Відомий письменник Василь Шкляр прийшов до читача з новим романом «Троща» про героїчну боротьбу ОУН-УПА на західноукраїнських землях

Тема національно-визвольної боротьби УПА на західноукраїнських теренах проти гітлерівських і сталінських зайд порівняно нова в українській літературі. Вона почала набирати широкого розголосу лише з відновленням незалежності Української держави. І нині маємо низку творів, у яких виразно постає той героїчний і водночас трагічний період нашої невпинної боротьби за українську державність, за нашу свободу. Згадаймо хоча б романи «По той бік ночі» Василя Стефака, «Вогненні стовпи» і «Торговиця» Романа Іваничука, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Століття Якова» Володимира Лиса, «Посаг для приречених» Мирослава Лазарука, повстанську трилогію Андрія Кокотюхи «Червоний», новели Василя Портяка, Володимира Михайловського, Бориса Хижняка... Усі вони написані талановито і цікаво. 

І ось поповнив цю тематику і розширив її межі новий роман відомого українського прозаїка Василя Шкляра «Троща» (Харків, «Клуб сімейного дозвілля», 2017). Так у галицьких селах над Стрипою називають очерет, який росте у заплавах річки. Та чому саме це слово винесено в заголовок? «У мене аж серце здригнулося, коли пізнав це слово. Адже відчув, що це не тільки очерет. Троща — це катастрофа, це бійня, це трощення людських життів, доль та майбутнього», — каже з цього приводу автор роману. Саме у такій трощі, поблизу сіл Багатківці, Ішків та Купчинці, і розігралася драма наприкінці червня 1947 року.
Недільного ранку цю болотисту місцину оточили війська НКВС і почали прочісувати трощу. Із пастки вдалося вирватися лише трьом повстанцям — інші загинули. Серед них і крайовий референт Служби безпеки ОУН Подільського краю Мирослав Вовк («Єфрем», «Корнило»). Не було жодних сумнівів, що це сталося через зраду.
Очевидно, все це б так і залишилося у різних здогадках та припущеннях, якби не одна подія, яка сталася на початку 90-х років уже в незалежній Україні. Тоді у Бережанському районі Тернопільської області знайшли так званий архів «Запорожця», який у 1949 році закопали у землю в алюмінієвих бідонах з-під молока. А щоб документи і матеріали, заховані в лісі на межі Тернопільщини та Львівщини і на цвинтарі в селі Краснопуща, не загубилися, повстанці взяли у свідки 18-літню місцеву дівчину Стефанію Килин (згодом по чоловікові Дудар), на яку не могла впасти підозра каральних органів. Сорок два роки жінка носила в собі цю таємницю і лише незадовго до смерті розкрила її своїм рідним, які і відкопали архівні документи. Там серед багатьох протоколів переслухань, проведених слідчими оунівської СБ, є і «справа Юди». Тобто Василя Магдія («Жара», «Долі») — окружного референта СБ і водночас таємного агента МДБ, який своїми зрадницькими діями завдав відчутних втрат визвольному руху. Слідчий «888», прізвище якого досі не ідентифіковане, до найменших подробиць подає на десятках, сотнях сторінок ситуацію у навколишніх селах і хуторах у другій половині 40-х років, прагне збагнути, що штовхало «Долю» та його поплічників на шлях зради.
Можемо сміливо стверджувати, що «справа Юди» послужила добротним документальним матеріалом для написання «Трощі». І хоч, як каже один з героїв роману, «є в людей і таке, що не влазить до протоколу», в документах допитів, проведених СБ, маємо стільки деталей, фрагментів розмов, навіть цілих розгорнутих діалогів, міркувань, що їх читаєш з не меншим інтересом, ніж якийсь детектив. То ніби відверті, оголені сторінки щоденника, з яких постає той страшний час. Для захоплюючого розгортання колізій твору, для відтворення характерів автор почасти використовує і окремі деталі, і вислови повстанців, запротокольовані есбістами. Так, коли головний герой роману друг Місяць рятується під час облави над Стрипою, йому у річкових заплавах пронизливо кує зозуля, впритул з’являється молодий орел із білим дзьобом. Усе це супроводжувало і вояка Сірка у ті трагічні дні, про що він розповідає на допиті. Та в романі той орел приходить до нашого героя в образі смерті, бо смертельне коло замкнулось і, здавалося, що вирватися з нього вже неможливо. А у випадку із зозулею друг Місяць боїться рахувати, скільки накує йому років сиза, щоб не обірвати її голос. Твір густо заселений героями, перенесеними з далекого і тривожного сорок сьомого року. Деяким навіть збережено їхні псевда і навіть прізвища. Щоправда, зрадник «Доля» фігурує як Стодоля, а його наречена Михайлина (Лінка) як Михася.
Та попри це, в романі виразно домінує художня барва, як і авторське бачення того, що відбувалося на західноукраїнських теренах. Це аж ніяк не нагадує белетризований протокол, що підстерігало автора у процесі роботи над романом, — маємо повноцінний художній твір з виразними характерами, динамічним розгортанням сюжетних ліній, необтяженими авторськими відступами. Як на мене, це найкращий роман Василя Шкляра, аж ніяк не применшуючи художніх достоїнств його попередніх, зокрема таких як «Ключ», «Репетиція сатани», «Залишенець. Чорний ворон», «Маруся».
