«Учора клювало, а сьогодні чогось не хоче», — з такої сакраментальної сентенції починається мало не кожна риболовля. Тож поки навколо годівнички збереться рибка, милуюся мальовничими пейзажами островів та живою водою, що плине з-під човника, і розмірковую.
Я рибалю на Дніпрі, але не на теперішньому судовому ході, а на колишньому, який ми, рибалки, тепер скромно іменуємо Лівою протокою. Глибини тут чималі — від шести до десяти метрів, проте є й мілизни, й острови, болітця й озерця, є навіть своя річечка, що пропливає через величезний острів, який ми називаємо: «Той, що навпроти дач». Тож місць для риболовлі в нас скільки завгодно: «під дачами», «під очеретом», «під осокором», «під вербами», «навпроти проточки» тощо. Якби на плеса випливло водночас сто човнів, усім вистачило б місця, кожен щось би та зловив. Бо в Дніпрі, а точніше — в Лівій його протоці, ще не перевелася рибка. Хоча... як на це подивитися.
Я рибалю тут мало не тридцять літ і переконаний: якби не Дніпро, то я б до своїх поважних літ не дожив. Бо тут, за двадцять кілометрів від київської околиці, навіть повітря наче настояне на руті-м’яті... Але зараз я не про це, а про ті загадки, які дає рибалкам Дніпро-батечко.
От, скажімо, першого карася на вудку я зловив у цих місцях аж через двадцять літ вудкарства, тобто у 2010 році. Це була така дивина, бо досі ловилися лише щуки, судаки, окуні, соми, плотиці, лящі з підлящами, синці, густірки, йоржі та чехоні — і раптом утрапила на гачок рибка зі ставків та боліт! До того ж зловив цього карася на глибинах за сім метрів та ще й за пристойної швидкості води! Що таке диво може означати? І чи означає хоч би щось?
Тоді подумалося, що цей карась опинився у глибинах через глобальне потепління, яке захопило й Україну. От за літньої спеки карасям, що живуть і множаться на мілизнах, стало надто незатишно від високої температури води, тож вони й перебралися на прохолодніші глибини.
Минуло п’ять літ, я вже й забув про того нещасного карася, бо ці любителі мілизни більше про себе нічим не нагадували. Але з 2015 року вони стали звичайною здобиччю аматорів і, як правило, вагою в одному хвості 150—500 грамів. Тож це змусило замислитися знову. Якщо справді гряде глобальне потепління, то сом — корінний мешканець південних, навіть африканських річок та озер — мав би помітно розмножитись у Дніпрі, проте цього не спостерігається. Навпаки: соми, як і судаки та щуки, стали досить рідкісними в уловах рибалок. Щоправда, цей факт можна пояснити інтенсивним виловом згаданих видів риб. Але карасів виловлюють ще більше — часом половину улову в аматорів становлять саме карасі — проте їх не меншає! Отже, підвищення температури води в Дніпрі літньої пори до критичних позначок не здатне пояснити причину інтенсивного розмноження карасів і зменшення популяції хижих риб.
І тут мені пригадалися останні тижні спекотного й уже досить далекого літа 1992 року. Ми, дачники-початківці, пливемо на відкритій палубі теплохода до своїх ділянок, розташованих неподалік села Проців. Під берегами розкладається й тому на всі заставки смердить річкове зело і цим псує пасажирам зі столиці настрій. Мені було зрозуміло, що цей негаразд із зелом тісно пов’язаний з уповільненням течії Дніпра через побудову на ріці кількох гребель, які підняли рівень води, від чого, у свою чергу, в рази зросли площі під мілизнами. Отже, чверть століття тому проблема Дніпра вже існувала. Проте тоді це було сезонне нездужання ріки. Спека минала, і Дніпро самотужки очищався від гнилизни.
