Що становить основу міцної та успішної нації? Звісно ж — щаслива родина. Така, в якій панують любов, повага, взаєморозуміння, сімейний затишок. В якій доросле покоління дбає про юних. Та ще більшої поваги і визнання заслуговують ті родини, де зростають діти, які могли стати знедоленими, та, на щастя, віднайшли свою сім’ю. До таких можна віднести родину Ліани ЗагородноЇ із села Журавлинка Голованівського району, в якій виховується п’ятеро прийомних, але рідних для неї дітей.
На знімку: Ліана Загородна зі своїми дітьми.
Фото автора.
Ліана народилася в селі, тут виросла, закінчила школу, потім поїхала навчатися до Чернігова.
«Там мешкав мій брат, — пояснює жінка, — от я й вирішила навчатися там на товарознавця, а потім залишилась працювати. Але в місті мені було дуже некомфортно. Та й перспектив особливих не було — квартира орендована... Тож я й повернулася на рідну землю. Тут працювала товарознавцем, а як магазини почали закриватися — перейшла в колгосп».
Після розформування колгоспу ім. Чкалова Ліана Загородна зайнялась домашнім господарством: виживати ж якось потрібно було. Та й сини навчалися. Їх у Ліани Степанівни двоє: Вадим та Сергій. У них уже свої сім’ї, а в бабусі Ліани навіть онучків двійко.
«Якось дивлюсь телевізор, — згадує вона, — а там говорять про те, що дітям потрібна родина: щось на кшталт соціальної реклами. Я й подумала, що сама ще не стара, діти пороз’їжджалися, будинок великий... То чому б не взяти на виховання одну чи дві дитини...
Порадилась із синами, з сільським головою — всі підтримали мою ініціативу. Хотіла взяти дітей із дитячого будинку, але на той час одну матір позбавили батьківських прав, а п’ятеро її дітей перебували в районній лікарні.
Спершу я не знала, що їх аж п’ять. Мені запропонували познайомитися з дітьми, поступово почали готувати мене, що їх п’ятеро, що це одна родина, чи не хотіла б я забрати їх усіх?.. Якщо чесно, вагань було дуже багато, бо ж такої великої родини в мене ніколи не було. Та один момент став переломним в прийнятті мого рішення. Коли я прийшла до лікарні, мене завели в педіатрію, у відділення для немовлят, де перебував найменший хлопчик — Дениско. Коли я взяла його на руки, то він мене так міцно й щиро обійняв, що ці обійми я запам’ятала на все життя. Саме в той момент я вирішила, що ці дітки стануть моєю родиною!»
Так і сталося. Вже протягом п’яти років Ліана Загородна ростить, виховує та навчає п’ятеро діточок: трьох дівчаток та двох хлопчиків. Розповідає, що починати було дуже важко, оскільки дітки були з неблагополучної родини, часто хворіли, у них був жахливо низький гемоглобін, а найменший взагалі боровся за життя. Якби його вчасно не забрали в дбайливі руки й не почали лікувати, могли запросто втратити...
«Найважче було підняти на ноги Дениса, — розповідає дбайлива мати. — До п’яти років він взагалі не міг розмовляти, руки майже не підіймалися. Скільки ми з ним пролежали в лікарнях різного значення — навіть уявити важко, але все це блідне на тлі того, що хлопчик почав розвиватися, розмовляти та активно рухатися. Цього року ось уже в перший клас пішов.
Пам’ятаю, як важко було, коли старшого сина, Сергія, забрали до армії. Я автівку не вожу, а тут серед ночі — то температура, то погано дітям... Терміново викликала меншого, Вадима (він тоді працював охоронцем), і — до районної лікарні...
У жодному разі не можу сказати, що виховання дітей — лише моя заслуга. Ні. Вся наша родина активно брала участь у вихованні прийомних діток. Дякувати Богу, що здоров’я у них покращується, ми вже другий рік не звертаємось до лікарні, тобто результат є, і позитивний. Нещодавно я охрестила своїх дітей, вони прийняли християнство та стали під захист Господа Бога.
Коли запитують, чи шкодую я, що стала прийомною матір’ю, відповідаю однозначно — ні. Навіть подумати про таке не можу, бо як же ж можна шкодувати про свою рідну родину».
Кіровоградська область.
