Народний депутат України Роман Заставний не привертає до себе увагу екстравагантними вчинками і гучними заявами. Він узагалі дуже рідко виступає на мітингах чи урочистих зібраннях. І все ж... У Тернополі Роман Йосипович — не тільки відома, а й надзвичайно впливова особистість.


А ще його також вважають дуже успішним бізнесменом: він, на думку громадськості, з легкістю реалізовує усі свої проекти. І тільки один Бог знає, скільки зусиль, нервів і праці докладає наш герой, аби досягти успіху. Сам же Роман Йосипович запевняє, що йому практично все вдається тому, що він — щаслива людина. Що чи хто робить його життя щасливим? Про це й поведемо розмову.

 

 

— Романе Йосиповичу, з вами, як з народним депутатом України, зрештою, як з досвідченим управлінцем та бізнесменом, дуже часто хочуть спілкуватися люди. Тим більше що вас вважають доступним політиком. Про що хочуть з вами говорити? І чи вас це не втомлює?


— Відверто зізнаюся: коли я був міським головою Тернополя, то дні прийому громадян були для мене найтяжчими. Люди приходили зі своїми болями, проблемами, скаргами... Витрачав дуже багато психологічної енергії. Але, повірте, вона відновлювалася, коли вдавалося їм допомогти. По-перше, у ті хвилини відчував велике задоволення. По-друге, саме тоді переконався у народній мудрості: знаючи біди інших, більше починаєш шанувати те, що маєш. Отже, до спілкування з людьми я звик. Зрештою, я — народний депутат, і це мій обов’язок. Тому, коли планую якусь зустріч, завжди виходжу раніше, бо знаю, що дорогою хтось перестріне: висловити критику, що в державі не все добре, порадити, які закони приймати, попросити сприяння у вирішенні проблеми... Прагну вислухати всіх, бо в думках простих людей є багато мудрості.


— Які події вважаєте найважливішими у своєму житті?


— Насамперед це, безумовно, одруження.


— Як ви познайомилися з дружиною?


— З Оксаною ми навчалися в одній групі у Тернопільському фінансово-економічному університеті. Спочатку наші стосунки були досить напруженими, бо на першому курсі студенти з села і студенти з міста тримаються дещо відокремлено. Але згодом молодість стирає всі кордони. Так було і в нас. Із часом зумів переконати красуню тернополянку в тому, що я — хлопець із села Ласківці Теребовлянського району — таки найкращий (сміється). На третьому курсі ми одружилися. Й уявіть собі, навіть зумів переконати її оселитися зі мною в гуртожитку! Це були неймовірні часи. До речі, нещодавно ми справили срібне весілля. Було так само душевно, щиро й весело, як і 25 років тому.


Таким же важливим і неповторним стало народження синів. Сенс нашого з дружиною життя саме у дітях. Пригадуєте, колись незабутній Назарій Яремчук виконував пісню «Батько і мати». У ній є геніальні слова: «У дітях ми продовжуєм себе».


— Розкажіть, будь ласка, про синів.


— Старший, Петро, за освітою юрист, нині активно займається сімейним бізнесом. Дуже креативний, завзятий. У нього постійно з’являються нові ідеї, тож інколи доводиться трохи стримувати його.


Молодший, Андрій, навчається в магістратурі Київського національного університету. Він — майбутній сходознавець, добре володіє арабською мовою. Планує й надалі займатися саме тим, що вивчає. Уже розіслав своє резюме багатьом міжнародним компаніям. Свого часу Андрій виграв грант Посольства Кувейту в Україні і рік навчався в університеті цієї країни. І хоча він за характером більш м’який і домашній, ніж старший син, із Кувейту повернувся абсолютно самостійною людиною. Каже, що там було дуже важко, але він переборов усі труднощі. Андрій — дуже цікава особистість. Спілкуватися з ним — саме задоволення. Його роздуми про світ, його філософські твердження просто вражають.


— Вважається, що батько завжди суворий, а мати — добра. Чи так у вашій сім’ї?


— Ні. Звичайно, материнське серце — найдобріше у світі. Але у нас із Оксаною ніколи не було розбіжностей у ставленні до синів і їхніх вчинків. І я суворий тільки в тих випадках, коли потрібно пояснити хлопцям, що життя вкрай складне і не прощає помилок, що завжди треба бути готовим до будь-яких несподіванок. Але загалом я не суворий, а справедливий. І маю на це підстави, бо говорити правду близьким людям, навіть якщо вона гірка, повинні ті, хто їх найбільше любить. Інші можуть лукавити. І ще одне. Завжди наголошую синам, що найкраща школа — це школа життя. Дякувати Богу, вони це розуміють і завжди прагнуть бути незалежними, тож не цураються нічого. Наприклад, свого часу залюбки працювали і барменами, і офіціантами...


