Відверто кажучи, не в моді нині ростити багато дітей. Теперішні батьки стали практичними: менше малечі — менше турбот. І все-таки є приємні винятки — де сім’я велика, а в ній панує мир і злагода.
Ідеться про багатодітну родину ВОРОБЦІВ (на знімку), яка проживає у Матачові, що підпорядковується Ізківській сільраді. Оксана Андріївна, якій сорок років, та старший за неї на чотири роки чоловік Іван Михайлович виховують аж восьмеро діточок! Порівно: чотири синочки і чотири дочки. Всі вони для батьків — душевна втіха і гордість, бо слухняні, старанні і чесні.
То щороку, а то й раз на три поповнювалася сім’я новонародженими. Найстаршому Іллі, який вчиться в ужгородському ліцеї (через це і був відсутній), виповнилося 16 літ, а наймолодшій Софійці — три рочки. Восьмеро дітлахів, серед яких Іванко, Марійка, Давид, Петрик, Вероніка, Оксанка, тягнуться один до одного і живуть за принципом: один за всіх, а всі за одного. Не треба було й батьківської науки, щоб запрацювала товариська естафета: старший допомагає молодшому. Подружжя каже, що кожен любий їхньому серцю, та все ж, як трапляється, найніжніше і найсолодше — найменше, себто Софійка, котра пухкенькими рученятами повсякчас тягнеться в обійми і до мами з татом, і до братиків та сестричок. Вона для них — як жива забава.
Мати Оксана Андріївна, котра майже не перериває декретні відпустки після заміжжя, за фахом — учитель німецької мови, закінчила Ужгородський університет.
Батько Іван Михайлович у молодості був спортсменом, виконав нормативи кандидата у майстри спорту з лижних перегонів, трудився у райцентрі на заводі «Електрон», аж допоки той не розпався. З цього приводу чоловік особливо не розчарувався, бо має золоті руки: і покласти плитку може, і парове опалення облаштувати. Як правило, найчастіше працевлаштовується за кордоном — у Чехії. Звісно, через це велика ноша падає на плечі дружини, адже у господарстві тримають корову, кролів, свиней, курей, гусей, вирощують картоплю і всіляку городину... Радо стає на душі батькам, коли у поміч напрошуються діти...
Колись пращур Іван Чічур попрохав підлатати стареньку в зруб хатину, якій тепер уже за вік, — про всяк випадок, щоб була користь для нащадків. «Добре, що послухався діда», — розповідає Іван Воробець, який її невпізнанно реконструював і всередині зі смаком обладнав. Не тісно і комфортно тепер сімейному гурту під дахом свого нового-старого дому у складі аж десяти чоловік.
Узагалі-то подружня пара про своїх прародичів доброї думки. Розказали, що бабуся Гафія мала здібності сільської повитухи, виручаючи землячок-породіль на дому. А ненька Єва Михайлівна — теж матір-героїня — народила 12 дітей, із яких 9 залишилися живими.
Родина Воробців надзвичайно побожна, щонеділі поспішають на службу. Віру у Всевишнього глава сім’ї Іван водночас засвідчує і сприянням своїми вмілими руками на будівництві нового храму. Голова сільради Михайло Дубанич тепло відгукується про родину Воробців: «Це дуже авторитетна сім’я у нашій окрузі».
Милі і юні сестрички та братики-«горобчики», безсумнівно, за такого виховання виростуть порядними людьми. І милосердними. 13-річна Марійка, яка приносить зі школи похвальні листи за відмінне навчання і кохається в музиці (опановує баян у музшколі), та 10-літній Давид уже мріють стати лікарями, щоб рятувати життя. Правда є правдою: де злагода в сім’ї, там щасливі люди, а Бог благословляє їх добром і радістю.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Василь НИТКА.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
Закарпатська область.
