У пані Поліни намічалося свято — одруження сина Дениса. Подія і радісна, і тривожна водночас. У їхню маленьку дружну родину ввійде нова людина. Які взаємини складуться з невісткою? Чи зрозуміють вони один одного?

Чи зможе вона стати їм обом матір’ю і другом?


Знаючи спокійний, врівноважений характер Поліни, подруги заспокоювали: ти вмієш слухати, не балакуча, не сварлива — таку свекруху ще пошукати. Але її побоювання справдилися. Красуня Яна виявилася цілком сучасною, незалежною, практичною і «завжди правою». Ми не часто замислюємося, що несемо в цей світ: любов, добро чи зло. Ось і Янина поява в домі чоловіка принесла незлагоду.


«Харчуватимемось окремо — не обтяжуватимемо матір приготуванням їжі», — переконала чоловіка, при цьому «забуваючи» купувати продукти, платити за квартиру, світло і газ.


Зробивши ремонт у своїх кімнатах, невістка зажадала, щоб свекруха відшкодувала збитки, мотивуючи: «Квартира ваша — ви і платите за ремонт; ось коли на нас квартиру переоформите, тоді і вкладатимемо кошти».
І всі неприємні розмови заводила тоді, коли вони залишалися наодинці; зрозуміла, що мати не захоче засмучувати сина, вводити в ці грошові та господарські відносини...


Також Яна любила розваги, ресторани, нічні клуби. Денис до цього спиртним не захоплювався, але з тих гульбищ дедалі частіше почав приходити напідпитку. А Яна взагалі не вважала за сором прийти додому п’яною.


Заощадивши там, де можна і потрібно бути добрішими, милосерднішими, молода сім’я витрачала гроші на порожні речі, забави. Мати дивилася на все це і намагалася зрозуміти сенс і мету життя нинішньої молоді.


Якось сиділи бабусі на лавочці біля будинку, повз проходила Яна, і на привітання свекрухи лише щось зневажливо буркнула. Бачачи негарне ставлення невістки до свекрухи, сусідки несхвально відгукнулися про Яну. Але Поліна заступилася: «Що ми хочемо? Де нині вчать бути невістками?»


— А бути справжніми друзями де навчають, щоб були вдячними, вірними, поступливими? На яких уроках? — підхопила сусідка Катерина.


— На виховній годині, — відповіла колишня вчителька Олена Петрівна.


— А оцінки ставлять?


— Ні. Але хороших людських якостей ще вчать на літературі, порівнюючи з героями творів.


— Припустимо. Та якщо учень твір не знає — двійка. А якщо він не опанував якості позитивного героя — недоброзичливий, не любить ближнього, не виявляє милосердя? Ці риси характеру учня вчитель літератури оцінювати має право?


— Ні, — відповідала колишня вчителька.


— Саме так! — парирувала Катерина. — Якщо учні не навчилися бути чесними, безкорисливими, привітними — це їхні проблеми. Але ж багатьом, хто з ними поруч (а вони ж можуть у майбутньому обіймати високі посади!), буде непереливки. І нині проблеми в Яниної свекрухи — Поліни!


— Щоб стати справжнім лікарем, потрібно дуже багато знати, скласти купу іспитів. Щоб стати вчителем — теж. А ось на справжню Людину: добру, лагідну, правдиву — ніде не вчать. Хіба що життя... І так учить, що дуже дорого платити за той досвід доводиться, — непокоїлась Поліна.


— Вчителі дітям постійно про хороші людські якості говорять, постійно звертають на них увагу, але іспитів на звання «Людина» в школі справді не складають. І це прикро. Школа сподівається на сім’ю, сім’я — на школу, — із жалем визнала Олена Петрівна.


— Потрібно Яні привітатися, а любові до свекрухи нема, то й отримала Поліна бурчання зневажливе. Людина без любові — ніхто! — втрутилась у розмову Семенівна. — А це почуття споганено. І не дивно: обов’язки без любові роблять людину дратівливою. Справедливість — жорстокою. Розум — хитрою. Привітність — лицемірною... От якби серед шкільних предметів була наука про те, як пізнати самого себе, як позбутися поганого в собі і набувати хороше, як упоратися з проблемами, як ставитися до ближнього.


— Є такий урок. Християнська етика. Але вона не першочергова, — пояснила вчителька-пенсіонерка. — Та й плутанина в шкільній програмі. Хто створив людину? Бог? Чи людина з’явилася в результаті еволюції, від мавпи?


— Ото ж то й воно, — оживилася Катерина. — Не образ Божий формується в дитині, а образ мавпячий. А потім хочемо, щоб вони були хорошими невістками і зятями. Та й самі ми — виховані на тій еволюції — які? Ось я хороша, але тільки зачепіть мене — побачите, яка я «хороша». А все від того, що образ у мене — мавпячий!


— Що ж робити мені? Як я — мати — маю діяти, щоб у цьому сумбурному світі син із невісткою щасливими стали? — запитала Поліна.


— Тільки один вихід: формуй у них образ Божий, і в собі теж.


...Багато часу спливло, перш ніж Полінин син із невісткою стали прислухатися до законів моралі. «А якби з дитинства, з молоком матері, та ще зі шкільної лави вбирали ми якості християнські, то не було б стільки горя і гріхів», — ділилася з однолітками своїми міркуваннями бабуся Поліна.


Надіслала Любов Кустовська.


Київська область.


Мал. Миколи КАПУСТИ.