Станіслав і Антоніна познайомилися на танцях у селищному Палаці культури, який побудувала шахта. Більшість чоловіків з діда-прадіда трудилися на цій шахті, як і батьки молодих. Щоправда, мати Стаса, котра втомилася від переживань, чи повернеться чоловік додому зі зміни цілий і неушкоджений, заборонила синові навіть думати про підземну проходку й улаштувала його учнем токаря на авторемонтний завод. Згодом син став відмінним токарем і непогано заробляв, тож Антоніна з радістю погодилася вийти заміж за парубка, який міцно стояв на ногах. Їхній первісток народився вгодованим, спокійним і зростав, не завдаючи особливих турбот. Згодом молоді купили собі власний будинок, облаштували його як треба і вирішили завести ще й дівчинку. На жаль, сестричка зовсім не була схожа на брата. Маленька, худенька та й, по правді сказати, не красуня, як мати. Дід, коли побачив її уперше, спересердя сказав: «Ну не шахтарська внучка, а Твіггі якась», — згадавши колись популярну, але дуже худу англійську модель із таким ім’ям.
Підростаючи, дівчинка, яку назвали Єлизаветою, продовжувала дивувати навколишніх, але тепер уже дуже сильним потягом до поезії. Замість дитячих книжок вона годинами могла читати вірші, поеми, балади, загалом усе, що можна визначити двома словами: мед богів. Коли Ліза вперше читала «Гамлета», то батьки ледве з глузду не з’їхали, як нещасна Офелія, бо Єлизавета просто безутішно ридала над текстом цього видатного твору.
Батько спочатку навіть ображався, мовляв, хто не знає цього Гамлета з його «Бути чи не бути» і бідним «Йоріком».
— От-от, — не вгамовувалася Твіггі, — усі тільки це й пам’ятають. А насправді там усе набагато складніше! У ньому все наше земне життя, треба тільки вдуматися!
— Доню, ти вдумуйся, читай — я не проти, але тільки не ридай так, а то ми з матір’ю не доживемо до пенсії! Та й не ображайся, але навіть у нашому селищі такі драми й трагедії відбуваються — не гірш, ніж у твоєму улюбленому «Гамлеті»!
Згодом дівчинка зрозуміла, що ні в родині, ні в школі, ні її подруги не сприймають поезію так, як вона. Але не замкнулася, не образилася, а просто з недитячою мудрістю вирішила жити у своєму світі — де панували Шекспір і Байрон, Пушкін і Лермонтов, Шевченко і Леся Українка...
Дівчата на кишенькові гроші купували солодощі та першу косметику, а вона — поетичні книжки. Всі полиці в дитячій, вітальні й навіть у коморі були заставлені віршованими томиками. Ліза так і залишилася дуже худою, з тоненькими ручками-ніжками, і, навіть досягши повноліття, не розцвіла, як того очікували батьки.
Із шахтарського містечка багато хто їхав у пошуках кращого життя, і мама, добре подумавши й порадившись із рідними, винесла кровинці свій вердикт: «Лізонько, тобі вже 23, ти працюєш у дитячо-юнацькій бібліотеці, приходять туди тільки діти та підлітки, після роботи мчиш додому, вкотре перечитувати «Лісову пісню» або «Короля Ліра» (ні-ні, я не проти, Боже збав!). Але тобі треба заміж виходити, дітей народжувати... Коротше, ми відпускаємо тебе в Туреччину! Дочка тітки Наді дуже добре там улаштувалася, працює адміністратором у ресторані, їм потрібна співачка, співатимеш свої романси, ти ж любиш їх більше за життя, от і співай. Може, Бог дасть, і ти свою долю знайдеш!»
Дарма Ліза доводила, що робота в неї гарна й що не може вона все покинути. Мати наполягла на своєму. Вирішили, щойно Ліза знайде свого нареченого, батьки перешлють їй усі її книжки. Щоправда, бабуся по батьковій лінії спробувала заступитися за внучку, мовляв, у Туреччині можна запросто потрапити в сексуальне рабство, на що рідний брат єхидно зауважив: «Бабусю, мусульмани люблять повненьких, а не ніжки-палички для морозива!» І за це відразу отримав потиличника від батька.
...Перший рік у Туреччині був найважчим: ресторан — не дуже підходяще місце для книжкової дівчинки, але власникові закладу, як не дивно, подобалися романси й пісні у виконанні Єлизавети, і він оберігав її від зайвих спокус і проблем. Співала Ліза непрофесійно, але від душі, а це набагато цікавіше.
Того вечора вона виконала кілька сонетів Шекспіра, поклавши їх на музику свого земляка Прокоф’єва. Коли вона закінчила, до неї підійшов чоловік і запросив за свій столик. Оскільки Ліза добре знала англійську, то розговорилася з гостем. Виявилося, що він з Лондона й теж обожнює Шекспіра. Попрощавшись, вони домовилися про зустріч наступного ранку.
При зустрічі Пол, так звали англійця, просто сказав їй: «Поїхали зі мною в Лондон...» Сувора та неприступна Лізонька визирнула із хмар поезії і... погодилася. У Лондоні Пол винаймав скромну двокімнатну квартиру, але в гарному районі. Чоловік попередив Лізу: він не багатий, тому жити доведеться скромно. Справді, досить скромно вони прожили кілька місяців. Після цього Пол зробив офіційну пропозицію й тільки після реєстрації шлюбу зізнався, що він — мільйонер.
...Коли Ліза приїхала з Полом до рідного містечка, їх зустрічали, як зірок. Як і має бути на селищних весіллях, мама Лізи винесла всім охочим, котрі стояли перед будинком, і поїсти, і випити, а на їдкі зауваження, як же Лізі вдалося заманити у свої тенета такого багатія, гордо відповіла: «Книжки читати треба! Особливо Вільяма нашого, так би мовити, Шекспіра!»
Людмила НАВКА.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
Дніпро.
