Деркульський кінний завод вважається найстарішим із чотирьох таких заводів Луганщини. Цього року він відзначає свій вельми поважний вік — 250-річчя. За два з половиною століття багато що змінилося в його житті, окрім двох речей — старої, ще царської, стайні та великої любові до коней.

Усі нагороди вихованців конезаводу зберігаються в музеї. Директор музею Олександр Федоров.

Головний зоотехнік із конярства Деркульського кінного заводу ДП «Конярство України» Павло Бруско.

Ірландця Пінкертона вивели на прогулянку.

Практичність, довговічність і ... хороший овес

Сьогодні конезавод займається вирощуванням двох порід коней — української верхової та чистокровної верхової. Обидві — спортивні. Українською верховою породою в нашій країні займається п’ять заводів, отже, конкуренція серед конезаводчиків існує велика. Але наші земляки вважають, що мають помітні переваги в утриманні тварин, оскільки, по-перше, мають добру якість кормів, а по-друге, унікальну стайню, якій немає аналогів у світі.
Унікальність будови головний зоотехнік по конярству Деркульського кінного заводу ДП «Конярство України» Павло Бруско бачить у трьох її особливостях — у практичності, довговічності та архітектурі.
— По-перше, вона побудована з червоної цегли, має склепінчасту цегельну стелю, отже, навіть за сьогоднішніми вимогами пожежної безпеки вважається такою, що не згорає, — пояснює він. — Проект був розроблений російським архітектором Дементієм Жилярді, відомим відновленням будівлі Університету в спаленій Наполеоном Москві. Після того як згоріли перші глинобитні під соломою стайні, цариця Катерина видала наказ побудувати нові, «аби вони не горіли». Ось їх і побудували на століття.
По-друге, в приміщенні створюється необхідний мікроклімат. Стайні не опалюються. Товщина стін становить 85 см, тому приміщення влітку не прогрівається, а взимку не промерзає. Розумно розміщені витяжки. Словом, сучасним приміщенням, у всякому випадку, тим, які мені довелось побачити, до наших стаєнь ой, як далеко. Особливість вирощування коней в Деркульському конезаводі полягає в тому, що цей процес проходить у степовій зоні, тобто в різко-континентальному кліматі. А це означає, що коней ні спекою не здивуєш, ні морозами не налякаєш. Вони добре витримують температуру, скажімо, Об’єднаних Арабських Еміратів і нормально адаптуються в північних країнах. Це хороша характеристика деркульських вихованців.
Крім того, істотне значення має родючість землі, що належить конезаводу. Власниця кінноспортивного клубу «Магнат» Наталія Попова якось провела такі дослідження: зробила аналіз поживності вівса, вирощеного в різних регіонах України. Виявилося, що навіть самий худий овес, вирощений на землях Біловодського району, все одно кращий за інші. Багатий кальцієм місцевий чорнозем збагачує цим елементом зерно, яке в свою чергу зміцнює кістяк коней. При будівництві заводу 250 років тому все це враховувалося — і земля, і чиста вода, і широкі простори.

Треба переходити на сучасні технології

Зараз у Деркульському конезаводі тримають 160 вихованців, і збільшувати їхню чисельність наміру не мають. — А навіщо? — здивовано запитує Павло Бруско. — Адже ми йдемо в Європу, а там таке скупчення коней в одних руках не вітається. Максимум 15 маток. Нам потрібно переходити на європейські технології, які апробовані, впроваджені та успішно працюють. Наприклад, відтворення коней там проходить окремо, а однорічних жеребців продають з аукціону. Ті, хто займається відтворенням, дотуються з державної казни, а хто купує однорічних жеребців, піклуються про них самі, готуючи для спорту чи бізнесу — у кого який інтерес. У нашій країні все йде по-старому, як було ще за СРСР: завод виконує повний цикл — від народження жеребця, його навчання, випробування і тільки потім реалізує у віці чотирьох-шести років. Це дуже затратно, при тому, що ми не маємо ні тренерів, ні жокеїв, ні допомоги від держави. Час диктує нові правила, і якщо ми не будемо адаптуватися, змінювати технології, то ніколи не виведемо галузь із глухого кута.
Керівництво Деркульського конезаводу намагається змінити ситуацію. Сьогодні тут склалася така система. Підбираються кращі матки, жеребці і закладається кращий генофонд. Потім молодняк дорощується, ходить у табунах до трьох років, після чого його віддають професійним фахівцям кінноспортивної бази «Магнат» під Києвом для навчання, з урахуванням європейських вимог.
Розповідаючи про це, Павло підкреслює важливу, на його погляд, деталь: — Навчання наших коней на базі «Магнату» проходить безплатно, бо тут працюють патріоти, які прагнуть прославити нашу породу за кордоном. Власниця кінноспортивного клубу майстер спорту міжнародного класу Наталія Попова вболіває за галузь, розуміє проблеми, добре знає вимоги європейського ринку і прагне, щоб наші українські породи посіли там гідне місце.
А поспішати треба. Наприклад, українська верхова порода — на межі зникнення, і, слава богу, що Деркульський конезавод тримає унікальні екземпляри цієї породи, які характеризуються, перш за все своєю витривалістю. Їхні представниці вигравали олімпіади.
— Жоден завод не має такого хорошого матеріалу. У мене в табуні ходять коні вестфальської породи. Так вони нашу спеку переносять дуже важко. Не знають, бідні, куди голову приткнути. А нашим коням спека дарма, — хвалиться Павло.

