Довгими вечорами жителька села Миколаївка Ольга ШЕСТОПАЛ частенько перебирає чорно-білі фотографії, вдивляється у знайомі обличчя односельців і згадує свою та їхню колгоспну молодість.
Рідні береги
...Непросто складалось життя Олі змалку і в юності. Батько, Іван Соловейович, з війни не повернувся. Виросла з мамою, Тетяною Тарасівною. Допомагали вдові рідні брати Іван, Фалімон, Артемон, сільські ковалі-трударі. Миколаївка — село невелике, там була тільки початкова школа, тому Оля перебралася до тітки в Москаленки на Київщині й там навчалася.
Після закінчення Городищенського сільгосптехнікуму шукала щастя Оля і на Донбасі, і в Городищі. Але човен її долі таки прибило до рідного берега. Переживши особисті драми і розчарування, твердо вирішила осісти в рідному селі. Купили з ненькою хату недалеко від Росі. Голова колгоспу Іван Осович запропонував їй роботу обліковця. Та вже незабаром молоду толкову жінку призначили завідувачкою дільниці, а у 1970 році — завферми. То була робота, яка розкрила її талант організатора та керівника колективу, де трудилося понад 60 тваринників.
Без спочинку і вихідних
На одному зі знімків — вона поруч із доярками та фуражирами. Сором’язливо притулилися до дорослих троє дівчаток — малі помічниці матерів-доярок. Одягнені-взуті дорослі та малеча скромно. Тоді на колгоспівські заробітки не можна було дуже розжитися. Хоча всі на коровні працювали тяжко, від світанку до смерку. Молочнотоварна ферма вихідних не знала. Щодня текли з неї молочні ріки, як любили писати про роботу тваринників журналісти «районки».
— Як я раділа, коли наша ферма збільшувала надої молока! — з усмішкою пригадує Ольга Іванівна. — Мої дівчата добилися неабиякого успіху — три тисячі кілограмів від кожної корови! Це був для нас рекорд. Однак я знала, що більшого ми вже не досягнемо. Можливості симентальської породи вичерпані. Пішла до голови колгоспу й запропонувала завезти чорно-рябих корів із Прибалтики. Він погодився. Потім усіх теличок вирощували самі. Доярки їх, наче малих дітей, гляділи. Зате й результати прийшли, та не одразу. Корову вирощують щонайменше три роки. Два роки ми «дотягували» до п’яти тисяч кілограмів молока на корову. Я із зоотехніком днями мізкувала над раціонами, з агрономом воювала за те, щоб сіяли кращі кормові культури, голові колгоспу ставила ультиматуми: не вийду з кабінету доти, доки не дадуть нам «ті, що положено», концентрати. І в 1986 році ми таки стали п’ятитисячниками. Радості не було меж! Щодня з нашої ферми відправляли майже чотири тонни молока. Нас ставили за приклад. До нас приїжджали «по досвід».
…У клопотах про людей, про ферму, корми та надої промайнуло життя. Утім, 80-річна жінка аніскільки не шкодує, що саме так склалася доля. То були її кращі роки, вважає вона й нині. Жила у селі, яке любила. Працювати було цікаво. Люди вірили і довіряли їй, стояли за неї горою, вона — за них. У неї не було улюбленців, родичів і кумів — до всіх ставилася справедливо. Й перед керівництвом ніколи не вислужувалась. Жінку цінували за працьовитість, чесність, відданість роботі. Була депутатом районної ради, їздила в область, навіть у столицю на різні наради та свята сільського господарства. Досі у голосі жінки звучить гордість за те, що неодноразово спілкувалась із легендарними людьми: відомою дояркою Валентиною Левчик, буряківником Омеляном Парубком, з іншими героями праці. Її теж не раз нагороджували. Має почесне звання заслуженого працівника сільського господарства України, орден за багаторічну сумлінну працю і... невелику колгоспну пенсію.
Бабусине щастя
І все ж головна гордість Ольги Іванівни — її родина: син, невістка, яка стала як рідна донька, улюблені онуки. Колись син сфотографував її з малими Мишком та Андрійком над річкою Рось (на знімку). Цю карточку вона любить найбільше і також частенько переглядає разом із іншими родинними реліквіями.
Виховала сина сама, без чоловіка. Та виріс Євген мужнім і люблячим, працьовитим і порядним. Одружився зі своєю однокласницею Валентиною, і склалася у них добра і дружна родина. Тепер бабуся не натішиться Михайлом та Андрієм. Старший уже вивчився, має свою сім’ю. Менший навчається у Києві, у Національному авіаційному університеті. Обоє виховані батьками у повазі до старших, у любові й шані до своїх бабусь — Ольги Іванівни та Валиної мами Марії Миколаївни. Хлопці завжди провідують їх, коли приїжджають до батьків. Обов’язково з подарунками, гостинцями та гарним молодечим настроєм, який і бабуням духу додає.
— А що ще людині треба на схилі літ? — лагідно всміхаючись, запитує бабуся Ольга й сама відповідає: — Щоб діти та онуки були здоровими та щасливими, щоб не забували стареньких — і більш нічого...
Людмила ЯРОВА, Лідія ЛІСОВА.
Фото з архіву Ольги Шестопал.
Корсунь-Шевченківський район Черкаської області.
