-полковника Рендуліча.
Козаки запам’яталися югославам (переважно сербам, чорногорцям і македонцям) як найжорстокіші карателі з усіх представників нацистської коаліції, у яку входили крім німців ще й хорвати, італійці, угорці, болгари і т. д. За час перебування в Югославії козаки брали участь приблизно в десяти антипартизанських операціях. Представники нацистського «русского мира» спалили понад двадцять сіл, з них декілька — разом із жителями.
За даними дослідницького інформаційного порталу «Тлумач», «фірмовим знаком» козаків було майже поголівне зґвалтування жінок на територіях, де вони вели операції. Приміром, у ході однієї з антипартизанських операцій козаки ввірвалися в хорватське село Дьяково. Хоча хорвати були союзниками німців. Але це їх не зупинило.
Тут козаки закрили в церкві майже 120 дівчат і жінок у віці від 7 до 68 років і всю ніч їх гвалтували. Хорвати поскаржилися на цей кричущий випадок у Берлін німецькому командуванню. На що й нині шанований «борець за російську ідею» фон Панвіц заявив: «Козаки — це чудовий расовий тип. Багато хто з них на вигляд — як скандинави. Хорватам зовсім не зашкодить, якщо зґвалтовані хорватки народять від них дітей...»
Російським козакам багато пробачали, бо німецьке командування вважало їхню діяльність найефективнішою серед усіх антипартизанських частин. За це сотні з них удостоїлися нацистських орденів і медалей. Причому за свою «запопадливість» ці нагороди вони одержували з рук керівників нацистської Німеччини.
Одним із «легендарних» козачих командирів був Іван Кононов — командувач 5-го полку у складі 1-ї козачої дивізії. Він народився в 1900 році під Таганрогом у сім’ї козачого офіцера. Його батько був повішений більшовиками в 1918 році, старший брат і ще кілька родичів загинули під час Громадянської (воювали в Денікіна). Ще двоє його братів були репресовані наприкінці 1930-х.
Але Кононов пішов у Червону армію, до тих, хто фактично знищив його сім’ю. Щоправда, при цьому відрікся від рідних, приховавши своє походження. На службі в більшовиків він зробив успішну кар’єру, закінчивши навіть військову академію. За заслуги в радянсько-фінській війні 1939—1940 років він одержав Орден Червоного Прапора. Початок війни Кононов зустрів командиром піхотного полку в Західній Україні.
Але вже 22 серпня 1941-го, вирішивши, що країні Рад залишилось недовго, перейшов на бік німців із частиною солдатів і офіцерів свого полку. Восени того ж року німці доручили йому формувати козачу частину. Узимку 1942-го його батальйон уже брав участь у антипартизанській боротьбі в Білорусії. Кононову було присвоєно звання підполковника вермахту. До кінця війни його бригада налічувала майже сім тисяч осіб.
До слова, саме з його іменем пов’язана одна важлива подія, названа в історіографії колабораціонізму «останньою битвою Громадянської війни», — битва під хорватським містом Пітомачі. До слова, серед колабораціоністів Велика Вітчизняна, або Друга світова, зветься Другою громадянською війною. Мається на увазі той факт, що проти одних росіян воюють інші. І це при тому, що колаборанти чудово знали: радянська дивізія, яка їм протистояла при Пітомачі, була укомплектована на 70 відсотків з вихідців із України, 20 — із Закавказзя й Середньої Азії, і лише 10 відсотків були призвані з російських регіонів, у тому числі з Дагестану, Інгушетії й Татарстану. Тож «громадянською війною» вона була (так само, як і в нинішніх представників «русского мира») лише у хворій уяві прихильників імперських амбіцій «Великої Росії», що продовжують вважати всі нації колишньої Російської імперії або «єдиним народом», або своїми васалами.
Отож на початку грудня 1944 року 2-га козача бригада рушила назустріч частинам 3-го Українського фронту генерала Толбухіна, які хотіли злитися з партизанськими районами на півночі Хорватії. Козаки прибули в Копривницю 10 грудня 1944-го. Тоді ж частини 233-ї радянської стрілецької дивізії під командуванням полковника Тимофія Сидоренка зайняли позиції на протилежному березі річки Драва. Бій, який відбувся 26 грудня, і дістав назву «останньої битви Громадянської війни».
Наступ козаків відбувався в напрямку Пітомачі. До дев’ятої ранку козаки 5-го полку під командуванням Кононова змогли захопити село Клодаре поблизу Пітомачі. 703-му радянському полку вдалося зупинити наступ козаків. За рішенням полковника Сидоренка до залізниці на південь від Пітомачі було перекинуто резервну роту 703-го полку, а на південний схід — дві батареї 684-го артилерійського полку. Проте 6-й терський козачий полк вермахту продовжив наступ і до 12-ї години дня зайняв позиції радянської батареї, захопивши Старий Градац, що на схід від Пітомачі, і почав наступати на це місто зі сходу. Водночас тривав наступ 3-го кубанського й 5-го донського полків. О 15-й годині козаки змогли пробити оборону 703-го полку. Вони пішли в рукопашну атаку на червоноармійські позиції з криками «Ура, за Росію!». О 17-й годині почалися вуличні бої, які тривали до настання темряви. Лише о 21-й годині червоноармійці, що залишилися, змушені були відступити з міста. Козаки здобули в цій битві перемогу.
Вони змогли захопити озброєння й обоз стрілецького полку, двох артилерійських дивізіонів і вогнеметного батальйону. У результаті бою загинули 204 червоноармійці, 136 осіб узяли в полон. Козаки втратили вбитими 152 осіб. Біля Пітомачі вони виявили тіла 61 козака, що їх узяли у полон вранці 26 грудня. Усі були розстріляні червоноармійцями. Щоб помститися, козаки розстріляли 122 полонених червоноармійців.
Однак через три місяці гітлерівські козаки все-таки були змушені відступити з боями у бік Італії й Австрії, сподіваючись здатися американцям і англійцям. Але прийнявши капітуляцію, союзники виконали зобов’язання перед СРСР і видали їм козаків. А от Кононов зумів зникнути в Австрії. Це дало йому можливість уникнути повернення в Союз. Потім він переселився в Австралію, де й провів залишки свого життя.
Перед смертю Кононов у своїх спогадах писав, що причина поразки нацистів у СРСР полягала в тому, що вони недостатньо дозволяли «виявити» себе російським козакам на благо фюрера.
Але, очевидно, цю «настанову» було засвоєно лише через сім десятків років новим «фюрером», тепер уже із самої Росії, який дав донським, кубанським і терським козакам можливість «виявити» себе. А полем «діяльності» для них знову стала Україна. І тут на окупованих територіях вони голосно святкують перемогу над Гітлером, якому їхні діди клялися у відданості. А в захоплених Луганську, Донецьку, Стаханові й Алчевську козаки марширують на парадах з імперською георгіївською стрічечкою й заявляють, що знову воюють у «громадянській війні», вважаючи нашу землю своєю...
