Такої величезної кількості щасливих людей, як це було 24 серпня 1991 року, я за своє життя більше не бачив. Цього дня Верховною Радою було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Тернопіль охопила якась неймовірна ейфорія. Люди обнімалися, вітали одне одного, раділи... І плакали. Але це були сльози щастя.
Міліція перекриває вулиці перед учасниками маніфестації 23 серпня 1989 року.
Через кілька хвилин ідол впаде.
Утім, того дня раділа не лише Тернопільщина — раділа вся Україна. Сталося те, за що століттями віддавали своє життя тисячі, десятки, сотні тисяч українців, котрі хотіли мати власну державу. За значимістю цей день можна порівняти хіба що з хрещенням Русі.
Показово, що земля Тернопільська внесла свою вагому частку у здобуття Україною незалежності. Звичайно, в одній газетній публікації неможливо розповісти про всі надзвичайно цікаві і водночас надзвичайно драматичні події, які відбувалися в Тернопільській області на межі 80—90-х років минулого століття.
Але почати все-таки хочеться з далекого 1973 року. Тоді група юнаків із села Росохач Чортківського району в ніч з 21 на 22 січня вивісила в районному центрі чотири синьо-жовті прапори і розповсюдила кілька десятків листівок до річниці проголошення України незалежною у 1918 році. Серед цих сміливців, котрих згодом було засуджено до тривалих термінів ув’язнення і заслано в Сибір, був і Степан Сапеляк, майбутній лауреат Шевченківської премії в галузі літератури. Наш земляк був у списку тих, кому відомий політв’язень Дмитро Сахаров присвятив отримання Нобелівської премії миру.
Але повернемося в буремні 80-ті. Тоді Тернопільщина в багатьох випадках була стартовим майданчиком для всієї України. Досить навести лише кілька фактів.
24 березня 1989 року в Тернополі створено першу в Україні крайову (обласну) організацію Народного руху України. Саме рухівці стали тією революційною силою, яка повела за собою людей, котрі прагнули змін, свободи дій і свободи слова. Міліція, КДБ, прокуратура, влада всіляко переслідували лідерів Руху та інших демократичних організацій: їх залякували, звільняли з роботи, проводили обшуки у них вдома, штрафували... Але зупинити час уже було неможливо. Суспільство реально нагадувало вулик: трутні, тобто номенклатурна влада, поспіхом доїдали дармовий радянський мед, а бджілки-трудяги невтомно творили нову історію.
Особливо знакова подія відбулася 23 серпня того ж року. Рух мав намір зібрати на Співочому полі Тернополя мітинг, але влада заборонила його проводити. Тоді на знак протесту організатори акції, серед яких були майбутні народні депутати України Левко Горохівський і Марія Куземко, а також письменники Георгій Петрук-Попик і Михайло Левицький, одягли на обличчя червоні пов’язки з написом «Гласність» і мовчки стояли на сцені.
Опісля мітингувальники подалися пішою ходою до будівлі тодішнього обкому компартії. На вулицях міста до них долучалися всі охочі, котрі саме поверталися додому з роботи.
Унаслідок цього невдовзі утворилась велика маніфестація, яка налічувала сотню тисяч людей. Здавалося, на вулиці вийшло все місто. Міліція пробувала зупинити демонстрантів, вчиняла провокації, кілька десятків осіб, серед яких опинилися і жінки, було побито і покалічено. Кийком по голові вдарили навіть 15-річну школярку. Але зупинити цю лавину було неможливо. Коли міліція перекривала якусь вулицю, люди звертали на іншу і вперто йшли до центру. Тоді влада всерйоз була налякана, тож змушена була піти на переговори.
Наступний 1990 рік також був знаковим не лише для області. 20 лютого Монастириська районна рада перша в Україні прийняла рішення про визнання національним синьо-жовтого прапора.
8 серпня 1990 року відбулась ще одна подія, яка стала топ-новиною світових інформаційних агентств: у Тернополі, першому серед обласних міст, демонтували пам’ятник Леніну.
...А потім настав 1991 рік. 24 серпня. Україна стала незалежною!
Михайло ЛИСЕВИЧ.
Фото надане автором.