З перших сторінок твору автор заінтриговує читача. «Блискавка з чистого неба мене б так не вразила, як та могила, що я її побачив одного похмурого дня на міському цвинтарі», — міркує головний герой твору, від імені якого ведеться авторська розповідь. На одному з пам’ятників він уздрів вибите прізвище й ім’я свого давнього друга Михайла Тимчака («Броза»), який начебто загинув наприкінці далекого сорок сьомого. Тоді вони знову ж таки через зраду потрапили у засідку в лісовому масиві поблизу містечка Струсова. Усі впали, а він, Місяць, потрапив до рук енкаведистів. Звісно, хіба мало людей з однаковими прізвищами, але холодну здогадку підтверджували рік народження Михайла, а найперше — портрет небіжчика на пам’ятнику. Та ще й в офіцерському кітелі, з радянським орденом на грудях. З напису випадало, що поховали тут колишнього есбіста два роки тому. Оце так загадка, яку і прагне відгадати друг Місяць, який щойно вийшов на волю з гулагівських таборів.
Події роману розгортаються у двох часових площинах: другої половини 40-х років, коли ОУН-УПА вела непримиренну боротьбу з осатанілим від крові й люті більшовизмом, і середини 70-х — тоді головний герой повертається з тривалого ув’язнення і поселяється у серці козацького краю, поруч з легендарною Хортицею. Далі, на захід, дорога для Місяця була заказана: таким особам, як він, суворо заборонялося поселятись у Західній Україні, Прибалтиці і Гродненській області, що в Білорусі. Як любить жартувати сам головний герой, працює він у пеклі — ремонтує сталеплавильні печі, щодня ризикуючи своїм здоров’ям і навіть життям.
Та навіть цього замало спадкоємцям беріївських костоломів. Вони по-єзуїтськи все роблять для того, щоб завербувати нашого героя «стукачем». Щоб змусити його каятися за минуле й обливати брудом своїх однодумців. А коли не досягають свого, то вдаються до різних провокацій, піддають його ідеологічному остракізму на сторінках місцевої преси, щоб викликати до нього неприязнь у робітничому середовищі. Отож не дивно, що після повернення з таборів єдиним вірним другом колишнього повстанця став безпритульний пес, якого він кличе Крісом (на західноукраїнських землях крісом називають рушницю). Доходить до того, що змушують за ним стежити буфетницю, до якої друг Місяць інколи заходить випити чашку кави. Але це приводить до несподіваного ефекту — буфетниця Стефа закохується у свого таємничого клієнта. Серйозно і надовго.
Це книжка не тільки про плюгаву зраду, а й про небувалий героїзм, велику самопожертву, на яку свідомо йшли тисячі, десятки тисяч повстанців і мільйони простого люду, які допомагали лісовим хлопцям усім, чим тільки могли. Чи не тому рефреном через увесь роман проходять слова «Працювати і славно вмерти», якими закінчив свою промову курінний Бондаренко перед повстанцями у Зелені свята. Вони повсюдно супроводжують нашого героя, особливо у найскрутніші моменти його життя, перегукуючись із Франковим поетичним закликом: «Працювать і у праці сконать».
Можливо, декого здивує те, що в головного героя роману немає ані імені, ані прізвища — лише псевдо «Місяць». То збірний образ українського повстанця, прототипа якого годі шукати в уже згаданій «справі Юди». То узагальнений образ тих наших незламних попередників, які в неймовірно несприятливих умовах боролися за незалежність України, вірили у її майбутнє і ніколи не корилися ворогові. То данина пам’яті тим сотням, тисячам безстрашних і нескорених, які досі лежать у безіменних могилах, чиї імена, прізвища, а то і навіть псевда досі невідомі. І навряд чи стануть відомими.
Очевидно, для більшої достовірності історичної правди деяким героям автор навіть не змінив прізвищ. Зокрема, буквально вражає трагедія родини Паєвських — Олександри (Лесі) і Дениса. Доля зводить головного героя з їхнім сином Юрком («Жуком») у північних таборах. Судилище над ним, його мамою Лесею («Орисею») та іншими повстанцями, зрадженими окружним провідником СБ «Климом» (справжнє псевдо — «Кіров»), відбулося на початку 1953 року. Усіх розстріляли. Юрка врятувало від смертної кари неповноліття. Там, на каторзі, Місяць був подивований тим, як добре хлопець запам’ятав прізвища усіх, хто зраджував, хто мучив повстанців на допитах, хто виносив смертні вироки. Коли сказав про це «Жучкові» (так хлопчину за молодість кликали у підпіллі і в неволі), той відповів: «А як інакше? Настане час, коли ми будемо судити їх, і в кого тоді спитаємо?»
«Троща» написана живою, колоритною мовою, в яку органічно вплетені слова і вислови з галицького діалекту. Автор не зловживає довгими синтаксичними конструкціями, охоче і вдало послуговується діалогами, по-детективному вибудовує сюжетні лінії. Усе це робить роман не тільки переконливим в історичному і художньому плані, а й читабельним, доступним для найширшого кола читачів.
А кульмінацією твору стала зустріч Місяця з давно «похованою» ним Михасею («Волошкою») біля могили «Броза», де вона весною висаджує квіти. «...А з-понад неї дивився на мене з овального порцелянового знімка залюблений у Сосюру сатана, дивився Броз, який викупив ціною невідь-скількох життів, ціною святої крові, ціною жорстокої облуди, ціною того, що немає ціни, викупив свою любов і своє життя. Це він завів нас до Струсівського лісу в пастку, а там упав, прикинувшись мертвим...»
У ті страшні часи люди по-різному переступали межу і ставали запроданцями, прислужниками нової влади. Одні — під тортурами, інші — рятуючи себе і родину від тюрми і Сибіру, ще інші — просто не витримували холоду й голоду підпільного життя... І, звісно, через «нестерпно вродливих» жінок, до яких належала і Михася.
Як кажуть на Галичині, Бог їм суддя. Ось тільки, як слушно зауважує автор «Трощі», зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати.

Володимир ВИТВИЦЬКИЙ.