Власне, із цієї фрази розпочалася наша телефонна розмова із головою Національно-культурної автономії українців (НКАУ) у Новосибірську Володимиром Павуком. Пан Володимир уже 47 років (як він просив підкреслити) ТИМЧАСОВО мешкає в Сибіру, хоч за духом він справжній українець, і цим неабияк пишається. Звів же нас, як це нині часто трапляється, Фейсбук. Пан Володимир часто публікує у цій соціальній мережі коротенькі нотатки про життя українців у Росії, про їхні культурно-мистецькі акції тощо. Та найбільше вражають фото, на яких у далекій Росії люди у вишиванках, з нашими національними символами, приміром, відкривають пам’ятник Шевченку чи святкують Великдень або Різдво. Під одним із таких знімків хтось із дописувачів, до речі, залишив ось такий свій коментар: «Слава Богу, що вітати Христа у Росії ще не заборонено!».

Володимир Павук.

Закинула доля нашого земляка в далекий край одразу після закінчення Київського геологорозвідувального технікуму. Тоді кращим випускникам надавалося право обирати місце роботи. Тож Володимир, прагнучи романтики, вирішив їхати до Сибіру. Каже, мати плаче, батько відмовляє. Мовляв, який Сибір, туди ж наших співвітчизників (а Володимир родом із Львівщини) совєти у заслання відправляли. Але молодість перемогла, і він таки опиняється в далекому краї. Двадцять років довелося провести в геологічних експедиціях у пошуках урану, пройшовши уздовж і впоперек весь Радянський Союз. Довелося йому працювати з людьми різних національностей, але здебільшого це були ті, кому вбивалося в голову, що всі ми — один радянський народ. Проте своїх співвітчизників Володимир якось одразу примічав. Можливо, тому, що далеко від Батьківщини по-особливому відчувається смуток за всім рідним і близьким.
У далекому Новосибірську, каже пан Володимир, діаспора дещо в інших умовах, ніж, приміром, в Америці чи Канаді. Тут, у Росії, близька мова, однакова релігія, тому і відсоток асиміляції досить великий, а ще ні для кого не таємниця, що людей часто змушували ставати росіянами, виправляли на російський лад прізвища.
Та хай там як, а в Сибіру ще досі дуже багато населених пунктів, назви яких повторюють українські. Є, приміром, Харківка, Полтавка, Чернігівка чи просто Кучугури. Ці назви прижилися ще з часів так званої столипінської реформи, коли українці їхали до Сибіру в пошуках вільних земель. Варто зазначити, що до 1934 року там існували українські школи, виходила українська преса, розвивалась українська культура. Та що там казати — за переписом 1926 року, 80 відсотків населення Кубані ідентифікували себе як українці. На жаль, сталінські репресії і подальша совєтизація зробили свою справу. Утім, українці не переставали залишатися українцями і, не афішуючи, всіляко берегли свою мову і культуру.
Їхали до Сибіру і в Другу світову війну. Це була евакуація людей і підприємств, після якої хтось повернувся, а багато залишилося. Ну а в радянські часи рушали до Сибіру наші співвітчизники на так звані будівлі століття. Одне слово, українські діаспори (якщо можна так сказати) тут найчисленніші. Тож і цілком виправдано, тільки-но дмухнув вітер змін, почали утворюватися українські громадські організації. А тим паче в період горбачовської перебудови, коли була певна ейфорія. Спочатку, як розповів Володимир Федорович, було створено відділення української «Просвіти», потім була Громада імені Тараса Шевченка, а згодом і Автономія.
Це була відповідь на політику СРСР, у якій існувала теза, що «...в стране все национальные признаки стираются, и зарождается новая «общность советский народ»...
— А коли з’явилося відповідне законодавство, ми одразу перейменувалися в Національно-культурну автономію. Якось у 2006 році на зібранні українців я взяв слово і пообіцяв, що із малесенького підвального приміщення переїдемо в просторе, і це буде справжній осередок української культури. Тоді я вже побував у Канаді, США і бачив, як працюють такі організації там.
