Ця колекція унікальна. Співробітники Новоайдарського районного краєзнавчого музею зібрали 30 костюмів ХІХ століття, які ілюструють етнографічні особливості краю.

Червона спідниця і потяг

В етнографічному плані Новоайдарщина — незвичайний район: тут живуть нащадки запорозьких і донських козаків, українці та переселенці з Росії. Зібрані костюми, предмети побуту і праці тих часів доповнюють, а точніше, ілюструють історію заселення краю та його особливості.
Костюми кінця ХІX — початку XX століть у кожному селі відрізнялися за своїм кольором, вишивкою та кроєм. Якщо це українські вбрання — то переважно полтавські, і представлені селами Колядовським, Малимоновським. Колядовскі жінки, наприклад, носили темні спідниці — чорні, сині, темно-зелені. В Айдар-Миколаївці, Бахмутівці, Гречишкиному любили червоні (їх називають «коришниві»). Є навіть такий переказ, що червона спідниця запобігла аварії на залізниці. Розповідають: одна жінка побачила, що вода підмила рейки, і вирішила зупинити потяг. Зняла спідницю й стала нею розмахувати, попереджаючи машиніста про небезпеку. Поїзд зупинився, і катастрофи вдалося уникнути.
У селі Михайлівка колись жили переселенці з Полтавщини. Це були люди переважно небагаті, і жінки носили гофровані спідниці, вишиті білим по білому сорочки з грубого полотна. Оскільки полотно грубе, то частини сорочки з’єднані мережкою, щоб шов не тер. У ній було не холодно взимку й не жарко влітку.
Кожна сорочка в будь-якому костюмі — це своєрідний оберіг. Обов’язково вона вишита по горловині, подолу й рукавах (манжет в українських сорочках, «форботка» — у росіян). Усе це слугувало жіночим оберегом. Тобто вишивка захищала від хвороби, пристріту, заздрості... Іноді жінки носили паски з кашеміру й тонкої вовни. Їх кілька разів обмотували навколо талії. Причому українська зав’язка була на один бік, а росіяни випускали кінці по обидва боки. Волосся зазвичай ховали, але дівчатам дозволялося показувати коси, тому вони або носили віночки (на свято), або прикрашали голову стрічками. Коли дівчині виповнювалося 15 років, їй уже потрібна була «оправа». Тобто головний убір з павиним пір’ям. Для цього спеціально вирощували павичів!

Ледь не згоріло

...Жила в Степному Яру одна подружня пара. Вони ніжно любили один одного. Чоловік пережив дружину на тридцять років, і весь цей час тужив за коханою. У величезній скрині він зберігав усі її вбрання, час від часу перебираючи їх і ніжно погладжуючи. Але й чоловік відійшов у кращий світ. Дітей у подружжя не було, тож будинок дістався племінникові. Той почав наводити лад, прибирати весь мотлох. Одяг у скрині йому теж здався «якимось непотребом», тому чоловік розпалив багаття. У вогонь пішло все, що десятиліттями лежало в скрині. Але дружина племінника з цікавості витягла з багаття якийсь пакуночок і розгорнула його. З’ясувалося, що вона врятувала від вогню весільне вбрання. Воно складалося з сорочки, спідниці, фартуха й літника. Коли етнографи Луганська побачили цей літник, — зраділи. Річ у тім, що цей елемент жіночого одягу вважався втраченим. І раптом — така удача!
Судячи зі збереженого костюма, родина жила небідно: тканина була покупна, а фартух не сатиновий, а шовковий, з яскравими стрічками. Збереглися й прикраси, які називаються бузовка. Багато хто вважає, що це насправді ялинкові прикраси. Однак ялинковими вони стали пізніше, а в ті часи були досить популярним аксесуаром сільських модниць. І що найцікавіше, у пакеті лежало добре збережене павине пір’я й «тветки» (квіточки). Головний убір у Бахмутівці теж прикрашали пір’ям, але качиним. У селезня вибирали найкрасивіші переливчасті пір’їнки із завитушкою на кінчику. На жаль, такий убір не зберігся.