...Але жодних преференцій

Деркульський конезавод входить до складу державного підприємства «Конярство України», створеного в грудні 2010 року. Крім нього, в ДП входить ще 13 підприємств, які вважаються філіями і не мають права юридичної особи. Здавалося б, завод перебуває під державною «парасолькою», проте жодних преференцій підприємство не має. — Ось цього ірландця Пінкертона, — Павло показує на коня, якого вивели із стайні, — нам купило «Конярство України» по держзакупівлі. Я б, чесно, такого коня не купив. Купувати сьогодні взагалі не вигідно. Вигідніше брати жеребця в оренду, на одну-дві злучки для чистоти породи. В основному ми обмінюємося українською верховою породою. А тепер дайте відповідь на запитання: для чого нашій країні потрібні коні? Для спорту? Правильно. Для бізнесу? Не згоден. В Україні немає тоталізатора. Хоча в будь-якій країні, де він існує, в державну скарбницю йде великий відсоток від ставок. Наші коні, виходить, скачуть у нас безплатно. А це неправильно. Якщо ми йдемо в Європу, то повинні переходити на інші «рейки».
Щоб надходження коштів не переривалося, державі вигідно дотувати товаровиробника, який безпосередньо займається виробництвом жеребців. Як в Польщі, наприклад. Національні породи залишилися в державних кінних заводах. Їх два. Коней тут тримають для збереження вітчизняної породи. У нас теж державне підприємство, але держава нам грошей не дає. Ми просто значимося за Фондом держмайна. Прикро, що в нашій країні немає державної зацікавленості у розвитку національної породи. Якщо ми так займатимемося кіньми, вони не дадуть фори Європі. Серед молодняка, який ми передаємо для виховання до кінної бази, багато талановитих жеребців. Приїжджають фахівці з Ірландії, Німеччини, бачать наш молодняк і починають розуміти, цінувати українську породу. Але це окремі приклади, а потрібна система в масштабах держави. Історія конезаводу, якій 250 років, не повинна закінчитися на нинішньому поколінні.

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото автора.

Луганська область.

 

КОМЕНТАР

Любов БЕЗКОРОВАЙНА, в. о. директора департаменту агропромислового комплексу Луганської ОДА-ВЦА: 
— Два роки ми порушуємо питання про передачу кінних заводів до комунальної власності області. Підстави для цього є і досить серйозні. По-перше, зведені в одну структуру — ДП «Конярство України», всі кінні заводи позбавлені юридичної функції, але допомоги ніякої не мають. По-друге, неприваблива для наших конезаводів і приватизація. Припустимо, що за підсумками приватизації вони підуть в іншу область. Не факт, що коні, порода будуть збережені, і 160 голів не підуть на м’ясокомбінат. Бізнес, насамперед, бачить свій інтерес в родючій землі, а не в конях. У державних заводах, що входять до структури ДП «Конярство України», загалом тримається всього тисяча голів коней і 44,3 тис. га однієї тільки орної землі, третю частину з якої, а саме 14,3 тис. га, належить чотирьом конезаводам нашої області.
Що робити, якщо реформування галузі залишається на папері? Почати з того, що передати заводи в комунальну власність. Це, по-перше, послужить розвитку територій, а по-друге, допоможе зберегти державну власність. Область готова напочатку вкласти у відновлення конезаводів до 10 млн. грн. і тим самим сприяти виходу конярства Луганщини на європейський рівень.