Алла ЦІхоцька з міста Дубно час від часу виводить у люди 120-річну скрипку, щоб продемонструвати її унікальний голос і водночас розповісти про нелегку, тернисту долю. Для неї інструмент — сімейна реліквія.
Ця скрипка Аллі Ціхоцькій (на знімку) дісталася в спадок від батька — священика, настоятеля Дубенського Свято-Іллінського собору. А йому інструмент передав дід Максим — талановитий регент, який десятиліттями керував хором Почаївської лаври. Саме при ньому зародилася лаврська хорова школа, з’явилися на світ сотні нових духовних піснеспівів. Почаївська лавра, як і місто Острог, де Максим Шемлюк був диригентом освітянського хору, пам’ятають цього чоловіка завдяки його подвижницькій праці й трепетним духовним миттевостям, коли голос скрипки зливався з молитвою.
— Ще й досі старший люд згадує ці концерти, ці служіння, — каже Алла Всеволодівна, — як і батькову духовну місію, адже о. Всеволод Трофимлюк 16 років служив в Іллінському соборі в Дубно. Він також мав пристрасть до музичних інструментів. Особливо до гітари. І я пам’ятаю, як вони удвох (дідусь — на скрипці, своїй ровесниці; тато — на гітарі) видавали такі гарні музичні речі, від яких дух захоплювало. В деяких мелодіях було багато суму.
Це, напевно, від пережитого.
Річ у тім, що при радянській владі за причетність до церкви родина Алли Ціхоцької зазнала гонінь. Алла Всеволодівна пригадує, як іще під час служіння в Ізяславі о. Всеволода відсторонили комуністи, наклавши саме перед Великоднем на храмові двері замок. Мовляв, ніяких освячень пасок не буде, як і Великодня.
— Як зараз пам’ятаю, — стирає сльозу Алла Всеволодівна, — просинаємося в своїй хаті від якогось шуму за вікном, батько відхиляє фіранку, а там — море людей. Оточили спозаранку хату — і всі з запаленими свічками, із кошиками для освячення. Буквально вся парафія не побоялася комуністів і прийшла до батюшки святити паски. А він попри заборону не побоявся провести службу. Справді, він був достойним і незламним духівником. Коли його не стало, на похорон прийшла теж сила народу. Прийшла попри те, що навіть на моїй роботі від головного лікаря ветлікарні була заборона для тих, хто зі мною працював. Мовляв, якщо підете на похорон батька Всеволодівни, то будете звільнені... Давно на білому світі немає ні батька, ні дідуся. Але залишися речі, які про них нагадують. Вони для нашої родини святі. Зокрема й скрипка. Уже декілька разів ставилося питання про передання її до музею. Може, це і правильно, але поки що душа не погоджується. Передам її в своє наступне покоління, — доньці... А там уже нехай вирішують самі її подальшу долю. Водночас хотілося б, аби й далі скрипка час від часу подавала свій голос. Як от зараз, коли беру її на різні виставки, фестивалі, шкільні уроки.
Рівненська область.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