Пригадую й таку «дрібничку»: в перші роки перебування на дачах було легко «топтуном» зловити десяток-другий дрібних живчиків, щоб ними наживити гачки перемета й закинути цю снасть на хижаків. Але вже 1995 року й пізніше живчики-бичечки зовсім перевелися. І не тільки біля наших дач, а чи не повсюдно. Тож не лише рибалкам не стало чим наживляти снасті, а й хижі риби позбулися легкодоступного харчу. Куди ж вони, ті живчики, поділися? Минув якийсь час, поки я розшифрував цю загадку. Вона полягає ось у чому.
Наприкінці XX століття в житті Дніпра, крім лиха гребель, з’явилися ще два помітні нещастя. Перше: його береги почали масово забудовувати дачами. Друге: до побуту населення надійно увійшли пральні порошки, які після використання, потрапляючи до річки, сприяють розмноженню дрібних зелених водоростей.
А тут ще й каналізаційні стоки з прибережних населених пунктів, зокрема й з дач, теж опиняються в Дніпрі. Все це погано позначається на якості води, отже, й на існуванні річкових мешканців. Першими загинули бички, в результаті кормова база хижих риб звузилась, і це вплинуло на їхню популяцію.
Тепер Дніпро з обох берегів забудований здебільшого елітними дачами. Якщо ця еліта разом із містами та промисловими підприємствами і далі скидатиме до «упакованого» в греблі Дніпра каналізаційну та всяку іншу «благодать», то із часом у річці не те що зникне риба, в тому числі й карасі — від смороду повтікають дачники. А поки що доводиться робити такий висновок: надійні карасі приходять на зміну популяціям «делікатніших» риб лише тому, що здатні виживати там, де жодна інша риба жити не здатна.
Тож якщо ми, народ, займемо споглядальницьку позицію, то через кілька десятиліть Дніпро може перетворитися на низку довгастих зарослих усячиною не дуже чистих озер, мешканцями яких залишаться самі витривалі карасі. Хіба нам, теперішнім, потрібне таке гірке майбутнє Дніпра?
Який же вихід? Не забиратиму хліб у державних мужів, які, сподіваюся, здатні разом із гідрологами та іншими фахівцями визначитися краще за публіциста, що та як треба вчинити для омолодження Дніпра. Ненав’язливо натякну лише, що з часом, коли надто припече, доведеться греблі на Дніпрі якщо не зовсім познімати, то принаймні рівень води перед ними відчутно знизили. Це дасть змогу Дніпру пришвидшити течію, що означає: краще боротися з нечистотами, і зменшити — за рахунок мілизн — акваторію.
Колись француз Антуан де Сент-Екзюпері казав про воду: «Ти — саме життя. Ти заповнюєш нас радістю..». Отож! Питна вода, на відміну від морської, — свята й солодка. В тому сенсі свята й солодка, що ми разом із братами нашими меншими вживаємо її в їжу, п’ємо її! Не стане питної води — зникне життя. Це треба розуміти. Сподіваюся, що невдовзі в Кримінальному кодексі ми побачимо статтю, що каратиме за свідоме чи несвідоме псування питної, тобто джерельної, артезіанської, колодязної, річкової та озерної, води. А це і є наш Бог — Дніпро, якому завжди потрібна наша допомога.
А от і перша покльовка!..
ДОВІДКОВО
Протягом XX століття Дніпро в різних місцях перекрили греблями, чим різко зменшили швидкість течії, а це означає, що й можливості для самоочищення води звели мало не до нуля. Тим часом греблі відчутно підняли рівень води, від чого утворилися великі водойми зі значними площами мілизн, що почали інтенсивно заростати не потрібними ані людям, ані підводним мешканцям зелом. Пізніше із заселенням берегів дачниками посилилося щоденне неконтрольоване «глушіння» підводних мешканців тисячами кубів фекалій та інших токсичних стоків. Таке навіть для Дніпра непосильне випробування триває майже три десятиліття. Люди на берегах, зайняті своїми повсякденними клопотами, не здатні правильно оцінити його теперішнього тривожного стану.
Борис СИДОРЕНКО, рибалка-аматор.
Фото Валерія ПРИХОДЬКА.
