Із яких образ, із якого негативного досвіду, зневаги чи байдужості походять ті вчинки дітей, котрі дошкульно ранять батьків, позбавляють їх спокою на старості літ? Мабуть, однозначної відповіді на це запитання ви не знайдете...


У списках не значиться


«Я не знаю, чому донька так вчинила зі мною, — каже Лідія Григорець (на знімку), історія про «смерть» якої нині стала резонансною. — Ми з покійним чоловіком були уважними до своїх дітей. Бавили їх настільки, наскільки це було можливим із нашими колгоспними мізерними зарплатами... Коли дочка була маленькою, господарювала зі мною, вчилася куховарити. Потім вступила до училища в Кіровограді, жила на квартирі, за яку ми платили доларами... А вийшла заміж — справили гарне весілля, подарували «Москвича», килими...

 


Ця жінка з Новоукраїнки останнє десятиліття прожила без паспорта. І взагалі з 2006 року офіційно вважалася померлою. Родичі, яким донька свого часу повідомила цю сумну новину (мовляв, мама померла, поставте свічку в церкві, згадайте добрим словом і живіть далі), не знали б і досі, що вона ходить і дихає. Якби Лідія Іванівна не приїхала з Розкішного, де вдруге вийшла заміж, до Новоукраїнки, та не кинулась оформляти пенсію. А в поліції, Пенсійному фонді та РАЦСі дізналася, що громадянка Григорець, уродженка Молдови, мати трьох дітей, у «списках живих»... не значиться. Навіть сьогодні, коли вже достеменно відомо, що доньці документальна «смерть» матері була потрібна для подальшого оформлення на себе земельних паїв колишнього колгоспу «Росія», Лідія Григорець відмовляється вірити і серцем, і розумом. «Та якби вона в мене попросила батьків чи мій пай, або й обидва, я просто подарувала б їй землю», — запевняє пані Лідія.


Матері про смерть не сказали


Але в те, що стосунки між матір’ю і трьома її дорослими дітьми могли скластися «просто», як нормальна сімейна взаємодія (попросив — отримав, подякував), сьогодні геть не віриться. Без повчальних ремарок згадаємо ще один епізод дивних стосунків у цій родині. Щоб не перекрутити, наведу слова Лідії Іванівни: «З донькою ми давно не спілкуємося. З меншим сином — рідко. Ще в 2006-му Надя попросила, щоб я приїхала з Розкішного (Голованівський район), привезла свідоцтво про смерть батька (чоловіка, з яким Лідія Григорець прожила з 1984-го по 2002-й. — Авт.) Із Новоукраїнки я повернулася без паспорта — думаю, вона його тихо витягла з моєї сумки, більше нікому. Сьогодні мене запитують, чи отримувала я пайові виплати. Та я навіть не знала, що нам із чоловіком у колгоспі дали землю. А пізніше й сестрі, й тітці в Новоукраїнці було сказано, що я померла. У мене зв’язок із донькою перервався. Навіть вісточки не послали, коли сина Ігоря не стало! Я не знала, що його вже немає...»


Із дітьми й без дітей, у хаті й без хати


Виходить, не лише з донькою, а й із меншим сином, військовим із Кропивницького, в матері зіпсувалися стосунки. Який же такий злочин скоїла вона проти найрідніших людей?


«Перший мій чоловік помер від пороху (саме так вона називає цей недуг) серця. Може, діти на мене образилися через те, що я продала хату в Новоукраїнці й забрала собі гроші? — припускає Лідія Іванівна. — Але ж вони на той час уже були самостійними...»


Продавши хату, жінка, чиї слова ми беремо на віру (точно знаючи, що існує й інша версія подій, інша правда), перебралася до Голованівського району. Садиба чоловіка, з яким вона зійшлася тепер, потребувала ремонту. На те й пішли 25 тисяч гривень, виручені від продажу.


«Сім літ тому Василь (другий чоловік) помер, — веде далі ламаними стежками своєї долі Лідія Іванівна. — Хоч і був на рік молодшим за мене — з 1959-го. І тут з’ясувалося, що хату він уже давно переписав на племінницю.

Мене виставили на вулицю. Але пішла я недалеко — в сусідній двір, де потребували догляду старі люди».


Виходить, усі ці роки безпаспортна й офіційно безробітна жінка жила, не маючи потреби в довідках, не проводячи банківських платежів. Аж «раптом» надійшов пенсійний вік. Тут уже й відкрилося, що людину «списали».


Утім, після поїздки Лідії Григорець у Новоукраїнку правду дізналися й родичі. Достеменно не відомо, чи ставили вони в церкві свічки за рабу Божу Лідію, але подив їхній уявити собі неважко. Не набагато старша за небогу тітка, Тетяна Яриш, забрала Лідію Григорець до себе і взялася поновлювати її громадянський статус.


Поховати простіше


«Уже три роки я мешкаю в тітки, — розповідає Лідія Григорець. — І хоча в неї своїх четверо дітей, мені ні в чому не відмовляють. Власних грошей я не маю. Хіба дадуть на товар, то потримаю в руках, поки в магазин сходжу.

Треба було їхати в Молдову, щоб узяти копію свідоцтва про народження (для поновлення паспорта), тітка позичила чотири тисячі гривень... Тільки даремно витратили гроші, бо там з’ясувалося, що новоукраїнський паспортний стіл мусив забезпечити мене якимось папірцем, але забув... Паспорта я не маю й досі. Хоч і свідків у суд водили, і на прийомах у різного начальства бували... А про оформлення пенсії ще й мріяти не смію».


До речі, одне з видань написало, що в Л. Григорець своя могилка на кладовищі в Новоукраїнці є і що вона часом приходить і гірко плаче над нею. Та то неправда. Лідія Іванівна плаче на могилі сина, похованого без неї... Там вона й побачилася востаннє з дітьми, котрі продовжують її ігнорувати. Син, який мешкає в Кропивницькому, міг би (якщо вірити Лідії Іванівні) суттєво прискорити отримання матір’ю нового паспорта, з’явившись у суді як свідок. Але робити цього він не бажає. 


От і міркуйте, чому чужі люди з Бюро правової допомоги, з РАЦСу готові витрачати час і допомагати цій жінці, а в рідних дітей роками не знаходиться хвилини на телефонний дзвінок матері. А заодно й подумайте, чому в нашій державі можна безкарно «відправити на той світ» одну людину й допомогти (навряд чи безкорисно) іншій отримати від цього вигоду? І чому так важко поновити в правах чесну жінку? 

Кіровоградська область.


Фото Валерія ЛЕБЕДИКА.