Дочка богомаза

Жила в Айдарі жінка, яка шила костюми. Вона була дочкою сільського богомаза Андрія Харченка, дуже талановитої людини (він, наприклад, розписував собор у Біловодську, який зберігся до наших днів). Але, собі на лихо, богомаз був гірким п’яницею. Добре, що йому пощастило з дочкою, яку Бог також не обділив талантом. Коли батько був у запої, то з благословення панотця дівчина виконувала роботу за тата — розписувала ікони й мініатюрки. Росла безприданницею, але Господь знайшов їй гідного обранця — купця Лихачова. Щоправда, він був удівцем із шістьма дітьми й накульгував після травми, але дівчина не була нещасна в цьому шлюбі й народила чоловікові ще чотирьох. Вона була чудовою рукодільницею, мала відмінний смак. Разом зі своїми прийомними дочками організувала майстерню з шиття костюмів. Розглядаючи ці вбрання, дивуєшся вправності рукодільниць.

«Якщо візьмете — забирайте!»

Після Другої світової війни поляків з України стали переселяти в Польщу, а етнічних українців, хоча вони й жили в польських краях сотні років, добровільно-примусово переселяли в Україну. Новоайдарщина знову стала місцем переселенців. В 1945 році в район почали приїжджати лемки. У Польщі вони жили багато: мали великі будинки під залізними дахами, сади на десятки коренів, різний реманент, череди до десяти корів. Вони виготовляли дуже смачні молочні продукти. Їхня говірка була подібна до польської, однак пісні вони співали українські. І одяг у лемків був особливий — із дорогих матеріалів, дуже ошатний та яскравий. Його ні із чим не сплутаєш. На щастя, лемківська діаспора, яка живе в районі вже 70 років, зберегла деякі вбрання. Про одне з них хочеться розповісти окремо.

Цей костюм (на знімку) створений 1906-го, його подарувала музею стара лемка на прізвище Хопяк. Спочатку, коли до неї прийшли співробітники районного музею й поцікавилися наявністю в неї старих костюмів, вона сказала: «Не знам, не пам’ятам, не є». Але іншій жінці, що заговорила по-лемківськи, вдалося вмовити бабусю просто показати вбрання. Хопяк пішла в іншу кімнату, принесла три пакунки й стала їх розвертати. Коли співробітники музею побачили їхній уміст, у них перехопило подих. Перший згорток — фартух, другий — корсетка, третій — спідниця: плісирована, з дуже гарного сатину, прикрашена стрічками.
Коли лемки їхали з Польщі, їм дозволялося взяти з собою речей тільки на 500 кг, одну корову або козу. Щоб зробити такий костюм, потрібні були верстат, рідина, що закріплює складки, але нічого з цього лемки не привезли, а взяли з собою лише готові вбрання. Та поступово одяг відходив разом із власницями: адже традиційно їх ховали в таких костюмах. До речі, у лемків було заведено навіть у будні ходити дуже ошатними. Ще стара жінка принесла свою світлину, де була знята в цьому костюмі 16-літньою. Коли вона побачила захват на обличчях гостей, зненацька запропонувала: якщо візьмете костюми, то забирайте. З боку жінки це був учинок, адже незадовго до айдарських музейників приїжджали поляки й пропонували продати костюми за долари. Але лемка не погодилася.

Збирали по всьому району

Директор музею Ганна Божкова (на знімку) розповідає, що костюми збирали по всьому району:

— Вартість вбрань як історичних реліквій, звичайно ж, дуже висока, але люди відкривали стародавні скрині й віддавали нам безплатно. Розповідали історію одягу. Костюми так добре збереглися, що реставрація практично не знадобилася. У запасниках є ще одяг, який треба реставрувати, але на це потрібні кошти. Усю експозицію ми оформили тільки у квітні, але в запасниках ще цілі гори сорочок — вистачить на повний виставковий зал. Коли приміщення відремонтують, розширимо експозицію.

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото автора.

Луганська область.