Коли зустрічаєш живих свідків історії, гріх не послухати їхні безцінні спогади про минуле. Один із них — постійний читач «Голосу України», 91-літній рівнянин Іван Іванович ГОНЧАРЕНКО (на знімку).

 


Голодомор


Народився Іван Гончаренко 1926-го на Полтавщині, в селі Сухорабівка. Там у 1933-му пішов до школи. Початок навчання збігся із чорними в українській історії роками — Голодомором. Ветеран розповів, що мав товариша Мітька, з яким разом ходив до школи:


— Поверталися ми зі школи додому, аж тут нас покликала одна тітка: «Ідіть сюди, я дам цукерок». Вона стояла на порозі своєї мазанки. Підійшли до неї. Не знаю, чи я був худіший, чи ще чимось їй не сподобався. Бо вона обняла мого товариша за шию і повела в хату, а переді мною двері зачинила. Думаю, от Мітьку пощастило — цукерок дадуть. Бігав-бігав я кругом хати, почав плакати, що мене самого залишили. А потім зазирнув у вікно.

Дивлюсь: серед хати скриня, а там... Мітьчина відрізана голова. Я бігом звідти додому. Прибігаю, а вдома нікого, то я сховався під ліжко. Як смеркло, до нас прийшла мати Мітька та й питає в батьків: «А де ваш?» Я все чую, але не вилажу, бо дуже злякався. Зробився мокрий з переляку, порухався, а дорослі почули, підняли рядно, а там я, немов наляканий цуцик. Не могли мене звідти витягти, навіть кусався. Якось мене заспокоїли, і я розповів усе, що бачив. Викликали НКВС, пішли в ту хатину, а з Мітьки вже холодець зварили і по мисках розлили. Потім на машині-полуторці возили в клітці по селу ту жінку і її доньку з табличкою «Людоїди».


Війна


Як прийшла війна, то підлітки допомагали рити окопи, евакуйовувати худобу з колгоспу. Одного дня сухорабівці прокинулись, а в селі військових немає. Замість них німці. У 1942 році вони почали забирати молодь до Німеччини.


— Мене тричі ловили, а я все тікав, — пригадує ветеран. — Запхнули нас у товарняк і везли під конвоєм. Зупинилися на станції Дарниця, а її вночі почали бомбити. Ми цей шанс використали. Додому йшли місяць.


Прийшли хлопці в сусіднє село. Звідти Іван передав матері вісточку, що живий. Та на волі був недовго. Впіймали і кинули разом з іншими втікачами в котельню рідної школи. Дали хлопцям кусень хліба та піввідра води.


— На третю добу ввечері поліцаї привели нас до учительської, — розповідає Іван Іванович. — А там сидить німець-офіцер. Поліцай показує на мене і каже, що це я дезорганізовую вивезення молоді до Німеччини. Німець звелів дати нам по лопаті, щоб ми копали собі могили. На світанку нас мали розстріляти. Викопали, аж тут автоматні черги. Поліцаї про нас забули і гайнули хто куди. А ми втекли до лісу. 


Ховався хлопець у сусідніх селах. Коли наважився провідати рідних, зустрів товаришів, які на краю села під снопами кукурудзи грали в карти. І він біля них присів.


— Потім дивлюся на тінь, що вже полудень, — пригадує Іван Іванович, — і кажу хлопцям, що піду, бо треба корову доїти. Щойно прийшов у свій двір, аж чую: з того боку, де ми грали, стріляють. Дивлюсь: усе село палає. Люди біжать, кричать. У село заїхали німці, побачили тих хлопців за снопами і вирішили, що то партизани, та й розстріляли їх першими.


Іван Гончаренко побіг до річки. Із берестка зубами надер кори, сплів лико, начепив на корову і так переплив з нею на другий бік, а за ними телятко. Коли все стихло, хлопець переплив річку назад. Від хати залишилися тільки глиняні стіни.


Після визволення села він допомагав військовим відбудовувати міст. Солдати різали ліс, а Іван підтягував дерево волами. Приїхав додому, а там знайшлися мати із сестрою, яких він згубив після пожежі. Хати немає, хліва теж. Батько в армії. А перед тим сім’я викопала на городі яму, і туди в мішках поховали кукурудзу, пшеницю. Допоміг Іван матері й сестрі облаштувати там землянку, а сам пішов воювати, хоча йому не було ще 18 років.


Москва, Мінськ, польські й німецькі міста — таким був його шлях на війні. Переможний травень 1945-го Іван Гончаренко зустрічав під Берліном.


Карний розшук


На Рівненщину Іван Гончаренко приїхав після війни. Спочатку його направили в Дубровицю. Працював у школі, навчав дітей історії, географії, військової та фізичної підготовки. Потім перейшов у міліцію. Далі очолив карний розшук у Здолбунові, потім — у Костополі. А в 1970-х роках очолював Рівненський міський карний розшук. Один із пам’ятних випадків у його оперативній роботі трапився 1975-го, в день весілля доньки.


— Гості наші розійшлися, я повернувся додому, і десь о першій ночі радіостанція: «Третій-третій, на зв’язок», — розповідає Іван Іванович. — Приїхав до відділу, а там уже начальник обласного управління. Сидять начальники відділів. Кажуть, біда в Житині — на свинофермі застрелили міліціонера. Мене тоді з міста перевели на районний відділ начальником розшуку. На ходу прийняв справи. Щодві години ми доповідали про перебіг розслідування у Київ. На місці пригоди залишилися відбитки протекторів мотоцикла. Перекрили Волинську, Тернопільську, Житомирську області. Це ж ЧП — вбили міліціонера. Тижнів через два спільними зусиллями працівників карного розшуку ми вийшли на групу свинокрадів, яку очолював Мефодій Касько. У ній було троє, працювали пожежниками на «Азоті». Взяли їх уночі.


В оперативній роботі Івана Гончаренка було ще чимало цікавих справ, про які він може розповідати годинами. Але нині то минуле. А сьогодення — це його родина. Син та донька подарували пенсіонерові чотирьох онуків, є вже й правнучка. 21 серпня родина Гончаренків відсвяткувала 91-й день народження Івана Івановича.

Рівне.


Фото автора.