Почесному громадянину Сколівського району, електромонтеру розподільчих мереж, а в минулому — учаснику бойових дій УПА Ярославу ФІТЕЛЮ виповнилося 90 років. Але пан Ярко, як зовуть його всі близькі та знайомі, до такого поважного ювілею підходить із гумором, ставиться до свого віку просто і невимушено. Саме так — із жартами, старенький зустрічав на порозі бажаних гостей: колег, друзів та представників області. Ледь оговтавшись від привітань і побажань довголіття, пан Ярко пожартував, що збирається ще довго вікувати, а нас запросити на своє чергове весілля! 
Ця зустріч виявилася справді щирою і змістовною. Ярослав Теодорович розповів про своє життя-буття, про війну і роки боротьби із окупантами на рідній землі, про злети і випробування, втрати і здобутки.

***

Тяжкими виявилися його молоді юнацькі роки. Під час Другої світової війни Ярко, як і десятки його товаришів, переховувався від фашистів і не хотів служити в радянській армії, адже понад усе хлопці любили рідну землю і свій народ. У 1943 році в с. Хітар Ярко пройшов спеціальний військовий вишкіл УПА. Там уперше йому в руки дали трофейний німецький карабін. Готовий був гори перевертати, аби боронити свій край. Напівголодні та змерзлі, молоді бойки щохвилі ризикували власним життям у глухих нетрях карпатських лісів, але лав повстанців не залишали. Заради волі та незалежності!
У серпні 1944 року через зрадників змушені були хребтами Бескидів утікати від облавників у напрямку польського кордону. Але в Устриках-Долішних нечисленний загін повстанців виявили енкавеесники, і юний Ярко був схоплений та заарештований. За перебування в УПА, ідейну прихильність до національно-визвольних змагань 17-літній юнак був засуджений до 10 років заслання. Пригадує, як їх — ціле покоління кращих патріотів, представників національної еліти — кидали у тюрми і знущалися, сатаніючи від незламності їх духу. Ярка, спільно зі 130 іншими бранцями, наприкінці серпня закинули у дерев’яний товарний вагон і повезли до Сибіру. Мандрівка тривала понад 26 діб. Спека була неймовірна, а з харчів дали лише бочку соленої тюльки. Найбільше бракувало питної води. На станціях в’язні з дозволу охорони по черзі вибігали з вагонів у пошуках життєдайної водиці. Інколи криниць не було, то жадібно пили просто з калюж. Набирали у чотири дерев’яні відерця зрідка криничну, а частіше — дощову воду, деколи — пійло із млаки. Відтак, напившись, люди хворіли, не всі доїхали живими.
Відбував покарання в Воркуті. Тяжко, практично вручну, добував вугілля в одній із 29 шахт. Проживав у холодному бараку в нелюдських умовах. Сил додавала лише думка про повернення додому. Навіть там, у бараках, вони спілкувалися українською мовою, дотримувалися релігійних свят і традицій, підтримували у серцях рідну Україну. Їх дух і прагнення до волі не зламали.

***

У 1955 році надійшла звістка про звільнення із заслання. Повернувся в Сколе і не впізнавав його. Імперський чобіт добряче потоптав місто, вліз у свідомість мас. Роботи для колишніх засланих не було, хіба найтяжчі та найменш оплачувані. Щоб не вмерти з голоду, треба було шукати. Знайшов місце кочегара на електростанції, яку на той час відкрили у святому місці — знищеному костьолі. Ніхто зі сколівчан не хотів паплюжити Божий храм. У ті роки комуністи активно працювали над поширенням електроенергії в окрузі. І так склалося, що саме Я. Фітелю було доручено ввімкнути рубильник — і на кількох вулицях міста з’явилося світло.
Служба електричних мереж невпинно розширювалася. Згодом хлопця підучили і оформили на посаду електромонтера. Гарував тяжко-гірко. З бригадою вручну глибоко копали кам’яну землю для встановлення опор та залізобетонних приставок до них, дротяні мережі доводилося тягати на плечах, пішки ходили гірськими видолинками, працювали над урвищами в непрохідних місцях, куди не могла проїхати автомашина, годинами висіли на металевих кігтях, поки не підключали їх до ліній електропередач — за мізерну зарплату у 35 рублів виконували «плани партії».
Понад 30 років пропрацював Ярослав Фітель у службі енергонагляду і пішов на заслужений відпочинок аж у 67 літ. З року в рік у найвіддаленіших куточках Сколівщини з’являлося електричне освітлення, і це завдяки таким самовідданим професіоналам, як наш герой. Тепер світ пішов уперед, змінився, відповідної техніки не бракує. І пан Ярослав по-доброму заздрить своїм послідовникам і бажає їм ще більших здобутків. Він переконаний, що у цьому житті все відбувається послідовно, закономірно, і так має бути.

***

А ще Ярослав Теодорович разом із дружиною Стефанією — медиком за фахом — народили і гарно, в дусі національних традицій, виховали двох дітей — сина Юрія і доньку Віру. На жаль, зарано пішла у засвіт вірна супутниця життя, прекрасна мати і бабуся Стефа. Цю втрату статечний бойко пережив важко і досі сумує за найдорожчою людиною. Утіхою стали діти.
Гордість розбирає батька за мудрі вчинки сина. Ось уже 17 літ, як Юрій Ярославович став членом РО ВО «Свобода», втілює батьківські патріотичні настанови. Щороку в державні свята на будинку Фітелів майорить синьо-жовтий прапор — символ свободи нашого народу. А внук Анатолій півтора року був учасником бойових дій в АТО на сході та лише нещодавно повернувся з війни. Він показує гідний приклад любові до України вже своєму синочкові Матвійку, правнукові діда Ярка.
Немало досягла у освітній сфері донька Віра. Вона мешкає в Стрию і десятиліттями передає знання та любов до отчого краю своїм учням і послідовникам.
Радують успіхами внучки Соломія, Яніна та Ілона, які народили дідусеві правнучок Полінку, Марічку та Оленку. Вони всі радо приїжджають до улюбленого діда Ярка, привозять у дарунок солодощі, які він обожнює. Старенький жартує, що так робить життя солодшим. І сам частується, і гостей залюбки запрошує до чаю.
Улюблене місце пана Ярка — вигін над шумливим Опором. Там, неподалік від дому, через дорогу, власноруч встановив велику лавку. З Юрком насадили струнких берізок, а минулоріч син викопав унизу невеличке озерце, впорядкував територію — і батько ніяк не намилується природною красою. Гармонія, мир і спокій оповивають його душу. І хай же не сходить тепла усмішка з його вуст, а жарти сивого бойка і далі тішать усіх довкола.

Тетяна ЗІНКЕВИЧ.
Фото автора.