— Хто ваш найбільший авторитет у житті?


— Батько. Він має лише три класи освіти. Але його життєва мудрість мене завжди вражала. А ще активність. У всіх справах він — у перших лавах. Був депутатом районної ради, пройшов шлях від простого трудяги до заступника голови колгоспу. Моя мати для мене — це втілення любові, а батько — суворості, дисципліни й витримки. Я дуже вдячний їм за все.


— Надзвичайно болючою для України (і для Тернопільщини зокрема) є проблема заробітчанства за кордоном, особливо в контексті стосунків батьків і дітей... 


— На жаль, це навіть стосунками важко назвати. Це, радше, телефонне спілкування. Власне, тут виховання дітей у класичному розумінні дуже часто відсутнє взагалі. Хіба це не сімейна трагедія? Чи не тому заробітчани виховання підмінюють... грошима. Вони шлють дітям гроші, оплачують їхнє навчання у вузах... А діти? Не маючи життєвого досвіду і мудрих порадників, вони нерідко надіслані кошти витрачають на алкоголь чи навіть на наркотики. А ті, кому проплатили навчання, за спеціальністю не працюють. Або торгують на ринку, або також їдуть на заробітки. Як на мене, люди не розуміють, що відкупитися грошима за відсутність материнської любові і батьківської науки неможливо.


Є ще один аспект цієї проблеми. Заробітчани, зібравши певну суму євро чи доларів, повертаються в Україну і купують квартиру чи машину. А чому б не вкласти гроші в купівлю ятки, маленької виробничої лінії, чому б не почати власну справу? Підіть на ринок — там усе китайське. Навіть українська вишивка! Чому ж самим не створювати додану вартість, замість того щоб збагачувати Китай?


— А як розпочався ваш шлях у бізнесі? Коли ви заробили свої перші гроші?


— У 14 років. У 1980-ті я був у складі так званого учнівського підряду: ми вирощували півтора гектара часнику. Повірте, й досі хороша тема для бізнесу. Після закінчення університету працював бухгалтером у банку «Україна».

Був у 90-ті такий потужний банк. На жаль, згодом його зусиллями псевдополітиків та владоможців, котрі набрали фантастичні суми кредитів, було ліквідовано... Так от, у 24 роки я вже був головним бухгалтером обласного відділення. З часом став заступником керуючого цієї фінансової установи і... написав заяву на звільнення. Друзі й знайомі були шоковані.


— Чому так вчинили?


— По-перше, я бачив, що навколо банку відбуваються якісь незрозумілі рухи. По-друге, хотілося чогось нового. Чогось такого, що створене мною.


— Тобто вас не лякають зміни напрямів діяльності?


— Понад те, я їх прагну. Не може бути якогось одного бізнесу на все життя. Перестав подобатися, бачиш інші перспективи — роби кардинальні зміни! Коли я став міським головою, то, як і обіцяв, продав увесь свій бізнес. А на той час я був акціонером і співвласником кількох дуже успішних підприємств. Опісля захопився ресторанною справою — на сьогодні нашою сімейною.


— Що далі? Якщо не таємниця, звісно.


— Мене дуже захоплюють ІТ-проекти. По суті, ми вже займаємося ними, але великі проекти ще попереду.


— Що найбільше любите робити?


— Думати: аналізувати, планувати, творити майбутнє...


— Вибачте за банальне запитання: ви вважаєте себе багатою і щасливою людиною?


— Так, я багатий: у мене є кохана дружина і моя гордість — сини. У мене багато друзів. А ще робота, яка приносить задоволення. Маючи такий тил, легше заробляти гроші. Я також можу собі дозволити говорити те, що думаю, а не те, що хочуть почути інші. І саме тому я ще й щасливий. Не буду лукавити: наша сім’я не бідна. Проте я знаю бізнесменів із мільйонами, але нещасливих. Повірте, гроші в житті — не основне. Світ тримається на сімейних цінностях.


Розмовляв Михайло ЛИСЕВИЧ.
Фото з архіву родини Заставних.