Ну а оскільки обіцянки треба виконувати, Володимир Павук знайшов відповідне приміщення, уклав договір із мерією на оренду, власним коштом зробив капітальний ремонт і облаштував у ньому український культурний центр, з того часу й утримує його. Так українська діаспора має можливість збиратися і проводити свої заходи на площі в 150 квадратних метрів, а заходів тих щорічно немало, по 10—15.
А коли почала наближатися ювілейна дата —  200-річчя від народження Тараса Шевченка, пан Володимир задумав, як тоді здавалося, неймовірне — спорудити в Новосибірську пам’ятник Кобзареві. І 2012 року домігся від мерії міста дозволу на це. Організував конкурс на кращий проект пам’ятника, власноруч керував усіма роботами. Витратили майже три мільйони рублів, значна частина яких — власні кошти Володимира Павука. Загалом майже 250 осіб брали участь у проекті.
Пам’ятник урочисто відкрили 29 вересня 2015 року. Треба нагадати, що то був час неймовірно насиченої антиукраїнської істерії в ЗМІ, було чимало противників, місцеві націоналісти били вікна та малювали свастики і погрози в українському центрі тощо, писали петиції меру й губернатору. Але пан Володимир не здався і зробив задумане. Саме в цей період активісти Автономії ще ширше почали проводити усілякі українські заходи на знак підтримки України, переважно культурні. Це все що вони, на жаль, можуть зробити в нинішній ситуації.
Гранітний постамент має висоту 2,5 м, на ньому розміщено 1,3-метровий бронзовий бюст. На постаменті викарбовано «...обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю...». Пан Володимир тим часом зауважує, що дуже болить душа, коли дивиться по Інтернету засідання Верховної Ради, і просить депутатів, аби всі вони працювали на розбудову.
До слова, саме до Новосибірська під час Другої світової війни було евакуйовано з Києва експонати Музею Шевченка. Також у місті є вулиця Шевченка і навіть цілий Шевченківський житловий масив. Згодом за пам’ятником посадили Шевченкову вербу: привезений із Мангишлака паросток дерева, яке поет висадив там, коли був на засланні. Ну а в НКАУ лише цими заходами не обмежилися і вирішили, що біля пам’ятника Великому Кобзареві має квітнути ще й калина, адже Тарас Шевченко так часто оспівував її у своїх творах. Для цього Володимир Павук з осені закупив 35 саджанців калини і прикопав їх у своєму городі, а вже навесні заклали сквер. Планується, що пізніше тут будуть клумби із квітами, доріжки, малі архітектурні форми на теми шевченківських творів, для цього пан Володимир знов-таки домігся дозволу у мерії, розробив та узгодив проект скверу імені Тараса Шевченка.
— Якщо ж говорити про Національно-культурну автономію українців Новосибірська, то вона старша за нашу незалежність, і в листопаді ми відзначатимемо свою 28-му річницю, — не без гордощів констатує пан Володимир. Щоправда, спочатку наш осередок мав інші назви, але ми завжди залишалися українцями за духом. Нагадаємо, що пан Володимир, як знаний культурний діяч, у 2015 році був визнаний «Українцем року в Росії».
Утім, це аж ніяк не допомагає йому. Каже, майже рік довелося оббивати пороги, аби домогтися дозволу для виставки українського вжиткового мистецтва вишивки в головному музеї міста. Та Володимир Павук не був би ним, і влітку 2016 року така виставка відкрилася. Були на ній і вишиті ікони та картини, і рушники з серветками, і наволочки та скатертини, а ще чоловічий, жіночий і дитячий одяг, українські сувеніри тощо.
Володимир Федорович тим часом не перестає вигадувати нові й нові заходи, аби порадувати своїх земляків у далекому Сибіру. А ще він встановив міцні зв’язки з українськими діспорянами чи не всього світу. Частий гість він і в Україні. Каже, тут якось дихається інакше, тому й дав оту настанову дітям, з якої, власне, почалася наша оповідь про пана Володимира.

Марина КРИВДА.
Фото надано автором.